Недалеко від ратуші під ліхтарем стояли якісь тіні і розмовляли — напевне, потішалися удатним багаттям. До Лізель долинали лише звуки. Жодних слів.
Декілька хвилин вона спостерігала, як чоловіки згрібають купу, підкопуючи з боків, щоб більше обсипалося згори. Вони ходили туди-сюди, від купи до вантажівки, і, після трьох таких мандрівок, коли на споді поменшало попелу, звідти висунулося щось вціліле.
ВЦІЛІЛЕ
Половинка червоного прапора, два плакати з інформацією про єврейського поета, три книжки і дерев’яний знак із якимось написом на івриті.
Можливо, вони були вогкі. Можливо, багаття горіло недостатньо довго, і полум’я не проникло у той закуток, де вони лежали. Та, хоч як би там було, вони збилися докупи серед попелу і тремтіли. Вцілілі.
— Три книжки, — тихесенько промовила Лізель і глянула на спини чоловіків.
— Ну ж бо, — сказав один з них. — Рухайтесь там. Я помираю з голоду.
Вони підійшли до вантажівки.
Трійко книжок вистромили з попелу свої носи.
Лізель наблизилась.
Жар досі парував і грів дівчинку, яка стояла біля підніжжя попільної купи. Простягнула руку — і її вжалило, та за другим разом вона постаралася зробити усе якомога швидше. Лізель вчепилася в найближчу книжку. Та була гарячою, а також вогкою. Обгоріли лише краї, досередини полум’я не дісталося.
Книжка була блакитного кольору.
На дотик обкладинка була немов сплетена з сотень туго натягнутих і спресованих ниток. Поверх ниток було викарбувано червоні літери. Єдине слово, яке Лізель встигла прочитати — «плечима». На інші слова не було часу, до того ж виникла проблема. Дим.
Обкладинка диміла, поки Лізель, перекидаючи її в руках, квапилася геть. Вона опустила голову, а хвороблива привабливість адреналіну з кожним кроком ставала небезпечнішою. Дівчинка встигла зробити чотирнадцять кроків, коли пролунав голос.
Він гримнув позаду.
— Агов!
Вона вже хотіла побігти назад і кинути книжку на купу, але не змогла. Єдине, на що вона спромоглася, — озирнутися.
— Тут ще не все згоріло! — це озвався один з прибиральників. Він не дивився на дівчинку, його погляд, радше, був звернений до людей біля ратуші.
— То ще раз підпали! — пролунало у відповідь. — І простеж , щоб цього разу згоріло все.
— Здається, воно відсиріло.
- Ісус, Марія і Йосип, невже мені доведеться все робити самому? — Поряд пролунали кроки. Це був мер, у чорному плащі поверх нацистської форми. Він не помітив дівчинки, яка застигла неподалік.
УЯВЛЕННЯ
На площі стояла статуя крадійки книжок…
Рідкісне явище, хіба ні, щоб статуя з’явилася ще до того, як прославилась її натхненниця.
Їй відлягло від серця.
Захват від того, що її не помітили!
Книжка трохи охолола, і її вже можна заховати під форму. Спершу на грудях було тепло і приємно. Та щойно дівчинка зробила декілька кроків, книжка почала знову нагріватися.
Поки Лізель дійшла до тата і Вольфґанґа Еделя, книжка почала її обпалювати. Здавалося, що вона спалахнула.
Двоє чоловіків глянули на дівчинку.
Вона усміхнулась.
Тієї миті, коли усмішка сповзла з її губ, Лізель відчула ще щось. Вірніше — когось. Вона не могла помилитися — за нею стежили. Відчуття оповило її, а всі тривоги підтвердилися, коли дівчинка насмілилась глянути на тіні біля ратуші. Біля зграйки силуетів, збоку, трохи віддалік, стояв ще один, і Лізель усвідомила дві речі.
ДЕКІЛЬКА ШМАТОЧКІВ УСВІДОМЛЕННЯ
1. Власник тіні.
2. Той факт, що він усе бачив.
Тінь сховала руки в кишенях пальта.
У неї було пухнасте волосся.
Якби було обличчя, воно б виражало біль.
- Gottverdammt, — промовила Лізель так, щоб ніхто, крім неї, не почув. — Прокляття.
— Можемо йти?
В мить найбільшої небезпеки тато розпрощався з Вольфґанґом Еделем і приготувався відвести дівчинку додому.
— Можемо, — відповів тато.
Вони почали віддалятися від місця злочину, а книжка уже по-справжньому, добряче обпікала її. «Знизування плечима» припеклася до її ребер.
Вони минали лиховісні тіні біля ратуші, і крадійка книжок стрепенулася.
— Що сталося? — запитав тато.
— Нічого.
Втім, дещо було не так.
З- під коміра Лізель просочувався дим.
Крапельки поту намистом проступили на шиї.
Під сорочкою книжка пожирала її.
Частина 3
«Mein Kampf»
а також: дорога додому — зламана жінка — боєць — хитрун — ознаки літа — арійська крамарка — храпунка — двоє спритників — і помста у вигляді суміші льодяників
Дорога додому
«Mein Kampf».
Книжка, написана рукою самого фюрера.
Це була третя надзвичайно важлива книжка, що потрапила до Лізель Мемінґер, тільки цього разу вона її не крала. Вона нагрянула за адресою Небесна вулиця, 33, десь за годину після того, як Лізель, прокинувшись від звичного кошмару, знову поринула в сон.
Хтось може сказати — це диво, що книжка взагалі у неї з’явилася.
Її подорож почалася з дороги додому того вечора, коли палало багаття.
Лізель з татом пройшли уже півдороги до Небесної вулиці, і тут дівчинка уже не мала сили терпіти. Вона зігнулася і вийняла книжку, що диміла, дозволивши їй боязко перестрибувати з руки на руку.
Коли вона достатньо охолола, обоє якусь мить дивилися на неї, очікуючи слів.
Тато:
— Що це, в біса, таке?
Він простягнув руку і вихопив «Знизування плечима». Не було потреби щось пояснювати. Було очевидним, що дівчинка поцупила її з вогню. Книжка була теплою і вогкою, блакитною і червоною — спантеличеною, — і Ганс Губерманн розгорнув її. Сторінки тридцять вісім і тридцять дев’ять.
— Ще одна?
Лізель потерла ребра.
Так.
Ще одна.
— Скидається на те, — припустив тато, — що мені більше не доведеться обмінювати цигарки, еге ж? Ти встигаєш красти їх частіше, ніж я — купляти.
Лізель, натомість, мовчала. Можливо, вона вперше усвідомила, що злочин промовляє сам за себе. Неспростовно.
Тато розглядав назву, ймовірно дивуючись, чим саме ця книжка загрожувала душам і мізкам німців. Тоді віддав її дівчинці. Щось сталося.
- Ісус, Марія і Йосип. — Кожне слово облущувалося по краях. Тоді відламувалось і утворювало наступне.
Крадійка більше не могла стримуватися:
— Що, тату? Що таке?
— Звісно.
Як і більшість людей на порозі відкриття, Ганс Губерманн заціпенів. Наступні слова він або викрикне, або вони не продеруться крізь його зуби. Або, швидше за все, стануть повторенням того, що він уже сказав секунду тому.
— Звісно.
Цього разу його голос звучав як кулак, який тільки-но стукнув по столу.
Чоловік щось бачив. Перед його очима, швиденько, наче на перегонах, одна за одною мінялися картинки, але видіння було надто високо і надто далеко, тож Лізель не могла його бачити. Вона просила:
— Тату, ну скажи, що таке? — Дівчинка стривожилась, що він розповість мамі про книжку. Як це зазвичай буває у людей, Лізель переймалася тільки цим. — Ти розкажеш їй?
— Що?
— Ти знаєш. Ти розкажеш мамі?
Ганс Губерман досі переглядав картинки — високий і далекий.
— Про що?
Вона підняла книжку.
— Про це. — Лізель помахала нею в повітрі, ніби револьвером.
Тато здивувався.
— Чого б це?
Вона ненавиділа такі запитання. Вони примушували її визнати огидну правду, показати свою мерзенну крадійську природу.
— Бо я знову вкрала.
Тато зігнувся і присів навпочіпки, а тоді знову підвівся й опустив руку дівчинці на голову. Погладив її волосся довгими шорсткими пальцями і промовив:
