Отже, в цей погідний день ранньої осені могутня ріка життя котилася в тих самих берегах, що й завжди. Сам собі всміхаючись, сам собі щось бубонячи, сам із собою жартуючи (коли був у доброму гуморі, то водилась така звичка за чоловіком), голова колгоспу Михайло Григорович Дим зайшов у кабінет до бухгалтера, що спиною до дверей сидів у своєму кабінеті, й каже з порога:
– Петре Зосимовичу, а чи не здається тобі, що в оцій ось відомості, – й показує відомість, дану на підпис, – сальдо і бульдо у якійсь ворожнечі, мовби дві сусідки?
Варава хоч би плечима ворухнув – сидить за столом, як сорока в сливах.
– Чуєш, Петре Зосимовичу, сальдо й бульдо в тебе сваряться, наче дві яблунівські баби, що ніяк не можуть по справедливості поділити небо над своєю межею в городі.
Варава, який ото вміє в своїй бухгалтерії крикнути, як ворона над курчам, а то ще й дужче – так, мов з нього чорт лико дере, в той погідний день ранньої осені мовчав, наче мурахи йому в роті зліпили мурашник, пообпікавши своїми жалами язик і піднебіння.
Тоді Михайло Григорович рішуче, майже сердито поперся, як віл на рогатину, до столу, поклав долоню на плече бухгалтерові – й раптом у Варави з-під підборіддя висковзнула рука, лікоть упав, а голова глухо вдарилась об папку з фінансовими звітами. Голова вдарилась щокою, й на спантеличеного Михайла Григоровича поглянуло оскліле кругле око.
Погляд цього осклілого карого ока був такий несподівано мертвий, що Дим якось одразу оторопів і злякався – чи не сталось тут якогось зловмисного криміналу? – а потім, глянувши на рахівницю, де було викладено певну суму, назвав її мимохіть уголос:
– Дві тисячі триста дев’яносто один...
Погляд карого осклілого ока наче стверджував цю бухгалтерську істину.
Отож, як кажуть, старість – не радість, як і горб не користь, але кому що судилось! Не випало Вараві ходити по Яблунівці зігнутим у три погибелі, не довелося стати старим луб’ям, не пощастило почути від молодших: гей, ти такий, що не здужаєш і вмерти! Гей, якби собака тодішній, то давно здох би! Гей, тобі, старому, від хати вже нікуди шкандибати! Не випало йому, значить, жити так, як живе без лою каганець, – видно, смерть йому і ніяких вісток не посилала, а тому-то й не шукав од неї ніякого одворотного зілля.
На цвинтар, коли ховали бухгалтера Вараву, зібралась мало не вся Яблунівка, і голова колгоспу Дим – у побитому міллю кітелі з орденськими колодочками, з очима, в яких захололи драглі туманного болю, з кривою борозенкою вуст – сказав прощальне слово.
– Товариші, а також громадяни! Чоловіки, а також баби й дівчата! Дві тисячі триста дев’яносто один – ось яку цифру було викладено на рахівниці. Йдучи від нас, дорогий і незабутній Петро Зосимович тримав в умі саме цю суму – і ця сума зосталась для нас його прощальним заповітом. Висока честь, товариші, а також громадяни, померти на своєму бойовому чи трудовому посту, і саме такої честі удостоївся наш шановний Петро Зосимович. Клянемося ж над твоєю могилою, дорогий наш товаришу, що ми назавжди візьмемо в свої серця і думи цю заповітну суму в дві тисячі триста дев’яносто один, цю суму, що є твоєю мрією і вірою в прекрасне прийдешнє, і щиро обіцяємо тобі примножувати її своєю невсипущою роботою, мозолями своїх чесних рук. Земля тобі пухом!
Кожний небіжчик – добрий, це давня істина, й по цій промові почулось рюмсання та схлипування, сопіння, зітхання, кашляння. Над похоронною процесією, над могилками та надгробками, над вишеньками та кущами бузку бився, облитий промінням сонця, сизий голуб, і не мені одному, напевне, подумалось: а чи то не жива душа бухгалтера Варави, що зоставила бездиханне тіло, тепер ось літає вгорі, прощаючись зі своїм недавнім, таким затишним вмістилищем, а водночас і цікавлячись, як ховають, які слова кажуть, хто з яблунівських колгоспників прийшов на похорон? Крила голуба переблискували в промінні, як у рясних перлах, і намистинки його очей видавались двома каштановими камінчиками – невимовно тяжкої скорботи, непоправного горя, смертельної жалоби. І мені, Хомі Прищепі, чомусь подумалось: авжеж, тепер йому легко буде в землі лежати, пером землю держати, а як отій неприкаяній душі в світі літатиметься-стикатиметься, сироті сиротинній?
Потім голосила сива, як лунь, Марфа – мати, що пережила свого сина-бухгалтера. «І на кого ж ти мене покинув, – бідкалась, і голос її тремтів, як струна, що ось-ось могла порватись від болю. – І чому не залишив по собі ні жіночки, ні діточок купочку, щоб пам’ятали свого батькагодувальника. – й вуста її корчились від болю, наче їх палив пекельний вогонь. – Одтоптав уже ряст, – голосила, – і вже тіло твоє не дасть тіні, і вже над головою твоєю ластівка не пролетить ніколи, і вже тебе весна в очі не поцілує, і вже бджола тобі меду не принесе, бо немає в світі такого калача, яким би тебе можна було виманити з могили». А якби можна було спекти такого калача, то вона б на світі всі перелоги зорала, ноги ранячи на колющину і кривавими сльозами обливаючись, вона зранку землю зерном-сльозами засіяла б, любов’ю своєю заволочила б, потом поливала б, душечкою своєю ту ниву жала-косила б, пальчиками всі колосочки перетеребила б, жорновим каменем свого серця врожай змолола б, на гарячому черені небесного сонечка того калача спекла б і вдихнула б у нього свою душу, аби з калача передалася синові рідному.
Голосила Марфа, б’ючись у риданнях над домовиною, а сизий голуб літав над цвинтарем, то мало на плечі прибитій горем матері не сідаючи, а то зненацька високо в небо злітаючи, стаючи там дрібною, таємничою цяткою, ладною, здається, зовсім зникнути...
Коли гробарі-копачі засипали яму і підрівняли заступами горбок сірої землі, народ почав розсмоктуватися ручаями з цвинтаря, а біля дядька Опанаса, цвинтарного сторожа, зібрався чималенький гурт. Дядько Опанас був цупкий і дебелий, наче зі столітнього дуба майстерно виточений на верстаку вправним столяром, котрий, помилувавшися своїм виробом, одразу ж і в бочку рідкої смоли встромив його, щоб од душі просмолити – аби дядько Опанас був довговічний, не боявся морозів, хвороб і злигоднів.
Цвинтарний наш сторож був не з тих, що люблять плести банелюки, але зараз він бубонів, як чорт по коробці. Хоч і не мав такого язика, як меч, та мусив ниньки наче звітувати перед громадськістю за ввірену йому дільницю в Яблунівці.
– О, тут добре! – хвалився дядько Опанас. – Тут уже наші як спочивають, то спочивають... Ось, буває, в Ялту поїдуть – і назад вертаються, значить, щось там не спонаравилось, а тут не так, тут уже як поїхав – назад не приїжджає.
– І скарг ніяких не пишуть? – поінтересувався, ледь кривлячи губи, голова колгоспу Дим.
– Не пишуть, ні однієї скарги! – тріпнув чорною, як беззоряна ніч, чуприною цвинтарний сторож. – Може, десь по інших селах і пишуть, а в Яблунівці не заведено.
– Значить, роботу добре поставлено, – похвалив голова.
– Стараємось! Тільки я ось що скажу... – Дядько Опанас дубовими пальцями став м’яшкорити тверду, невичинену шкіру на чолі, що пригодилася б, мабуть, на голосистий бубон. – Село наше Яблунівка росте, еге? Хати з цегли та під бляхою ставляться, еге? Новий корівник зводиться, хочете якусь там майстерню збудувати, еге?
– Ну, – згодився голова колгоспу.
– Значить, нове життя в Яблунівці котиться по нових рейках?
– Котиться...
– То чому ж на даному об’єкті, на цвинтарі, нема ніякого нового життя?
– А якого ж нового життя, дядьку Опанасе, – голова колгоспу скривився, як на позаторішню квашу, – ви хочете на цвинтарі?
– Ну, хоч би землі трохи прирізали, бо вже скоро ніде буде й класти. Яблунівка росте – має рости і цвинтар.
– Мудро, – проказав Дим. – У вас, дядьку Опанасе, що з голови, то й з мислі.
– Буде лихо, то найдеться й розум, – одказав цвинтарний сторож.
– Приріжемо землі, аякже, – пообіцяв голова колгоспу й пожвавішав, як в'юн на гарячій сковороді. – А скажітьно, дядьку Опанасе! Ще поки землі не добавили, то чи знайдеться ось тут маленьке містечко і для мене?
