– Чи не заздрісно тобі, Трохиме? Нема тобі щастя без заздрості?

– Хомо, я не з тих, що вип’ють і з’їдять за трьох дурних та за себе четвертого. Але я зоотехнік і маю сказати: чужу гречку шануєш – чи не завадить це твоїй роботі на фермі? Так сказать, на трудових показниках не відіб’ється?

– Мої показники – завжди показники, – відповідаю гордо, наче ножем ріжу. – Ти ж бо знаєш, що я допадаюсь до роботи, як ужака до молока.

Тут Невечерею знову почало гойдати й колотити, так чоловік реготав. Ну, думаю, сміється горщик з котла, а обидва чорні дотла. Ну, думаю, з насмішки люди бувають, а насмішникам очі вилазять!

– Моє діло сторона, звісно, – вволю нареготавшись, мовив Невечеря, – а тільки немає тим народної честі, хто по собачій стежці ходить. Мушу тобі це сказати як член правління колгоспу. А не буде так, що Мартоха твоя та побіжить до голови жалітись на тебе?

– Не побіжить, – кажу. – Мартоха не з тих, що без царка в голові. Мартоха моя не дурна, мов сто пудів диму.

– Хвальби повні торби, а в торбах нема нічого.

– А я кажу, що Мартоха не дурна і в дурного не зимувала.

– Добре було б, якби так, – задумався Невечеря. – Бо нащо нам скандал на фермі? Не хочу бути схожим на того, що його товкли в шинку, а потім ще товкли і в церкві. Має бути трудова дисципліна, втямив? Бо нема гіршого ворога, ніж дурний розум.

– То правда, коли розуму нема – з кожуха не приточиш.

– Значить, обіцяєш, що з ферми не дезертируєш, як дезертирував од Мартохи до Одарки?

– Авжеж, ні, бо я ж не розмишляю хвостом.

– То й добре, що в тебе глузд за розум не завернув, – похвалив зоотехнік. – Що не доведеться йти на базар по другу голову.

Отож, як бачите, так ми з Невечерею тоді накурились – аж жінчина рідня почманіла, так у примовці говориться.

Почвалав я на ферму, завдавав корму худобі, а з голови ніяк нівиходила наша балачка. Невечеря – з людей тямковитих, неспроста кожній корові дав такі грамотні та культурні клички; Асамблея, Квитанція, Резолюція, Організація, Накладна, Комісія. Є в нашому колгоспі бик, якого звуть І Іентагои, дуже дурна і вперта тварюка, тільки пугу слухається, тільки батога має за найвірнішого товариша, – так цс зоотехнік Невечеря придумав йому таку скотинячу кличку. Іншого бичка він охрестив Церемоніалом. А рудого бугая, якого боїться і старе, й мале (такого побачиш не на прив'язі, а на волі – очкур лопне з переляку, полотном сполотнієш, волосся дротом стане і шапка сама злетить!) – так от цього клятого бугая зоотехнік Невечеря не довго думаючи поіменував Імперіалізмом. І що ви гадаєте – кличка як улипла, така влучна, так личила лютому бугаєві, і, коли вже хтось дуже сердився на нього, комусь він у печінки в'їдався своєю хижою вдачею, тоді його називали не просто Імперіалізмом, а й зі смаком додавали: «Міжнародний» А ще казали: «Скрутимо тобі роги, Імперіалізм триклятий»

О, Невечеря не на цвіту прибитий, у нього розум не в п’яті, він ум за ум не заорав! Іноді так скаже, що від здивування за голову хапаєшся. Недавно почув од нього таке: «Краще добре поїсти, ніж погано постояти». А то ще: Ліпше чарку піднести до рота, ніж уранці півня до вуха». А то хіба не він якось сказав дояркам увечері, коли вже мали розходитись по хатах: «Рот дереться, спать не заманеться, а їсти так хочеться, що очі злипаються»? Невечеря скаже, а ти, Хомо, потім думай, до чого воно казано й що стоїть за казанням?

Чи не заздрить Невечеря? Сам будучи старим собакою, якого важко до ланцюга привчити, він не може спокійно спати, коли сусід добре живе, коли в сусіда і жінка мила, і хата біла. Він, либонь, із отих у нашій Яблунівці, що і з миски не наїсться, і з полумиска не налижеться. Йому здається, що я, Хома Прищепа, йому дорогу перейшов, що я хапком-лапком, будучи ловкачем і пройдисвітом, перехопив Одарку Дармограїху!

Бач, удає, що за мої трудові показники вболіває, а насправді зовсім інше на оці має! Бач, за трудову дисципліну переживає, а насправді про Дармограїху гадає. Бач, на молоконадої натякає, а про чужу гречку не забуває!

І так стало добре, що Невечеря не пошив мене в дурні. Щука хитра, та не з’їсть йоржа з хвоста! Либонь, не тільки зоотехнік заздрить, знайдуться и інші, яких візьмуть завидки на чужі пожитки. Дам їм раду, я не отой дурень, що мішком прибитий, маю лій у голові. Нікому не вдасться збити з путі праведної!

Може, таємно гадкувалося, хтось наврипливий і збив би, але ж телиця, взята за мене Мартохою, не дасть!

Одарка Дармограїха набралася всяких медичних довідок, як собака бліх. Сама здорова, як хрін, та довідки доказували, що начебто не таке вона вже й червоне яблучко, що всередині там черв’ячок. Хвороба нікого не прикрашає, хай кожного обминає, але ж... як начитатись отих довідок – можна подумати: на неї собаки вже давно часник товчуть, тобто помре скоро, тобто, як мовиться, скоро з печі на лавку перебереться. Ті довідки казали, що поможуть Одарці хіба що чотири дошки і васильків трошки.

Пусти вуха поміж людей – багато почуєш, та я ж бо своїми очима набачився, що Одарка при повному здоров і, вона б подужала місяць з неба дістати, вона б зуміла орду чортів зловити й до воза запрягти, їй до снаги було б відьму приборкати й на сонце полетіти. Хай би теля безроге вбило мене, коли неправду кажу!

Будила мене вдосвіта, до сходу сонця, наказувала:

– Хоч ти, Хомо, й змарнів, як полова, хоч ти й на смик перепався, а до колгоспної роботи треба поспішати. Хай інші ледарюють, байдики б’ють чи ляси точать, а ти маєш бути на фермі найпершим. А ти маєш найбільше трудоднів заробити. Час не стоїть, а ти не з тих, аби день переднювати, а ніч переночувати. Ходи мені в передовиках, ошивайся серед активістів, хай тебе на зборах хвалять і до президії вибирають. Хай люди знають, що ти чесний, багато заробляєш. А я вже за тобою почуватимусь, як за горою, ніхто очей не виїдатиме, що я спекулянтка, перекупка і ярмаркова пройда. Шануватимуть тебе – пошанують і мене, бо чужий рот хоч і не хлів, а зачинити якось треба!

– Вище себе не скочиш...

– Але ж не забувай, Хомо, що дурень думкою багатіє, – палко заперечила Одарка. – Треба впертись, мов кілон у тин, і свого домогтись. Домогтись, щоб тебе, Хомо, і крізь висували. І в правління колгоспу висунули, і депутатом сільради, а може, дивись, і вище!

– Та я ж бо, Одарко, старший куди пошлють...

– То й добре, тепер саме таким і дорога скрізь, бо за роботу шанують. Не треба ховатись, як зозулька по кропиві, а треба знаєш як? Хоч і з телячим хвостом, а у вовки сунься!

– На те так скажу: овес у трьох кожухах, та й то холоду боїться!

– Ти хоч і мала пташка, а кігті повинен мати гострі, от! На корівнику – діло добре, але, може, попросився б у голови колгоспу, щоб їздовим призначив? Краще, звісно, шофером, та в тебе шоферського уміння в руках немає.

– Либонь, можна попроситись наглядачем колгоспного бугая...

– Наглядачем до Імперіалізме?

– Ага, наш голова навіть натякав недавно, що на цій посаді я краще б справився, ніж дід Гапличок, бо в діда вже не та сила, на спочинок пора.

То йди наглядачем до бугая. Зразу станеш на видноті, іі кожен хазяїн, який тримає корову, буде тебе поважати. А тобі ж тепер ой як потрібна повага! А від твоєї поваги й мені якась дещиця перепаде.

Кажуть, Одарко, що скоро звільниться місце сторожа біля яблунівської крамниці, бо дід Бенеря до своєї внуки у Вінницю хоче перебратись.

– Добре було б сторожем, бо доступ до товарів більший. Тоді б ми з тобою, Хомо, і з-під живого п’яти різали! Маючи доступ до всяких дефіцитів, могли б по крашанках з тобою ходити, Хомо, й ні одної не роздушити. Але хай уже я торги-переторги знатиму, гендлюватиму, хай уже я з варених крашанок, як мовиться, курчата висиджуватиму, а ти, Хомо, знай працю, бо тобі, чесному, всюди честь, хоч і під лавкою. Не треба, щоб тебе совість без зубів гризла. То вже нехай я телят боюсь, а воли краду!