... повірите чи не повірите, що раптом бачу перед собою...

... мені й слів забракло правду сказати, заціпило, та й не повірите...

... гаразд, можете не вірити, діло ваше, а я вже слова якось постараюся знайти, щоб сказати: обертається до мене не якась проява-халамидниця, не чудо в решеті, а натуральна моя рідна жінка Мартоха. Я сам вірю – й не вірю собі... Очі, губи, ніс, щоки, чоло, усмішка начебто Мартошині – й водночас не Мартошині, значно ліпші, якими, либонь, і в дівоцтві не щодня були.

– Мартохо! – злетіло з язика, мов заклинання.

– Хомо! – прозвучало заклинання у відповідь.

– Це ти? – питаю недовірливо.

– Авжеж, я, – чується ніжний шепіт.

– Аж не віриться, що ти така.

– А ти повір, Хомо.

Мені б далі милуватись моєю рідною жінкою Мартохою, що так несподівано зуміла обернутись на яблунівську жар-птицю, не пошкодувати б найдорожчих слів зі своєї сердечної скарбниці, як раптом страшна підозра... Як ізнагла чорна підозра шулікою впала в мою душу, вп’ялася гострими пазурами в груди, і мною затіпало, як осиковим листочком на вітрі.

– А від кого це ти, Мартохо, така виряджена, така дженджуриста повертаєшся?

– Як то від кого? – грає вона бровами, наче ластів’їними крильми. – Хіба нема звідки?

– Мартохо, – шаліючи, ледь повертаючи бруском здерев’янілого язика, грізно кажу, – ти на свою погибель із вогнем граєшся! Зізнавайся, від кого повертаєшся о цій порі?

– Пора не така вже й пізня, – задзеленчала дзвоником сміху. – Та й чому маю тобі зізнаватись, коли ти ще не мій, а Дармограїшин? Ревнуй Одарку, а не мене.

Чи я ще ниньки ополудні сказав би, що здатен так ревнувати мою рідну жінку Мартоху, що ревнощі чорною пеленою спеленають розум, затуманять, засліплять, зіб’ють з пантелику? А вона, й справді знущаючись, вителенькує срібними брязкальцями сміху, питає лукаво:

– Хіба в Яблунівці вже справжні чоловіки перевелись? Вистачить на мій вік!

– Чи не від Федора Горбатюка шльондраєш? – питаю про листоношу, від якого, либонь, усього можна сподіватись.

– Чолом, тату, я ваша хрещена мати!.. Теж знайшов мені кавалера!..

– То, може, від Максима Діхтяря? – питаю про нашого знатного механізатора, що має чоловічу силу не меншу, мабуть, ніж бугай Імперіалізм – скотинячу.

– Максим помирився вчора чи позавчора зі своєю жінкою Марією, то в них після нового замирення вже сотий чи тисячний медовий місяць.

– То, може, від Петра Кандиби? – питаю про сільського лавочника, який дефіцитними промтоварами з-під прилавка хіба ж не заб’є памороки яблунівським молодицям.

– Добридень на великдень, будьте здорові з Новим роком!– кепкує. – Та він же такий, що стань подивися – плюнь та й одступися.

– Отож, запевняєш, вони тобі треба, як собаці чоботи влітку? А як не вони, то хто? Від кого повертаєшся? Невже від когось молодшого?

– Та що з молодшого візьмеш? Хіба що шерсті пучок!

– Значить, від старіших, безсоромнице безсовісна? Від діда Гапличка чи від діда Бенері? Та куди їм до галушок, коли вони юшки не вкусять! Може, й був колись у них горіх, та звірся на сміх. Вони, Мартохо, сто літ живуть, а двісті конають.

– Е-е, Хомо, не кажи! Правду кажуть, що старого собаку важко до ланцюга привчити.

– Значить, нехай буде бридкий, як поплюга, хай буде гидкий, як поплазка, аби тільки штани носив?

І тут моя рідна жінка Мартоха як зарегоче, як задзвонить рясним намистом дзвінкого сміху.

– Сказано, Хомо, на глум, а ти бери собі на ум! Як то справедливо говориться, не вір губі – поклади на зуби.

Бачу, безсовісна, осаджує мене, мов горщик од жару одставляє.

– Мартохо, – благаю, – не глумись, бо душа крається.

Тут вінком своїх рук обвила мою шию, квіткою-півонією

своїх губ припала до моєї щоки, голосом-струмочком зажебоніла в моєму вусі:

– Хомо, ради тебе так зодягнулась!

– Ради мене? – торопію, не вірячи.

– Ради тебе накупила обновок, ради тебе зодяглась. І побігла тобі назустріч, щоб здибатися, як вертатимеш із колгоспу. А як угледіла – засоромилася і стала тікати. А ти побіг за мною, як голка за ниткою.

– А ради кого так помолоділа, що й не впізнаєш?

– Від любові до тебе, Хомо, помолоділа й покращала, аж самій не віриться. Якби знав, як тужу й чекаю, – кожна хвилинка тягнеться, як вічність, плуганиться, як п'яний з буфету.

– А не дуриш? – питаю. – Думаєш, що рак не риба, а на велелюдді Хома не чоловік?

– Коли не віриш у мою любов, то гайда в хату, а в хаті повіриш.

І таким жаром війнуло від Мартохи, що, либонь, мав пильнувати, аби не попектись біля неї, аби не обсмалитись. Хитрує, змішуючи горох із капустою, а чи й направду діжа не здіжилась, а хазяйка не сказилась?

У сіни вступили, а з сіней Мартоха відчиняє двері не в чисту хату, де ще майже півроку тому жили душа в душу з нею, а береться за клямку до комірчини.

– Чого це ти в комору ведеш? – дивуюсь.

– Ей, Хомо, не до комори йдеш, а до святині моєї.

– З яких пір, Мартохо, святиню свою не при собі носиш, а в коморі тримаєш?

– Тобі все жартувати, а мені, Хомо, не до жартів.

І ввімкнула електрику, якої раніше в коморі не було (значить, хтось із яблунівських умільців-електриків пособив). Очі від несподіванки самі заплющились, а коли розплющились, то мов не повірили очам моїм. А не повіривши, знову заплющились, вражені несподіванкою. Вони – дві синиці на полиці, куди хотять туди й полетять, – знагла самі на себе стали не схожі, та й була ж причина для того!

Зрештою, очі – мов під горою в черепочку дзікузієві яйця – отямились, а отямившись – розплющились, а розплющившись – побачили...

... побачили в кутку комори Хому Прищепу на повен зріст...

Щоправда, на повен зріст він був не такий і високий, та чи це так багато важить? Важить те, що бачив я перед собою гриба маслюка, який крізь землю пройшов і червону шапочку знайшов, тобто самого себе. Той, другий Хома Прищепа, що стояв навпроти в кутку комори, міцно стис губи й дивився з якоюсь веселою й водночас суворою вимогливістю. А що був зодягнений у новеньку військову форму, то рука моя мимоволі тяглась до скроні, щоб по-армійському відкозиряти, а губи шепотіли нечутно: «Здравія бажаю, товаришу рядовий!»

– Хто це? – мовив я дерев’яним язиком.

– Ти, Хомо, хіба не впізнав себе? – сяяла Мартоха.

– Хто намалював такий великий портрет із моєї солдатської картки?

– А-а, хто ж іще міг намалювати, як не директор школи Діодор Дормидонтович!–заторохтіла жінка. – Ти ж тут як живий, правда? Чоботи хоч і кирзові, зате добре наваксовані. І ремінь блищить, і погони сяють.

– А навіщо зайву медаль почеплено на груди? – питаю. – Медаллю «За відвагу» командування ніколи не нагороджувало мене.

– Хомонько дорогий, – залебеділа ніжністю Мартоха, – то я впросила Кастальського, щоб домалював, дуже славна медаль, така є в нашого голови колгоспу.

– Бо голова колгоспу заслужив.

– То, вважай, я тебе нагородила цією медаллю, бо хіба ти не геройський чоловік?

– За віщо така честь від тебе?

– Бо відважний! Може, хоча б за те, що не побоявся позичитись Одарці Дармограїсі!

– Хіба що, – кажу примирливо.

– Як змикитила твій портрет, Хомо, то наче й на світі легше стало жити. Бо що виходить? Виходить, що ти завжди вдома, захочу – вголос побалакаю, захочу – в губи поцілую.

З комірчини винесено геть усе – діжки та кадубці, торби та мішки, решета й підрешітки, баняки й горщики, макітри й гладущики, а також столярний і теслярський інструмент, всякі там свердла, долота, струганки, фуганки, ножівки, всяке моє швецьке та кравецьке причандалля. Від порога до мого портрета на повен зріст, що належав пензлю незрівнянного Діодора Дормидонтовича, простелено хоч і дешевеньку, зате добротну барвисту доріжку. В моєму намальованому підніжжі стояла карафка, в яку наллято води і встромлено чималий пучок осінніх рожевих айстр. Угорі над портретом прикріплено вишиваний рушник, на якому горіли квіти і стебла, ткані руками моєї рідної жінки Мартохи. Бачачи всю цю величну, сповнену поваги до моєї особи картину, я мимоволі переймався гордістю за себе, а ще якоюсь трепетною любов’ю.