Поширилась чутка по Яблунівці, що хоч я і рядовий член артілі, що хоч я і старший куди пошлють, і з вигляду майже нікудишній (ну, грибок маслючок, що крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов), та начебто водиться за мною велика сила. Що начебто здатен я не те що на тракторі орати чи якимось іншим сучасним сільськогосподарським агрегатом землю обробляти, а запрягти чорта в ярмо (отого чорта, якого ліквідували разом із відьмами, релігією і попами), та й чортом землю плужити, й чортовим умінням ріллю зерном засівати. Що, мовляв, можу податись до чайної яблунівської – і не побоятися з самим дідьком горіхи гризти, вгамовуючи спрагу якщо не жигулівським пивом, то червоним міцним вином, а то й портвейном таврійським. Що, мовляв, я такий хитрий крутій, кручений-верчений, сіяний-шеретований, аж зумію самого чорта зі світу звести, зумію з рогатого наготувати солодкого м’яса, ще й у підливі, з білих грибочків та лаврового листя зметикованій, гостям-застольникам поставити!
До моїх вух доходили легенди й казки, а що легенди й казки споконвіку мають звичай змінюватись до невпізнанная, то, звісно, мені здавалось, що в побрехеньках яблунівців ідеться не про мене, а про якогось іншого Хому Прищепу. Не те що не з нашого села, а й з іншого району та іншої області.
Подейкували, що, тільки глянувши на першу-стрічну жінку, я міг сказати: «Ось іде вдова, в якої замість серця світить, та не гріє зимове сонце». Або: «Ось іде мачуха, бо від неї віє грудневим теплом». А чи: «Ото поїхала скупа скупердяйка, бо губи в неї бринять, наче павутинки на вітрі».
І хоч я завжди славився господарським хистом і хазяйським умінням, але ж у своїй майстерності міри не перебирав. Скажімо, хоч і як би старався, та ликом, як говориться, пастернака не викопав би. Але ж пустили поголос, що я здатен, – об заклад побившись чи коли дуже закортить, – колгоспним волом Охламоном, кривим на задню ліву ногу, зайця наздогнати в чистому полі. Або ж що я здатен качку дику (на яку інші мисливці йдуть із рушницею та з добрим собакою) голими руками зловити, самим поглядом обскубти й зварити не в казані, а в пригорщі – й то без води! І, мовляв, я такий учений, що ліпше за щуку знаю щучу науку, можу навчити плавати й дрібну рибу ловити; що годен перевчити орла співати, солов’я щебетати, а жабу-ропуху кумкати по-моєму.
Як би вам на світі велося, якби довкруг таке плелося та верзлося?!
Осінь – пора весіль, а в голови колгоспу Михайла Григоровича Дима якраз дівка стала на порі. А коли дівка дозріє, то треба дивитись, щоб не перезріла, бо дівка – це такий овоч, який не законсервуєш, бо дівка – це така ягода, яку не засушиш на зиму. Дівчина – це те літнє наливне яблуко, яке любить, щоб його зірвали саме впору. І хоч кажуть, що лакома вівця до солі, коза до волі, а дівка до нової любові, та то не про Катрю, не про головишину дочку: і вродлива, і розумна, і скромна, і шаноблива. Скінчила школу, за бібліотекарку стала в яблунівській бібліотеці, свої хлопці підсипатись до неї побоювались, то вона приманила собі жениха із Сухолужжя, поблизького села.
Сам чорт не пізна, яка з дівчини вийде молодиця, а тут усі в один голос: за Катрею й посагу ніякого не треба вона сама – найкоштовніший скарб. А що жениха її в Яблунівці не знали, то всякі пересуди ходили. Мовляв, і підстаркуватий: тоді надумав женитись, коли по деяких колгоспах уже й бики почали телитися. Мовляв, і з виду не вельми лепський: йому, либонь, і посеред білого дня кислиці сняться. Мовляв, і не з мастаків, що хвоста зайцеві закрутять, що на парашуті під водою на дно морське спустяться, що в армії на танку літають, мов на літаку, а стріляють мимо молока в десятку!
І мене занесло на весілля, що грало духовою музикою, співало, танцювало й реготало в хаті й за хатою в голови колгоспу. Танцюрист із мене – як із соняшникової бадилини мисливська рушниця, та, випивши гранчак пекельної, таки погойдався між гурту молоді і, не шукаючи пари, сам зі своєю тінню заходився танцювати. А що тінь моя була неповоротка й не вельми вправна, то я заточувався, шкопертався, бубонячи вголос:
– Може, й не хочу танцювати, так черевики дуже просяться.
І покрикував до музикантів:
– Утніть до гапликів, щоб ґудзі сміялись!
І до хлопців, що з мене глузували:
– Сорочка моя ще не скоро цвинтарем засмердить, ото й танцюється!
Язикаті дурносміхи, рум’яні від горілки, як варені раки, кепкували з мене:
– Танцювала Ганька з Грицьком, вибила три зуби цицьком!
А я ходив вихплясом, і язик мій озивався тулумбасом:
– Отакої чеберячки! Отакої шкандибачки! – І приспівував собі під ніс, щоб ніхто не чув: – Оженився навісний та взяв біснувату, та не знали, що робити, підпалили хату.
Михайло Григорович Дим (циган циганом: чорні кільця волосся в’ються над чолом, як молоденькі гадючки в кублі, брови блищать двома добре наточеними ножами, а губи – наче ситі п’явки, що намертво присмоктались до червонястого, набряклого кров’ю обличчя) стояв під грушею, що світила хмарою жовтих грушок, наче свічками.
– Танцюйте, Хомо Хомовичу, – під’юджував. – Вам танець – мов ота диковина з некованою собакою, що біжить по льоду й не спотикається.
– Ага, танцюриста – наче глиста, ну а танець-вививанець! В славнім танці-вививанці я танцюю вдень і вранці, а як танець дотанцюю, то горілкою смакую!
Очі в Михайла Григоровича, як великодні писанки, світились, усе підхвалював мене:
– Танцюєте славно: одна ваша нога – в горох, друга – в сочевицю!
– Кажіть, що хочете, однаково між нами чорт межу не переоре!
– А так, Хомо Хомовичу! Не посваримося за отой міх, у якому порожньо.
– І за масляні вишкварки на вашому весіллі не погарикаємось.
– Свайба не свар, а свар не свайба.
Радість і хміль дзюрчали по моїх жилах, мов огонь по соломі. Ліва рука викручувалась навиворіт, права лізла мені ж за шиворіт, ліва нога ходила стрепетом, а права нога плавала кречетом. У грудях полум’я жахкотіло, й у тому полум’ї серцю було так палко, мов на гарячій сковорідці свинячому кендюхові, начиненому гречаною крупою зі свіжою кров’ю.
А й молодь довкола давала лиха каблукам, закаблукам і передам. Хіба їм багато треба? Вип’є дві неповні, а третю недолиту, ліктем закусить, рукавом витреться – і вже язик у нього в роті скаче іі січе, мов град по шибці, і вже йому ноги біснуються у польці-тропотянці, наче в грішної душі перед судним днем. А молода дівка, що й без браги хмільна, таку весільну веремію бачачи, займеться від чужого завзяття, шал терпкий прониже її гінке тополине тіло, мов блискавка, – і вже, дивися, та блискавка скаженим життям живе в єстві її, вже палить її – й не спалює, вже солодкими корчами корчить її стан!
Тут і молодий із молодою на музику духового оркестру вийшли з хати – наречена в білому шумовинні фати, як водиться, а жених у чорному костюмі, мов грак у весняній борозні. Танцювальний вогонь пригас, наче рясною зливою залитий, хоч духовий оркестр і вшкварив шпаркіше. По вже прижухлій траві, по опалому вишневому та багряному листю пустились у танок молода з молодим. І навіть я, підтоптаний (отакий, що якби зараз оженився, то забувся б і пішов у солому спати), задивився на них.
І, горенько моє, краще б я не об'їдався волоськими горіхами, краще б не звідав ніколи сили своєї ясновидющої, а завжди зоставався у колгоспі «Барвінок» старшим куди пошлють, до того ж позиченим Одарці Дармограїсі за телицю!..
Бо за плечима в жениха, що добився до нашої Яблунівки аж із Сухолужжя, мерехтіла, ткана з срібних волоконець бабиного літа, химерна хатинка. І добре, якби в тій хатинці побачилось мені оце весілля, весільчани, хлопці з духового оркестру, що з однаковою майстерністю грають на весіллях і на похоронах, якби мені в тій хатці зараз побачилась Катря-наречена, що сяяла закоханістю, й щоки її, наче пелюстки ружі, палахкотіли рум’янцями. А то ж ні, а то ж зовсім інше відкрилось мені...
Зграбненька станом, схожа чимось на волошку в житі, з похватистими руками, сиділа за столом міської квартири молода дівчина-мати й годувала з ложечки хлопченя. А воно ж, видно, вродилось неньці на вовчі сльози: руками пацає, ногами хвицає, кочевряжиться, випендрюється, а язичок белькотить у роті, мов чорт у болоті. Мати й так, мати й сяк до дитини, припрошує до обіду, а воно ж таке норовливе й лихе, мов неоперений когутик, що й на батьковому смітнику воєвода!
