– Хай вам жаба, так добре ви бігаєте, хлопці, – похвалив лавочник Кандиба.
– Ай справді, хай вам прасунок, так гасаєте, – похвалив і механізатор Діхтяр.
Вони, либонь, мої дулі проковтнули мовчки, а тепер заїдали помідорами й загризали цибулею. Горілка сама – як відьма в комині – булькнула в склянки. Відсапуючись, Грень сказав:
– Будеш знати, Хомо, почому коряк вітру!
– Отож-бо й воно, – відказую, – що кому змололось, а тобі скрутилось... А всім вам скажу: нещасні ви втрьох. Хіба не бачу, що прийшли до Христі женихатись – і тут побуцались лобами?
– Ти, Хомо, так бачиш, як сова вночі, – муркнув лавочник Кандиба, а в самого заячі губи засіпалися-завовтузилися, наче трясця їх почала трясти.
– І не крутіть носами, хлопці, бо Христя нікому з вас не дістанеться.
– Чи не тобі часом випаде цей виграш на облігацію? – весело спалахнули вогнисті перчини губ у механізатора Діхтяря.
Бачили б ви, як трійко яблунівських богатирів реготало! Обличчя в Греня ходило ходором, наче то кипіла й двиготіла смола в казані, й над тією чорною смолою двома сполоханими грішними душами нестямлено билось двоє очей. Обличчя Кандиби нагадувало банячок із киплячим молоком, яке ось-ось має збігти за вінця й розіллятись. Тоді обличчя спорожніє, нагадуватиме пустелю, над якою двома напівживими горобчиками домліватимуть очі. Обличчя Діхтяря в сміхові нагадувало бодню з бражкою, й навіть шпаркий хмільний дух ішов од нього, і той дух ударяв у ніздрі міцним градусом.
Переждавши їхній регіт, я задивився на них пильнопильно, мов кіт на каганець.
– Бо нікудишні з вас женихи! Тепер Христя з дитиною – мов колгоспна мати божа з немовлям, а ви подивіться на себе. Та за пучок таких на базарі в неділю п’ятак дають!
– Чого ти в очі лізеш, мов оса? – хекнув конюх, що й досі сидів у милі. – Чи не ти кращий від нас? Га за тебе, Хомо, й ламаного шеляга не дадуть у будній день. А й теж по собачій стежці прибіг під Христину хату.
– Навіщо марно язиками батожити, величаючись і нахваляючись? Хто в кмітливості, спритності і розумі візьме гору – той і переможець. Бо навкулачки – хіба то діло? І кілком із-за рогу теж не діло.
– Що ж ти радиш, Хомо? – питають, досадливо почухуючи потилиці.
– Купу піску біля воріт бачите?
– Бачимо, – кивають головами, наче коні у спасівку. – То й що?
– Давайте спробуємо, хто більше накрутить мотузків із піску.
Взявся крутити мотузок із піску Максим Грень – уже так старається, аж жили на лобі випинаються, уже так дметься, аж мало яка жила не ввірветься. В старанні очі під лоба запускає, мов паперових зміїв під хмари. А що? А те, що пісок йому між пальців дзюркотить, мов вода, ллється струмками на землю.
Потім лавочник Кандиба заячу свою силу показував, пісок у тугий мотузок зав’язував. Піт Кандибу поймав, страх аж до печінок проймав, бо клятий пісок – не клоччя чи якесь інше потороччя, з котрого, звісно, не в’язавсь ні мотузок, ні шнурок.
Механізатор Максим Діхтяр на долоні плюнув, пригорщі в пісок засунув, і з найглибшого глибу, наче найчарівнішу рибу, ловив пісок найвогкішого штибу. Далі крутим горбом став, пісок у жменях зім’яв, напружився, натужився, – і, либонь, уже б той мотузок і зсукав, та тільки і йому пісок поміж пальців задзюрчав. посотався, і вже скоро наврипливий яблунівський механізатор ні з чим і зостався.
– Ще вилами по воді писано, чи й тобі вдасться, Хомо, – буркнув червоними своїми перцями.
– Ну, хлопці, дивіться, як беруть вола за роги!
І припав по тих словах я до піску, мов муха до меду. Кожна піщинка в моїх долонях заспівала, а не стогоном застогнала, кожна піщинка душу мені відкрила, й душа та до мене солодко заговорила. Далі піщинка з піщинкою обнялася, міцно злилася, – і скоро з моїх рук почав сотатися мотузок. Спершу маленький, з овечу ріпичку, далі більший, із собаче мотовило, далі ще довший – із кінську мітлу.
У лавочника, механізатора і конюха очі стали дурні-дурнісінькі від здивування. Поклавши своє перше мотузяччя на траві біля воріт, я без передиху взявся ще одну вірьовку сукати з піску – і з найліпшого прядива таку, може, не вдалося б вигадати. А розпалившись, я ще один мотузочок зліпив – і був же він такий тоненький та міцний, що, приладнавши гачка, на таку снасть і сома можна було б упіймати!
– Хм, – багатозначно сказав Максим Грень. – Для дурня ні гори, ні низу.
– Кгм, – хитро примружився Петро Кандиба. – Дурень і м’яло вломить.
– М-м-м, – непевно промурчав Максим Діхтяр. – Кождий блазень своїм строєм... А тільки куди такі мотузки годні, де знадобляться?
– Скрізь знадобляться, – кажу, радий, що втер їм носа. – І вдома на хазяйстві.
– І в колгоспі?
– І в колгоспі, чого ж. А також згодилися б для розумних голів на оті посторонки, які не повинні зсовуватись.
– М’ясом хвалиться, а воно і юшки не їло, – вдався до кпинів конюх.
– Ще погана дівка так уміє себе похвалити, – отямившись, глузував лавочник.
– На гривеник роботи, а на карбованець крику, – оговтавшись, осудив механізатор.
Що ти скажеш таким? Плюнеш в обличчя – вони витруться, наче то божа роса. Ну, гаразд, міркую, побачимо, у чийого козеняти хвіст куціший. Яблунівські – з гордого поріддя, ніколи в поразці не квапляться зізнатись, але ж бо і я сам яблунівський!
– Бачите оцю гайку? – питаю, знайшовши на подвір'ї іржаву гайку, що, либонь, пролежала у лопухах не одну зиму. – Ось візьми, лишень, Греню, й посади в землю.
– Хіба це картоплина, щоб садити? – басує той підозріливими очима. – Лепечеш, Хомо, казна-що.
Проте, сплюнувши спересердя, гайку таки встромив у скопану землю під вишнею.
– Тепер витягуй назад, – кажу.
Максим Грень витягнув гайку з землі, крутить у руках, питає:
– Чого посміхаєшся, Хомо? Ото роззявив пащу, що з колесами їдь – не зачепишся!
– Тепер ти, Кандибо, посади гайку в землю.
Лавочник (а він такий ловкач, що без вогню пече, без ножа ріже!) слухняно встромив гайку в землю, долонею згори поплескав, поплював і мало що хресне знамення не сотворив.
А коли за моїм наказом діставав, то очі так і горіли у сподіванні чуда! Але замість чуда лежала на його пухких долонях та сама іржава гайка.
– Ти, Хомо, наговорив такого, що і в шапку не позбираєш...
Звісно, краще, ніж Максим Діхтяр, наш яблунівський механізатор, ніхто б у землю гайку не посадив. Запихав її, мов артист, бо мабуть, замислив якесь жартівливе ошуканство. Та хоч би яке ошуканство замислив, гайка, витягнута з землі, зосталась тією самою іржавою гайкою, хоч стій, хоч падай!
– Я чесний трудяга, – сказав, скривившись кисло. – Я не вмію перескочити там, де не можна перелізти. Не вмію так, щоб хитромудро та невеликим коштом.
Тепер усі троє дивились на мене як на пронозу, що й у мишачу дірку пролізе. Взяв я гайку (пахла вогким ґрунтом та іржею) і, поколупавши нігтем, поглянув через дрібне її горлечко в чисте осіннє небо. Далі, присівши навпочіпки, вказівними пальцями обох рук застромив гайку в пухку землю.
– Ось так, хлопці, – кажу не без натяку. – Щастя має ноги, біда має роги.
А вони, понадимавшись, мов кажани, в один голос забубоніли:
– Уже йому як везе, то везе!
– На нього доля робить, як трактор!
– Хома не купував лою, а купив собі долю!
Щебечіть, думаю, та витьохкуйте. Побачимо, якої ви через хвильку заспіваєте, женихи яблунівські, залицяльники, джиґуни, а трясця вашій матері! Узяв біля тину забутого заступця, копнув землю там, де недавно посадив гайку, вивернув.
– Ох! – зітхнуло троє грудей ковальським міхом.
Вдруге вивернув землю так, як вивертають, копаючи картоплю.
– Ех! – знову ухнув ковальський міх.
Втретє копнув корча, щоб, бодай, нічого не зосталось у землі.
– Ух! – рвалося дружне сопіння з ковальського міха.
І ще б йому не рватись, тому сапкому сопінню, коли заступцем я викопав із землі не просто іржаву гайку, а зовсім іржаву гайку, геть сточену, геть струпішілу, що від неї мало порохно не зосталось: такою буває на осінь змертвіла картоплина, яку навесні посадили в корч тугою, всіяною вічками паростків бульбиною. Зате за першим, другим і третім разами я викопав із землі не клубні, зовсім ні, а змащені мастилом, до якого поналипали горошинки ґрунту, зі свіжою заводською окалиною, темноребрі, тьмаво блискучі гайки. Гайки були одна в одну, завбільшки з праматір-гайку, вони рясним сузір’ям лежали під стовбурцем вишеньки. Як могло б лежати рясне сузір’я молодої картоплі.
