— Хто знає, коли вона може на тебе накинутись, — поділився він з Руді, наполовину смикаючись, наполовину говорячи.

На її виправдання слід сказати, що Лізель ніколи не полишала спроб заспокоїти Томмі. Її розчарувало те, що вона легко помирилася з Людвіґом Шмайклем, та ніяк не могла дати собі раду з простодушним Томмі Мюллером. Він досі трохи сахався, коли бачив її.

— Звідки я мала знати, що ти мені усміхався? — постійно запитувала Лізель.

Вона навіть декілька разів постояла замість хлопця на воротах, доки вже вся команда не благала його знову стати воротарем.

— Повертайся туди! — нарешті скомандував хлопець на ім’я Гаральд Молленхауер. — Тут з тебе ніякого толку! — Це сталося після того, як Томмі поставив йому підніжку і хлопець не зміг забити гол. Харальд нагородив би його пенальті, от тільки обоє грали за ту саму команду.

Лізель поверталася на поле і незабаром, чомусь завжди так було, протистояла Руді. Обоє намагалися збити одне одного з ніг, ставили підніжки і обзивалися. Руді коментував:

- Цього разу вона не зможе його обійти, ця Saumensch Arschgrobbler. Куди їй там. — Мабуть, йому дуже подобалось обзивати Лізель дупошкрябкою. Ще одна радість дитинства.

Іншою радістю, звичайно ж, було крадійство. Четверта частина, літо 1940 року.

Направду Лізель і Руді поєднувало багато речей, проте саме крадійство остаточно зміцнило їхню дружбу. Причиною став випадок, а стимулом була невідворотна сила — голод Руді. Хлопець постійно помирав з голоду.

Окрім того, що продукти видавали за картками, татова кравецька крамниця теж переживала не найкращі дні (загрозу євреїв- конкурентів усунули, а разом з нею і євреїв-покупців). Штайнери ледь-ледь зводили кінці з кінцями. Як і більшості мешканців Небесної вулиці і тієї частини міста, їм доводилося вимінювати їжу. Лізель приносила б Руді щось із дому, але її сім’я теж не розкошувала. Мама зазвичай готувала гороховий суп. Вона варила його ввечері в неділю — не лише на два-три рази. Вона варила стільки супу, щоб його вистачило до наступної суботи. А в неділю знову варила суп. Гороховий суп, хліб, інколи трохи картоплі чи м’яса. Їсти, не просити добавки і ні на що не скаржитися.

Спершу, щоб забути про їжу, обоє намагалися чимось себе зайняти.

Руді не помирав з голоду, коли грав у футбол. Або тоді, коли вони брали велосипеди його брата і сестри і їхали до крамниці Алекса Штайнера чи відвідували тата Лізель, якщо він того дня десь працював. Ганс Губерманн сидів під останніми променями світла і розповідав їм жарти.

Коли випадали спекотні дні, діти розважалися на річці Ампер — вчилися плавати. Вода ще досі була занадто холодною, та вони все одно купалися.

— Ну ж бо, — вмовляв її Руді. — Ходи сюди. Тут не дуже глибоко. — Лізель не бачила величезної западини, до якої наближалася, і провалилася на саме її дно. Плавання по-собачому врятувало їй життя, хоча вона й наковталася води і ледь не захлинулась.

- Saukerl, — обізвала його Лізель, щойно обоє гепнулися на берег.

Руді поквапився відсунутись. Він бачив, що вона зробила з Людвіґом Шмайклем.

— Але тепер ти вмієш плавати, хіба ні?

Та його слова чомусь не надто її підбадьорювали, і вона пішла геть. Мокре волосся з одного боку прилипло їй до обличчя, а з носа текли шмарклі.

Руді кинув їй у спину:

— Хіба я не заслужив на поцілунок за те, що навчив тебе?

- Saukerl !

Як же він її дратував!

Цього було не уникнути.

Осоружний гороховий суп і постійний голод Руді спонукали їх до крадійства. Саме тому вони приєдналися до групки старших дітей, які цупили їжу у фермерів. До крадіїв фруктів. Завдяки футболу Руді і Лізель добре засвоїли, що треба мати гострий зір і довгі вуха. Обоє сиділи на східцях до будинку хлопця і помітили, що Фріц Гаммер — один з їхніх старших приятелів — їсть яблуко. Воно було сорту Klar , що достигає в липні і серпні, і в його руці здавалося просто неперевершеним. Три або й чотири такі самі яблука випиналися з кишені його куртки. Вони підійшли ближче.

— Де ти їх взяв? — запитав Руді.

Спершу хлопець тільки усміхнувся.

— Тссс, — він перестав жувати. Тоді вийняв з кишені яблуко і кинув його Руді. — Тільки подивитися, — попередив він. — Не їсти.

Наступного разу того хлопця у тій самій куртці вони побачили того дня, коли для куртки було занадто спекотно, і пішли за ним. Він привів їх на берег річки трохи вище за течією. Недалеко від того місця, де тато вчив Лізель читати.

Групки з п’яти хлопців — довготелесі, низькі і худі — усі стояли там і чекали.

На той час у Молькінґу було декілька таких групок, і до деяких з них входили навіть шестилітки. Лідером цієї банди був досить приємний п’ятнадцятирічний крадій на ім’я Артур Берґ. Він озирнувся і побачив двох одинадцятилітніх шмаркачів, що вешталися позаду.

- Und? — запитав він. — Ну, і?

— Я помираю з голоду, — відповів Руді.

— А ще він швидко бігає, - докинула Лізель.

Берґ зиркнув на неї.

— Не пригадую, щоб я тебе про щось питав. — Артур був високим підлітком з довгою шиєю. На його обличчі зграйками розкинулися прищі. — Але ти мені подобаєшся. — Він був приязним, як і всі самовпевнені балакливі підлітки. — То хіба не та, що тоді так відколошматила твого брата, Андерлю? — Звісно, чутки доповзли і до них. Гарна прочуханка долає навіть вікові перепони.

Інший хлопець — один з низьких і худих — із розпатланим білявим волоссям і шкірою кольору льоду, кинув погляд на Лізель.

— Здається, вона.

Руді підтвердив:

— Так, вона.

Анді Шмайкль наблизився до дівчинки, оглянув її з голови до п’ят, а тоді його замислене обличчя розплилося в широкій усмішці.

— Гарно ти його, мала. — Він навіть ляснув її по спині, врізавшись рукою в її гостру лопатку. — Якби я його віддубасив, мене б теж відшмагали.

Артур підійшов до Руді.

— А ти у нас Джессі Овенс, правильно?

Руді кивнув.

— Зрозуміло, — підсумував Артур. — Недоумок, але такий, як треба. Ходіть.

Їх прийняли.

Вони дійшли до ферми, і їм кинули мішок. Артур Берґ тримав свій, з мішковини. Він провів рукою по м’яких пасмах волосся.

— Хтось із вас коли-небудь крав?

— Аякже, — запевнив Руді. — Ми весь час крадемо. — Але звучало це не дуже переконливо.

Лізель була конкретнішою:

— Я вкрала дві книжки, — на що Артур Берґ розсміявся і тричі коротко пирхнув. Зграйки прищів перекинулися на інше місце.

— Сонечко, але ж книжки не їдять.

Звідти вони оглядали яблуні, що вишикувалися довгими заплутаними рядами. Артур Берґ роздавав команди.

— По-перше, — сказав він, — пильнуйте, щоб не заплутались в огорожі. Якщо заплутаєтесь, ніхто вас чекати не буде. Ясно? — Кожен кивнув або промовив «так». — По-друге, один на дереві, один під ним. Хтось мусить збирати. — Він потер руки. Йому це дуже подобалось. — По-третє, коли побачите, що хтось наближається, кричіть так голосно, щоб і мертвий почув, і всі тікайте. Richtig?

- Richtig[32], - відповів йому хор голосів.

ДВОЄ НОВЕНЬКИХ КРАДІЇВ ЯБЛУК ПЕРЕШІПТУЮТЬСЯ

— Лізель… ти впевнена? Ти все ще хочеш іти туди?

— Подивись, Руді, колючий дріт. Який високий.

— Ні, ні, мішок треба перекинути. Бачиш? Як вони.

— Добре. — Давай, рухайся.

— Не можу! — Вагання. — Руді, я…

— Рухайся, Saumensch!

Він підштовхнув її до огорожі, згори кинув мішок, обоє перелізли і побігли за іншими. Руді вибрався на найближче дерево і взявся кидати донизу яблука. Лізель стояла під яблунею і збирала їх у мішок. Коли мішок наповнився, у них виникла інша проблема.

— А як ми переліземо назад?

Відповідь вони отримали, побачивши, що Артур Берґ підкрадається до стовпця огорожі.

— У тому місці дріт товстіший. — зауважив Руді. Він перекинув мішок, пропустив поперед себе Лізель і приземлився поряд з нею по той бік дроту, поміж розсипаних яблук.