– Як поживаєте, – питаю, зрадівши несподіваній зустрічі, – Тереню Саковичу?
– А як живу? Живу не доходя минаючи, де рябі ворота, а новий собака.
– Чи впізнали мене, Тереню Саковичу, на тому світі? – допитуюсь.
– Толкуємо про ялові гуси, що на псарню літають та потроху молока носять, – відказує.
– Та тут, – кажу, – не так і кепсько. Багато яблунівських людей. Сонечко світить. Весна!
– Авжеж, – відказує вівчарик-ковалик, чи то пак колишній яблунівський коваль Довбня, з яким ми колись і по чарчині перехиляли. – Курочка бичка народила, порося крашанку знесло.
Сказав загадково, підстрибнув на галузинках-ніжках, крильцятами гойднув, хвостиком вильнув – і геть собі полетів понад ромашками в лузі. Й пропав у верболозах!
Не встиг іще я оговтатись від цієї чудасії, аж глядь – сойка появилась на калині, з калини моторно перепурхнула на бузину. Звичайнісінька сойка, яких повно скрізь: бурувато-червоне оперення пухнасте, а по крилах світяться дзеркальця блакиті, що мають чорну облямівочку. На посмугованій чорними поздовжніми стрічками голові в сойки видніє, як і годиться, віхтик червонястого чубчика. Сойка як сойка, тільки ж і від неї можна всього сподіватись!
Та й справді – приглянувся пильніше й застеріг, що, може, ця птаха і сойка, але якось непомітно голова її обернулася з пташиної на людську: веселі очі дивляться весело, переповнені вщерть весняним хмелем, щоки ситі, рум’яні, тремтять від усміху, губи здригаються лукаво. Еге, думаю, і ми люди добрі, і наша мати не синиця!
– Правда ваша, Хомо Хомовичу, що раки, бо юшка красна, – хитро так озивається сойка жіночим голосом, що видається мені дуже знайомим.
– Я спокійний, мов порося у мішку, – відказую, все приглядаючись та приглядаючись.
– То чого ж ви, Хомо Хомовичу, ні живий ні мертвий? – питає сойка.
– У страху очі по яблуку, то я й сам не втямлю: живий чи мертвий.
– Не впізнаєте, Хомо Хомовичу? Я ота баба Ґандзя, що ви колись криницю мені викопали за ворітьми, ох, славну водичку добули.
І справді – баба Ґандзя! І справді – копав колись, ще до війни. Баба Ґандзя обіцяла могорич, а не встигла, бо за якийсь тиждень і переставилась. То, може, не забулась і ниньки віддасть свій борг. Добре було б випити для хоробрості!
І тільки так нодумалося-запраглося, як сойчииі крила тріпнулись, як вона вже зірвалась, полетіла – й не стало баби Ґандзі, а як не стало баби Ґандзі, то й разом із нею не стало могоричу, і – о жах! – удруге не стало: раз у бутті, а раз у небутті!
Далі я побачив чепурних чаєчок, що походжали бережком лугового озерця, жалібно кигикаючи, і в кожної чаєчки була не пташина голівка, а дитяча. Здибався мені табунець куцохвостих, рудувато-сірих перепелів, що, йдучи по траві, труднувато перевалювалися з лапки на лапку, й серед перепелів побачились мені як чоловічі, так і жіночі голови. Під березовим гайком, що світився святковою білістю стовбурів, стрілось кілька червонобрових, темних тетеруків з загнутими на хвостах, наче ліра, перами, – то в цих тетеруків були похмурі обличчя звитяжців-воїнів, котрі щойно повернулися з бойової січі й знову готові йти на жорстоку битву. Натрапив і на сову – сиділа на вербовій сухій гілляці, міцно вчепившись за неї гострими зігнутими кігтями, по чотири на кожній нозі. Круглий череп, малий гачкуватий дзьоб, вилупкуваті очі, наче повні охололого жовтого воску, – ця сова подивилась невидющим зором так, як колись дивився на людей у Яблунівці розкуркулений Демид Жеребило, він помер десь на холодних островах. А ще в густій кроні дуба привидівся мені яструб-тетерв’ятник, чорно-бурий, із чорнявим тім’ям, поривний, мов живе срібло, – то в цього яструба теж було якесь дуже знайоме обличчя, нашого ж таки яблунівського чоловіка, що вже призабувся іменем своїм. Яструб-тетерв’ятник, чи мене злякавшись, чи здобич помітивши, зірвався, прошелестів поміж дубового листя, пропав удалині... Й тут два щиглі майнули в шелюзі, барвами яскравими засвітилися – горлечко, тім’я і лоб червоні в них, оперення біле та чорне, а що вже веселі й голосисті! За якусь одну-другу мить і личка їхні дитячі вдалось розгледіти – були це личка двох дівчаток-близняток, правнучок діда Бенері, померлих разом на третьому місяці життя.
Ще траплялись мені всякі яблунівські та з сусідніх сіл люди, а також і ті, що здибались на фронті чи по чужих землях. Хто з них прибрав вигляд іволги, шпака рожевого чи зяблика, хто був крижнем, скопою чи шулікою, а інші дятлом, сиворакшею чи сорокопудом. І, маючи людські душі, вони водночас мали душі пташині, говорили й щебетали по-людському й по-пташиному, гніздечка ж мостили так, як птахи, і в усьому поводились так, як мають поводитися іволги, крижні, дятли чи будь-яка інша перната живність, на яку так багата наша Яблунівка.
І ще мені в тому лузі стрівся вовк-сіроманець з дебелими, як дубові дрючки, лапами, з дебелим дубовим хвостом, та ще з твердим дубовим лобом, на якому двома дубовими жолудями вогко поблимували очі. Вищиривши пащу, вовк іклами клацнув, наче на бухгалтерській рахівниці кісточками кинув, і озвався пропитим і прокуреним голосом:
– Не спиться вовку під селом, не спиться, отож і крадусь, як вовк!
– Ти вовк, – говорю до сіроманця, – то про вовче й думаєш.
– А так, – згодився з похмурою гордістю і ледь ошкірився. – Вовча натура в ліс тягне.
– Якби ж тільки в ліс!.. А чи не буваєш ти часом таким сторожем при вівцях, як коза при капусті?
– Га-га-га! –булькнуло сміхом у вовчій горлянці, й він переступив із лапи на лапу, підім’явши жовтий вогник кульбабки. – Правду кажеш, що всякий чорт на своє коло воду тягне! Але ж вовк ситий і вівця ціла бути не можуть. І кого тільки у вовчому житті не трапляється!
– Трапляється, – кажу, – коли вовка замикають межи вівці, щоб тюрму знав.
– Га-га-га! А то ще, було колись, призначили мене воєводою над вівцями!
– А хіба не розказують, який ти жалісливий? Був колись од’їв ніжки поросяті – й плакав, що мало.
– Га-га-га! – Вовк і зовсім повеселішав, радий, що зажив такої слави, що такий поголос котиться про нього. – А хіба серце у вовка не добре? Якось у яру за Яблунівкою зібрались тічкою, з’їли кобилу, зате голоблі зоставили цілі! Та в людей злі язики, мов оси. Бо хіба не буває, що на вовка помовка, а зайці з’їдять кобилу?
– Либонь, зайці із вовчими хвостами, еге?
– Га-га-га! – зареготав вовк на кутні й ступив ближче, а як ступив, то страхом війнуло на мене, так і вступив переляк у п’яти. – Ось ти говориш, що вовк гладкий та ситий, а я, може, тиждень не їв!
– Еге, приміряй на себе овечу шкуру, так і повірю тобі!
– І правильно, бо вовкові барана з горла не видереш! А тільки чого ти лаєшся, чого дмешся на вовка, як миша на крупу? Ти, Хомо Хомовичу, недалеко втік од мене, можна сказати, що ми одного поля ягоди. Вовчі ягоди, га-га-га!
Тю, чого цей сіроманець братається зі мною, чого лізе цілуватися, наставляє морду ощирену?
– Біс бісові ока не виколе, га-га-га!
– Не міряй всіх на свій аршин, – кажу, – бо, чужу кучу віючи, і свої очі запорошиш. Ти – вовк вовком, а я колгоспник із артілі «Барвінок».
– Був колгоспником, а став позичкою! За телицю обміняли, га-га-га! А що буде, як я телицю ось цими пазурами заріжу? Ти, Хомо Хомовичу, наварив юшки без петрушки, договорився до синього пороху, аж вуха пожовкли, га-га-га! Ото за свої страшні гріхи й нема душі твоїй ніякого пристановиська, мусить вештатись неприкаяною.
– Вовк ти вовком, – кажу, – і язик твій вовчий, і слова твої вовчі, і діла вовчі.
– Правда очі коле? Якщо слова мої вовчі, то чого ж тоді всі журавлі одкинулись од тебе, всі від твоєї душі відмовились? Може, брешу? Може, моя мати-вовчиха на кладці прала, то там і чула?
– Бо... бо... бо... – белькочу, а мови ніякої з уст, так мені заціпило від вовчих речей.
– Отож, не дорікай мені, чесному сіроманцеві, бо ти не кращий, бо й ти як ота верша, яка в болоті гомоніла, а й сама там сиділа. – І знову сіроманець ближче ступив, іклами клацнув, язиком червоним шорстким до щоки моєї потягнувся, щоб поцілуватись. – Не відбрикуйся, бо ми таки з тобою побратими.