Сержант підійшов до Брунненвеґа. Що є сили збив йому з грудей пилюку. Ляснув кілька разів.

— Оце вже краще. Налетіло трохи пилюки, друзяко. — Поки Брунненвеґ сміявся, сержант повернувся до нового солдата. — Цього разу ти перший, Губерманне.

Кілька годин вони гасили пожежі і намагалися знайти будь-що, тільки б переконати будівлі не падати. Траплялося, що стіни вже розвалилися, але краї досі випиналися, наче лікті. З таким Ганс Губерманн добре вмів давати собі раду. Можна сказати, що йому подобалось шукати крокви, що тліли, чи розбиті бетонні плити і підпирати ними лікті, підставляти їм опору.

Руки у нього були всипані скалками, а зуби заліплені рештками обвалів. Губи вкривала волога пилюка, що з часом зашкарубла, і не було жодної кишені, жодної ниточки чи захованої складки на його уніформі, які б не були вкриті плівкою відходів, що залишало по собі важке повітря.

Та найгірше, що було у їхній роботі, - це люди.

Час від часу траплялися такі, що вперто продиралися крізь туман, зазвичай з одним словом на вустах. Вони завжди вигукували ім’я.

Іноді це був Вольфґанґ.

— Ви не бачили мого Вольфґанґа?

На Гансовій уніформі завжди залишалися відбитки їхніх рук.

— Стефані!

— Гансі!

- Ґустель! Ґустель Штобой!

Коли туман трохи розсіювався, перекличка шкутильгала поламаними вулицями — часом вона закінчувалась запилюженими обіймами чи скорботним лементом на колінах. Годину за годиною імена нагромаджувались, ніби солодкі і кислі мрії, що чекали свого здійснення.

Небезпеки гуртувалися в одну. Пилюка, дим і кипуче полум’я. Поранені люди. Гансові, як і іншим солдатам його підрозділу, потрібно було вдосконалювати мистецтво забуття.

— Як ти, Губерманне? — якось запитав сержант. Вогонь вирував у нього за спиною.

Ганс ніяково кивнув, обом.

Коли минула вже половина зміни, вулицею, похитуючись, беззахисно брів старий чоловік. Ганс якраз підпер будівлю, озирнувся і побачив його у себе за спиною — старий спокійно чекав, поки він зверне на нього увагу. На його обличчі розписалася кривава пляма. Вона стікала йому на шию. Чоловік був одягнений у білу сорочку з багряним комірцем і тримав ногу так, ніби вона стояла біля нього.

— Можете підперти і мене , юначе?

Ганс взяв його на руки і виніс із запилюженого туману.

МАЛЕНЬКЕ СУМНЕ ЗАУВАЖЕННЯ

Я був у тому містечку, на тій вулиці, коли чоловік іще був на руках у Ганса Губерманна. Кольором небо скидалося на попелястого коня.

Ганс поклав старого на латку присипаної пилюкою трави і лише тоді побачив.

— Що сталося? — запитав один з чоловіків.

Ганс спромігся тільки вказати рукою.

— Ох. — Рука відтягнула його. — Звикай, Губерманне.

До кінця зміни він занурився в роботу. Намагався не зважати на далеке відлуння, що вигукувало імена.

Десь за дві години Ганс разом з сержантом і ще двома чоловіками відбігав від будинку. Він не дивився під ноги і через щось перечепився. Тільки підвівшись, він побачив, що усі ніяково дивляться на перешкоду, і зрозумів.

Обличчям до землі лежав труп.

Він лежав на простирадлі з пилюки і попелу і затуляв вуха.

То був хлопчик.

Одинадцяти чи дванадцяти років.

Неподалік, коли вони трохи відійшли, їм трапилась жінка, що вигукувала ім’я Рудольф. У тумані вона наштовхнулася прямісінько на них. Квола жінка, переламана тривогою.

— Ви не бачили мого хлопчика?

— Скільки йому років? — запитав сержант.

— Дванадцять.

Ой, Христе. Розіп’ятий Христе.

Вони всі подумали про те саме, але сержанту забракло сили розповісти їй чи вказати дорогу.

Жінка спробувала пройти, та Борис Шиппер притримав її.

— Ми якраз повертаємося з тієї вулиці, - запевнив він. — Там його нема.

Переламана жінка досі хапалася за надію. Вона то йшла, то переходила на біг і весь час вигукувала:

— Руді!

У ту мить Ганс Губерманн згадав іншого Руді. Того, що з Небесної вулиці. Будь ласка, звернувся він до неба, якого не міг розгледіти, нехай у Руді все буде добре. Тоді, цілком природно, у його думки прийшли Лізель і Роза, Штайнери і Макс.

Коли вони повернулися до інших, Ганс упав і розтягнувся на спині.

- І як тобі там було? — запитав хтось.

Татові легені наповнились небом.

Кілька годин по тому, коли він вмився, поїв і виблював, Ганс спробував написати додому листа. Руки його не слухались, не давали написати всього. Якщо він зважиться, то решту розкаже їм на словах, коли повернеться.

«Мої любі Роза та Лізель», — почав він.

Чимало часу йому знадобилося, щоб написати ті п’ять слів.

Їдці хліба

Той рік для Молькінґа був довгий і насичений подіями, але він уже врешті наближався до свого кінця.

Останні місяці 1942 року Лізель гризли думки про трьох, як вона їх називала, невтішних чоловіків. Вона гадала, де вони можуть бути і що з ними відбувається.

Одного дня вона витягла з футляра акордеон і протерла його ганчіркою. Лише разочок, перед тим як заховати його, дівчинка зробила те, на що не наважилась мама. Лізель торкнулася пальцем однієї з клавіш і легенько надула міхи. Роза мала рацію. Від цього звуку кімната ще більше спорожніла.

Щоразу, зустрічаючи Руді, вона запитувала, чи були якісь новини від його тата. Іноді він детально переповідав їй листи Алекса Штайнера. У порівнянні з ними один-єдиний лист її тата трохи розчаровував.

А про Макса вона могла тільки здогадуватись.

Лізель з великим оптимізмом уявляла, як він сам крокує безлюдною дорогою. Інколи вона бачила, як він прочиняв якісь двері до порятунку, обманувши своїм фальшивим посвідченням потрібну людину.

Ці троє чоловіків з’являлися всюди.

У школі вона бачила тата через вікно. Макс частенько сидів з нею біля каміна. Алекс Штайнер приходив, коли вона була з Руді, - він дивився на них, коли обоє кидали велосипеди на Мюнхенській вулиці і зазирали до його крамниці.

— Подивись на ці костюми, — казав їй Руді, притиснувши до скла обличчя і долоні. — Вони нікому не потрібні.

Хоч як дивно, найулюбленішою розвагою для Лізель стала пані Гольцапфель. Тепер сеанси читання проходили ще й у середу, тож вони закінчили читати скорочену водою версію «Свистуна» і перейшли до «Носія снів» . Час від часу стара пані заварювала чай чи пригощала Лізель супом, який завжди був набагато смачніший за мамин. Не такий водянистий.

Між жовтнем і груднем Молькінґом пройшов іще один парад євреїв, а потім мав бути ще один. Як і перед тим, Лізель поквапилась на Мюнхенську вулицю — цього разу вона хотіла пересвідчитись, що серед євреїв немає Макса Ванденбурґа. Дівчинка розривалася між зрозумілим бажанням побачити його — дізнатися, що він досі живий, — і не побачити, що могло означати будь-що, в тому числі і його свободу.

У середині грудня невелику групку євреїв та інших негідників знову провели Мюнхенською вулицею, в Дахау. Парад під номером три.

Руді цілеспрямовано навідався на Небесну вулицю, 35 і повернувся з невеличким пакунком і двома велосипедами.

— Ти зі мною, Saumensch?

ВМІСТ ПАКУНКА РУДІ

Шість черствих окрайців хліба, розламаних на четвертинки.

Вони обігнали парад, що рухався в Дахау, і зупинились на безлюдному відрізку дороги. Руді передав їй пакунок.

— Візьми жменю.

— Не знаю, чи це добра ідея.

Він ляпнув їй на долоню шматочок хліба.

— Так робив твій тато.

Про що тут іще сперечатися? Ця затія вартує нагайки.

— Якщо поквапимось, нас не спіймають. — Він почав розкидати хліб. — Рухайся, Saumensch.

Лізель не могла втриматися. З її обличчя не сходила легесенька посмішка, поки вони з Руді Штайнером, її найкращим другом, розсипали по дорозі окрайці хліба.