– От бач, Одарко, не було щастя, та нещастя помогло, – тішусь і я жіночою радістю. – Добре й справді, що миша , а не сорока чи сірий вовк, що нехотя може порося з'їсти.

А чи якийсь вужака, що море молока висуслить.

– То що, Одарко, будемо в сільраду заявляти?

– На мишу?

– Бо хоч і маленька, та злодійка.

– На мишу заявляти не станемо, Хомо, бо до неї ні міліцію не викличеш із району, щоб із собакою по сліду пішла, ні протокола путнього не складеш. – І, гріючи долоні на грошах, наче на вогні, стала Дармограїха замріяна з обличчя й щаслива, мовби тримала повні жмені козирних карт, на які могла б виграти і сонце, і місяць, і зорі. – Аж дивно, що так зле подумалось про твого бойового побратима!

– От бач, він усе-таки чесніший за твою хатню мишу, – попрікнув.

– І не тільки чесніший, Хомо, не тільки... Звісно, чужа людина – темний ліс, і чужа душа темна всередині, але ж твій побратим бойовий і справді не боїться ні тучі ні грому.

– Ага, він такий: чи пан, чи пропав – двічі не вмирати. Бувало, на фронті першим в атаку кидався, попереду командира і всієї роти.

– А делікатний який, навіть за тебе делікатніший, Хомо, не став крутитись, як собака на вірьовці... Знаєш, про що мріється? За тиждень твій строк минає, то я оце, мов дурень, думкою багатію: навідається, либонь, твій бойовий побратим, не може не навідатись, адже так обіцяв, адже вподобав мене, так і пас очима весь вечір! – сказала Дармограїха – й раків не стала пекти від сорому, й вуха ЇЇ не зів’яли від стиду, й крізь землю не провалилась.

Лишенько, до чого тільки може довести сіренька хатня мишка!

Чи є в людини щось вільніше, ніж очі її?

Можеш сісти каменем на околиці Яблунівки на тернистому горбку, і з горбка цього очі твої, мов нестриножені коні (та куди коням!), чи мов смалені хорти (та куди там хортам!), а чи мов хмільні думки (та куди там думкам!), за якусь невловну мить облетять весь видимий простір і в цьому просторі побачать усю Яблунівку, схожу на розкриту двостулчасту перламутрову мушлю, побачать повиті сивим туманцем поля і набубнявілі жили доріг у полях, побачать принишклі гаї на обрії та бліді обриси ближчих і дальших сіл. Очі твої вільні легким злетом шугонуть у небо, що вічним дзвоном накриває цю вічну землю, й ти не подивуєшся навіть із їхньої всеможності, всевладності, не подивуєшся з їхньої чарівної магії, що просто, як належне, бере цей світ у великій його сукупності, бере у кольорах і запахах, у звуках, у плині часу й віддає тобі. Й ти не дивуєшся, що цей безмежний світ спроможен уміститись у тобі, – яким чином він уміщається, де саме, адже людина видається такою маленькою порівняно з нескінченністю світу! Але, мабуть, не така вона маленька, якщо здатна стільки в собі вмістити, але, мабуть, не менша від світу, а рівна йому.

Щедрість очей, як і їхня воля вільна, така великодушна, така могутня та щедрість, що чудуєшся потай, що подеколи остерігаєшся за їхню невичерпність, бо й справді: щедрі в будь-яку мить, у будь-яку пору дня і року, вділяють радощів і прикрощів, доброго й лихого. Я й не прошу в них, в очей, щоб дали мені сонце в небі, а вони дарують, я не благаю в них павутинки бабиного літа над сивим костомаччям будяків, а вони вділяють, я не молю в них срібного усміху роси на стебельці трави, а вони дарують!

І все ж таки хай не такі вільні були б вони подеколи.

Хан би, скажімо, не бачили того, чого бачити не хочеться.

Хай би заплющились на того, кого кортить десятою дорогою обійти. Вгадаєте чи ні, хто саме так спротивився, Що став гіркіший печеної редьки? Наш-таки яблунівський зоотехнік Трохим Трохимович Невечеря! Віщувало серце, що маю остерігатись цього чоловіка, але якби ж то я вмів слухатись... А тепер – хай би очі не бачили його, якщо він таки є на цьому світі, а не бачитимуть очі, то здаватиметься – наче й нема зоотехніка, болото ковтнуло.

Але ж очі не слухаються – бачать триклятого Невечерю то на корівнику, то на артільному господарстві, то біля колгоспної контори. А раз бачать, значить, є наш яблунівський зоотехнік, а заодно є все те горе, що ним завдане.

Очі мої щедрі, очі мої вільнорожденні, хай для вас усе зостанеться в цьому світі таким, як є, ось тільки не дивіться на зоотехніка, не бачте його, не помічайте!

Але ж нема ніякої принуки моїм очам, управи нема й примусу – вільні бачити Яблунівку, то бачать і зоотехніка у Яблунівці, а раз бачать його, ошуканця, багатоженця й гульвісу, то горе моє не вигадане, а справжнє...

Отого дня, коли сталась пригода з мишею, відбулась розмова з Невечерею, – ох, очі мої не бачили б зоотехніка, то не було б такої розмови!.. Знаю добре, що годі лаяти й проклинати, що пора все до ладу розказати, а чомусь здається: раз не оповідаю притичини – мовби й не було її... Краще б я забудьків наївся, краще б ударив себе в губу й забув рахубу, краще б сам собі забив баки, – але ж ні, пам’ятається, само на язик проситься!

Значить, після пригоди з мишею стрівся я на колгоспній фермі з зоотехніком Невечерею і впізнати не годен чоловіка. Никав останнім часом похмурим роззявлякою, якому голоблею можна прямо в рот заїхати, а тут знову сяє новою копійкою, засміється – дрібушки реготу сиплються з грудей, наче горох об стінку. То ходив неохайний (на шиї хоч гречку сій, під нігтями хоч капусту сади, мало не по вуха у смолі), а тут і вмився, й причепурився. Годинник почепив на руку – так і поглядає на циферблат, наче на поїзд має квапитись.

– Трохиме Трохимовичу, – звертаюсь, – чого це ти женихом діло біля худоби? Так, наче задумав залицятись до перистої Маньки.

Кумачевий вид його вмить іще дужче почервонів, обернувшись на переспілу полуницю, а дивовижно лукаві перепели очей крилато затріпотіли під кущуватими пшеничними бровами. Сміх бризнув, видзвонюючи чистим кришталем.

– Правда твоя, Хомо! Бо перше я мав кров бурякову і душу часникову, не годний ні до діла, ні до роботи, а тепер знову став людиною, вже, як ото кажеться, не поведу коня кувати, коли кузня згорить!

– Та видно, що не схожий на того, котрий ні богу свічка ні чорту надовбень!

– Бо нарешті з бабою своєю розлучився. Важкий ворог, як у себе вдома та у своєму роді, а вона ж мені була за хатнього ворога. Не було між нами ніколи ні солом’яної згоди, ні золотої звади. Била словами більше, ніж дубиною.

– Нежонатому пху, – кажу, – а жонатому й жінка в очі наплює.

– Вона ні пава й ні ґава, ні до села й ні до города, ні до ліса й ні до біса, то хай тепер сама спробує покалантарити на цьому світі, хай сама себе кусає та горлянку перегризає.

– Тепер, Трохиме Трохимовичу, можеш і попарубкувати, – сміюся. – Бо хороший вус, як то говориться, знайде собі кус.

– А тобі, Хомо, хочу могорич поставити. Гайда в червоний куток, там дещо маю...

В червоному кутку мав стару солдатську планшетку, а в планшетці – пляшку сивенького самограю, хліб і шматок сала. Я й не питаю, за що могорич, бо могорич – полюбовна річ, що до рота попало – те не пропало. З горла пляшки смикнули, хекнули, загризли, тоді зоотехнік обіймає мене, цілує й каже:

– Велике тобі спасибі, Хомо Хомовичу!

– За віщо дякуєш, Трохиме Трохимовичу? – торопію. – Хоч із доброї губи добрі й слова твої, та до тями ніяк не візьму.

– Що по правді живеш, не з отих, що брешуть, мов шовком шиють, не слизькоязикий. На тебе дивлячись, і самому закортіло не собачими стежками ходити, де ото ведмідь щебече, а на пряму дорогу вибратись.

– Хіба ти, Трохиме Трохимовичу, не на прямій дорозі? – дивуюсь.

– Я весь час у тому краю, де курей доять, а вони яйця несуть.

Не інакше, міркую, як процвітає якесь окозамилювання на фермі, зоотехнік причетний і тепер хоче покаятись.

– Все, годі! – розпалювався зоотехнік, і ситі перепели його очей пурхали під пшеничними бровами. – Брехень багато, а правда одна, хочу по правді, а не ото правити три копійки за решето бруньок. Давай, Хомо, вип’ємо цієї проклятої, бо пробудив мою совість.