НЕБЕСНА ВУЛИЦЯ, 35, 24 ГРУДНЯ

За відсутності обох батьків Штайнери запросили Розу і Труді Губерманнів та Лізель. Коли гості прибули, Руді досі пояснював ситуацію зі своїм одягом. Він глянув за Лізель і ширше відкрив рота, зовсім трішки.

Кілька днів перед Різдвом 1942 року місто вкрило товстим шаром важкого снігу. Лізель безліч разів перечитувала «Струшувачку слів» — і саму історію, і замальовки, і коментарі до і після них. На Святвечір вона прийняла рішення щодо Руді. І начхати, що вже пізно.

Вона підійшла до сусідського будинку якраз перед сутінками і повідомила, що має для нього різдвяний подарунок.

Руді глянув на її руки, тоді оглянув з обох боків її ноги.

— Ну, то де ж, в біса, той подарунок?

— Ай, забудь.

Але Руді зрозумів. Він і раніше бачив її такою. Очі, повні ризику, і липкі пальці. Її огортало крадійське дихання, і Руді внюхав його.

— Той твій подарунок, — припустив він. — Ти його ще не маєш, правильно?

— Не маю.

- І ти, звичайно ж, не збираєшся його купляти, еге ж?

— Купляти? Думаєш я маю гроші? — З неба досі сипався сніг. На краєчку трави намерз лід, що скидався на бите скло. — Маєш ключі? — запитала Лізель.

— Від чого? — Та Руді майже одразу збагнув. Він зайшов до будинку і невдовзі повернувся. Словами Віктора Хеммеля він оголосив: — Час іти за покупками.

Світло швидко зникало, і всі заклади на Мюнхенській вулиці, окрім церкви, зачинились на Різдво. Лізель квапилась, щоб не відставати від довгих кроків свого сусіда. Вони підійшли до вітрини потрібної крамниці. «STEINER — SCHNEIDERMEISTER». Скло вкривав тоненький шар бруду і кіптяви, що їх нанесло за минулі тижні. По той бік, як безмовні свідки, стояли манекени. Вони були серйозними і безглуздо модними. Вони ніяк не могли позбутися відчуття, що манекени стежать за всім, що тут відбувається.

Руді запхав руку в кишеню.

То був Святвечір.

Його тато був десь біля Відня.

Хлопець подумав, що тато був би зовсім не проти, щоб вони пробралися до його улюбленої крамниці. Того вимагали обставини.

Двері плавно прочинилися, і обоє прослизнули всередину. Рука Руді потягнулася до вимикача, та електрику вже давно відрізали.

— Тут є якісь свічки?

Руді стривожився.

- Я взяв ключа. Та й взагалі, то була твоя ідея.

У розпал суперечки Лізель перечепилась через якусь купу на підлозі. На неї звалився манекен. Зачепився за її руку і розлетівся на дівчинці простісінько в одязі.

— Зніми це з мене! — Манекен розпався на чотири частини — тулуб, голову, ноги і дві окремі руки. Здихавшись його, Лізель підвелася і засапано видихнула: — Ісус, Марія.

Руді підняв одну манекенову руку і поплескав її по плечу. Коли дівчинка перелякано обернулася, він простягнув її в дружньому жесті. — Приємно познайомитись.

Якийсь час вони повільно просувалися вперед тісними стежками крамниці. Руді попрямував до прилавка. Перечепився через порожню коробку, упав, щось просичав, почав лаятись, і знову повернувся до дверей.

— Та це безглуздо, — заявив він. — Почекай хвилинку. — Лізель сиділа, тримаючи манекенову руку, поки він не повернувся з запаленою лампадкою, яку взяв у церкві.

Його обличчя оточувало світлове кільце.

— То де той подарунок, яким ти так хвалилася? Сподіваюся, це не один з тих чудернацьких манекенів?

— Посвіти мені.

Коли Руді дістався дальнього лівого закутка татової крамниці, Лізель взяла в одну руку лампадку, а другою перебрала костюми, які там висіли. Витягла одного, але швидко запхала його назад і взяла іншого.

— Ні, все одно завеликий. — Переглянула ще два і показала Руді Штайнеру темно-синій костюм. — Ніби твій розмір, правда?

Поки Лізель сиділа у темряві, Руді приміряв костюм, сховавшись за шторкою.

Його оточувало світляне кільце, від його рухів металися тіні.

Тоді він вийшов і підняв лампадку над головою, щоб дівчинка змогла його роздивитись. Не зашторене, світло скидалося на колону, виблискувало на елегантному костюмі. І освітлювало його брудну сорочку та зношені черевики.

— Що скажеш? — запитав Руді.

Лізель ретельно його оглядала. Обійшла кругом і здвигнула плечима.

— Непогано.

— Непогано? Та я виглядаю краще, ніж непогано.

— Черевики псують всю картину. І твоя мармиза.

Хлопець поставив лампадку на прилавок та з удаваним роздратуванням підійшов до Лізель, і вона відчула, що її охопила певна ніяковість. Тож із полегшенням, хоча й розчаровано, дівчинка дивилася, як він перечепився і впав на горезвісного манекена.

Уже на підлозі Руді засміявся.

Тоді заплющив очі, міцно-міцно.

Лізель підбігла.

Схилилася над ним.

Поцілуй його, Лізель, поцілуй його.

— Руді, з тобою все добре? Руді?

— Я сумую за ним, — промовив хлопець, кудись убік, над підлогою.

- Frohe Weihnachten, — відповіла Лізель. Вона допомогла йому підвестися і поправила костюм. — Веселого Різдва.

«Останній людський незнайомець»

а також: наступна спокуса — картяр — сніги Сталінграда — брат, що не старіє — аварія — гіркий присмак запитань — ящичок для інструментів, закривавлений і ведмедик — поламаний літак — і повернення додому

Наступна спокуса

Цього разу це було печиво.

Але вже зачерствіле.

То було печиво «Kipferl»[51], що залишилося з Різдва, і ось уже два тижні воно стояло на письмовому столі. Нижні були прибиті до тарілки, ніби маленькі підкови, посипані цукровою пудрою. Інші нагромадилися зверху, утворюючи тверду для зубів гірку. Лізель внюхала їх, тільки-но вчепилася пальцями за підвіконня. Кімната пахла цукром, тістом і тисячами сторінок.

Не було жодної записки, та дівчинка одразу збагнула, що це справа рук Ільзи Германн, а печиво, певна річ, чекає там саме на неї. Вона повернулася до вікна і тихесенько прошепотіла крізь щілину. Ім’я шепоту було Руді.

Того дня вони йшли пішки, бо дорога була ще занадто слизькою для велосипедів. Хлопець стояв під вікном, на чатах. Коли вона покликала його, обличчя Руді з’явилося у вікні і Лізель вручила йому тарілку з печивом. Його не довелося довго вмовляти.

Його очі пожирали печиво, і він не втримався від запитань:

— Там є ще щось? Молоко?

— Що?

- Молоко, — повторив Руді, цього разу трохи голосніше. Якщо він і розібрав ображений тон її голосу, то нічим цього не виказував.

Над ним знову вигулькнуло обличчя крадійки книжок.

— Ти геть дурний? Дай мені спокійно вкрасти книжку.

— Та будь ласка. Я просто кажу, що…

Лізель пішла до найдальшої полиці і сіла за стіл. У верхній шухляді вона знайшла папір і ручку, написала «Дякую» і залишила свою записку на столі.

Зліва, ніби кістка, випиналася книжка. Її блідим корінцем, наче шрами, тягнулися чорні літери. «Die Letzte Menschliche Fremde» — «Останній людський незнайомець». Книжка тихенько шепотіла, коли дівчинка витягала її з полиці. Злетіла хмарка пилюки.

Уже на вікні, коли вона зібралася перестрибнути надвір, двері до бібліотеки зі скрипом прочинилися.

Лізель вже підняла коліно і крадійською рукою трималася за раму. Вона обернулася на звук і побачила мерову дружину в новенькому купальному халаті і капцях. На нагрудній кишені халата було вишито свастику. Пропаганда дісталася навіть до ванни.

Вони дивилися одна на одну.

Лізель глянула на груди Ільзи Германн і підняла руку.

- Heil Hitler.

Дівчинка вже збиралася вистрибнути надвір, та раптом її осяйнуло.

Печиво.

Воно було тут кілька тижнів.

А це означало наступне: якщо мер заходив до бібліотеки, то він напевне помітив печиво. І запитав дружину, чому воно там стояло. Або — щойно дівчинці сяйнула ця думка, як її заповнив якийсь дивний оптимізм — можливо, це й зовсім не мерова, а її бібліотека. Ільзи Германн.