Покінчивши з цим, вони підібрали велосипеди й заховалися поміж ялин.

Дорога була холодною і прямою. Незабаром з’явилися солдати з євреями.

У тіні дерев Лізель дивилася на хлопця. Як він змінився — з крадія фруктів став роздавачем хліба. Його біляве волосся потроху темніло, але досі горіло, як свічка. Вона чула, як гуркоче у нього в животі, - а він віддавав свій хліб іншим.

То була Німеччина?

Нацистська Німеччина?

Перший солдат не помітив хліба — його не мучив голод, — а от перший єврей побачив.

Його кістлява рука сягнула до землі, вхопила окраєць і очманіло заштовхала до рота.

Може, це Макс, подумала Лізель.

Вона не могла добре розгледіти і трохи посунулась, щоб краще бачити.

— Ну! — обурився Руді. — Не товчись. Якщо вони знайдуть нас і припишуть нам хліб, все, нам кінець.

Лізель не заспокоїлась.

Інші євреї теж схилялися і підбирали з дороги хліб, а з-під гілок їх уважно розглядала крадійка книжок. Макса Ванденбурґа серед них не було.

Та полегшення було нетривалим.

Воно сколихнулося навколо неї, коли один з наглядачів побачив, що в’язень опускає руку до землі. Усім наказали зупинитись. Дорогу ретельно оглянули. В’язні жували так швидко і так безшумно, як тільки могли. Разом ковтали.

Солдат підібрав кілька окрайців хліба та оглянув дорогу по обидва боки. Євреї теж озиралися.

— Он там!

Один зі солдатів крокував в їхній бік, до дівчинки, що ховалася за найближчим деревом. Тоді він побачив хлопця. Обоє почали тікати.

Під кроквами гілок і високою стелею дерев вони розбіглися врізнобіч.

— Не зупиняйся, біжи, Лізель!

— А велосипеди?

— А що з велосипедами?

- Scheiss drauf! Грець з ними, кому вони треба!

Вони бігли, і десь за сто метрів згорблене дихання солдата наздогнало її. Воно кралося зовсім близько, і Лізель чекала, що от-от з’явиться і його рука.

Їй пощастило.

Вона отримала лише копняка під зад і пригорщу слів:

— Тікай, мала, тобі тут не місце!

Лізель бігла без зупинки ще добру милю. Гілки шмагали її по руках, шишки котилися під ногами, а запах ялинкових голок дзвенів у її легенях.

Минуло аж сорок п’ять хвилин, поки вона повернулась назад, а Руді вже був там, сидів біля іржавих велосипедів. Він зібрав залишки хліба і жував черствий закам’янілий пайок.

— Я ж казав тобі не висовуватись, — сказав він.

Вона повернулась до нього задом.

— Глянь, чи нема відбитка?

Таємна книга замальовок

За кілька днів до Різдва відбулася ще одна атака, та на Молькінґ нічого не впало. Як повідомлялося у новинах по радіо, більшість бомб скинули на відкриту місцевість за містом.

Але куди важливішою була реакція в бомбосховищі Фідлерів. Коли прибули останні постійні відвідувачі, усі врочисто повсідалися і застигли в очікуванні. Вони дивилися на дівчинку і чекали.

Лізель почула татів голос, він голосно пролунав у її вухах.

- І, якщо будуть нові атаки, продовжуй читати в бомбосховищі.

Лізель не квапилась. Хотіла пересвідчитись, що вони справді цього хочуть.

Руді відповів за всіх:

— Читай, Saumensch .

Вона розгорнула книжку, і слова знову заволоділи людьми, які перебували в підвалі.

Удома, коли сирени дозволили їм піднятися на поверхню, Лізель сиділа з мамою на кухні. Обличчя Рози Губерманн мало явно заклопотаний вираз, і минуло небагато часу, коли вона взяла ножа і вийшла.

— Ходи зі мною.

Вона пішла до вітальні і вхопилася за край матраца. Там був зашитий проріз. Якби ви наперед не знали, що він там є, малоймовірно, що ви б змогли його знайти. Роза обережно розрізала його і просунула руку, до самого плеча. Коли рука повернулася, вона стискала книгу замальовок Макса Ванденбурґа.

— Він казав віддати її тобі, коли ти будеш готова, — сказала мама. — Я подумала про твій день народження. А тоді перенесла на Різдво. — Роза Губерманн стояла біля ліжка, в її обличчі було щось дивне. Його сповнювала не гордість. Мабуть, нашарування важких спогадів. Вона промовила: — Я думаю, що ти завжди була готова, Лізель. З тієї самої миті, коли з’явилася тут, чіпляючись за хвіртку, тобі судилося отримати її.

Роза віддала їй книжку.

Ось що було на обкладинці:

«СТРУШУВАЧКА СЛІВ»

Невеличка збірка думок

Для Лізель Мемінґер

Лізель ніжно тримала її в руках. Дивилася.

— Дякую, мамо.

Вона обійняла її.

А ще їй кортіло сказати Розі Губерманн, що вона її любить. Шкода, що не сказала.

Лізель хотіла прочитати книжку в підвалі, в пам’ять про старі часи, але мама її відмовила.

— Не без причини Макс захворів саме там, — сказала вона, — так ось, що я тобі скажу, люба, — я не дозволю ще й тобі захворіти.

Вона читала на кухні.

Червоні і жовті щілини в печі.

«Струшувачка слів».

Дівчинка проглянула безліч замальовок, прочитала безліч історій і підписів під ілюстраціями. Про Руді на підвищенні з трьома золотими медалями, що звисали з його шиї. «Волосся лимонного кольору» , було підписано під картинкою. Там був і сніговик, був перелік тринадцяти подарунків, не кажучи вже про згадки незліченних ночей у підвалі та біля каміна.

Там, звісно ж, було багато спогадів, замальовок і снів, пов’язаних зі Штутґартом, Німеччиною і фюрером. А ще — спогади про Максову сім’ю. Врешті-решт, він не зміг їх оминути. Мусив написати і про них.

А тоді сторінка 117.

На ній власною персоною з’являється «струшувачка слів».

То було оповідання чи казка, достеменно Лізель не знала. Навіть кілька днів по тому, коли вона шукала обидва слова у «Словнику Дудена» , дівчинка не змогла вибрати якесь одне.

На попередній сторінці містився коротенький напис.

СТОРІНКА 116

Лізель, я ледь не викреслив цю історію. Я подумав, що ти вже завелика для таких казок, та, може, вона згодиться і дорослим. Я думав про тебе, про твої книжки, про слова, і в моїй голові виникла ця чудернацька історія. Сподіваюся, що ти знайдеш у ній щось корисне.

Вона перегорнула сторінку.

Лізель іще довго сиділа за кухонним столом і гадала, де ж у тому лісі міг бути Макс Ванденбурґ. Навколо неї лягало світло. Дівчинка заснула, мама нагнала її до ліжка, і вона піднялася в кімнату, притискаючи до грудей Максову книгу замальовок.

Лише за кілька годин, прокинувшись, вона отримала відповідь на своє запитання.

— Звісно ж, — прошепотіла Лізель. — Звісно ж, я знаю, де він там є, - і знову заснула.

Їй снилося дерево.

Колекція костюмів анархіста