— Ой. Я сиділа з татом.

— А ви маєте цигарки? Ми могли б їх продати.

Лізель не мала настрою для таких балачок. Вона сказала тихенько, щоб не почула мама.

— Я не краду у свого тата.

— Але ти крадеш в інших.

— Чого так тихо? Давай голосніше!

Руді показав їй schmunzeln.

— Бачиш, що крадійство робить з людьми? Ти вся на нервах.

— Ніби ти ніколи нічого не крав.

— Крав, але від тебе аж тхне крадійством. — Він не на жарт розійшовся. — Може, то справді не цигарковий дим. — Руді нахилився до неї і посміхнувся. — Так пахнуть злочинці. Тобі варто прийняти ванну. — Він обернувся і гукнув до Томмі Мюллера: — Агов, Томмі, підійди-но сюди і понюхай її!

— Що ти сказав? — Ото покладися на Томмі. — Я тебе не чую!

Руді похитав головою в бік Лізель.

— Жодного толку.

Вона взялася зачиняти двері.

— Щезни, Saukerl, ще тебе мені зараз бракувало.

Вельми задоволений собою, хлопець повернувся на вулицю. Вже біля поштової скриньки він пригадав, що хотів перевірити. Повернувся на кілька кроків.

- Alles gut, Saumensch? Я маю на увазі твоє коліно.

Червень. Німеччина.

Ще крок, і все розвалиться.

Але Лізель цього не знала. У її підвалі не знайшли єврея. Її прийомних батьків не забрали, і до обох досягнень вона доклала своїх зусиль.

— Усе добре, — відповіла Лізель, та говорила вона аж ніяк не про своє коліно.

У неї все було добре.

Щоденник смерті: парижани

Прийшло літо.

У крадійки книжок усе було чудово.

А в мене було небо кольору євреїв.

Коли їхні тіла припиняли шукати цілини у дверях, повставали їхні душі. Коли їхні нігті шкрябали дерево, а іноді навіть упивалися в нього під натиском всеохопного розпачу, їхні душі летіли до мене, простісінько мені на руки, і ми вибиралися з тих душових на дах, а далі — вгору, в обійми неосяжної вічності. Мені відправляли їх без ліку. Хвилина за хвилиною. Душ за душем.

Ніколи не забуду свій перший день в Освенцимі, свій перший прихід до Маутгаузену. Там, у Маутгаузені, мені часто доводилося підбирати їх на дні високого урвища, коли їм не вдавалося втекти. Там лежали поламані тіла і мертві добрі серця. Та все-таки це було краще за газ. Декого з них я ловив, поки вони ще були у польоті. Врятував, думав я, тримаючи в повітрі їхні душі, поки все інше — їхня тілесна оболонка — важко вдарялося об землю. Усі були легенькими, ніби горіхові шкаралупки. Небо у тому місці затягнуло димом. Запах як від печі, але дуже холодний.

Я здригаюся, пригадуючи все це, і намагаюся стерти з пам’яті.

Я дмухаю на руки, щоб зігріти їх.

Однак нелегко зберегти тепло, коли душі не припиняють тремтіти.

Боже.

Коли думаю про них, я завжди промовляю це ім’я.

Боже.

Промовляю його двічі.

Я згадую Його ім’я, марно намагаючись зрозуміти.

— Але розуміти — це не твоя робота. — Я сам собі відповідаю. Бог ніколи нічого не каже. Думаєте, Він не відповідає лише вам? — Твоя робота… — Я більше не слухаю себе, тому що, чесно кажучи, я вже втомився від себе. Такі думки мене просто виснажують, а я не можу дозволити собі такої розкоші — насолоджуватись втомою. Я мушу працювати, і, хоча цього не скажеш про всіх людей, для більшості так воно і є — смерть нікого не чекає, а якщо й чекає, то зазвичай недовго.

23 червня 1942 року у німецькій в’язниці на території Польщі була групка французьких євреїв. Перший, кого я забрав, стояв біля дверей, його думки металися, тоді стишили свій біг, сповільнювалися, сповільнювалися…

Прошу, повірте, що того дня я виносив кожну душу, ніби новонароджену. Я навіть поцілував кілька виснажених отруйних щік. Я чув їхні останні судомні крики. Їхні зникаючі слова. Я бачив їхні видіння про любов і звільняв їх від страху.

Я виніс усіх, і того дня, як ніколи, я потребував якось відволіктися. Сповнений скорботи, я глянув на світ унизу. Я спостерігав, як небо зі сріблястого стає сірим, а тоді забарвлюється в колір дощу. Навіть хмари хотіли кудись утекти.

Іноді я уявляв, як усе виглядає над хмарами, достеменно знаючи, що сонце біляве, а безкрая атмосфера схожа на велетенське блакитне око.

Вони були французами, вони були євреями, вони були вами.

«Повний словник і тезаурус Дудена»

а також: шампанське та акордеони — трилогія — трохи сирен — викрадач неба — пропозиція — довга дорога в Дахау — спокій — та ідіот і кілька чоловіків у пальтах

Шампанське та акордеони

Влітку 1942 року Молькінґ готувався до неминучого. Були й такі, хто не вірив, що маленьке містечко на окраїні Мюнхена може стати ціллю атаки, але більшість мешканців добре розуміли, що питання не «чи», а «коли». Чітко позначили бомбосховища, почали затемнювати на ніч вікна, і всі знали, де розташований найближчий підвал або погріб.

Гансу Губерманну ці тривожні події принесли певну вигоду. У ці важкі часи удача торкнулася його малярського вміння. Власники віконниць вкрай потребували, щоб він їх замалював. Єдиною проблемою було те, що чорну фарбу зазвичай використовували як додаткову, щоб затемнити інші кольори, тож невдовзі вона скінчилася і не так уже й легко було її дістати. Але Ганс був майстром своєї справи, а гарний майстер знає багато хитрощів. Він брав вугільний пил і замішував з нього фарбу, до того ж він не підвищував ціну. По всьому Молькінґу налічувалося безліч будинків, чиє світло він приховав від очей ворога.

З ним іноді ходила Лізель.

Вони котили возика з фарбою, на деяких вулицях вдихали запах голоду, на інших хитали головами від чужих розкошів. Часто, коли вони вже поверталися, за ними вибігала якась жінка, у якої не було нічого, крім дітей і злиднів, і благала Ганса замалювати її віконниці.

— Пані Галла, вибачте, у мене скінчилася чорна фарба, — зазвичай казав тато, але, пройшовши ще трохи, завжди здавався. Високий чоловік, довга вулиця. — Завтра, — обіцяв він, — першим ділом зайду до вас, — і на світанку наступного дня він був там, зафарбовував віконниці, задарма чи за чашечку гарячого чаю з печивом. Минулого вечора він вигадав новий спосіб перетворення синьої, зеленої і бежевої фарби в чорну. Тато ніколи не радив закривати вікна простирадлами, бо добре знав, що взимку вони ще знадобляться. Казали, що Ганс фарбував віконниці навіть за половину цигарки — викурював її з господарем на ґанку. Їхню розмову огортали дим і сміх, а тоді тато підводився і йшов до наступного клієнта.

Коли Лізель вирішила написати свою історію, я добре запам’ятав, що вона сказала про те літо. За всі ці роки багато слів вицвіли. Папір нещадно витерся від постійного руху у моїй кишені, але більшість речень закарбувалися в моїй пам’яті.

МАЛЕНЬКИЙ ПРИКЛАД НАПИСАНИХ ДІВЧИНКОЮ СЛІВ

Це літо стало новим початком і новим кінцем. Озираючись назад, я бачу свої руки, липкі від фарби, чую звук татових кроків на Мюнхенській вулиці і знаю, що маленька часточка літа 1942 року належала одному чоловіку. Хто ще міг взяти за фарбування плату у вигляді половини цигарки? Тільки тато, таким він був, і я любила його.

Щоразу, коли вони з Лізель ходили на роботу, Ганс розповідав їй історії. Про Велику війну і про те, як його жалюгідний почерк врятував йому життя, про той день, коли він зустрів маму. Він казав, що колись вона була дуже красива і до того ж розмовляла зовсім не голосно.

— Знаю, в це важко повірити, але це чистісінька правда. — Щодня була історія, і Лізель пробачала йому, якщо якусь він розповідав удруге.

Бувало, коли вона часом замріялась, тато легенько тицяв її пензликом, простісінько поміж очима. Якщо, не розрахувавши, він набирав забагато фарби, вона цівкою стікала по крилу її носа. Тоді дівчинка сміялася і намагалась відплатити татові тим самим, але Ганса Губерманна нелегко було піймати за роботою. Саме тут він оживав.