Томмі кинувся виконувати.

— Я нагляну за нею, Руді. — Він стояв над нею, посмикувався і намагався стримати усмішку, а Лізель спостерігала за партійцем.

За хвилину над нею спокійно схилився Ганс Губерманн.

— Тату.

На його губах заграла розчарована посмішка.

— Мені завжди було цікаво, коли це станеться.

Тато підняв її і повів додому. Гра продовжилась, а нацистів відділяли від Губерманнів лише кілька будинків. В одному їм не відчинили. Руді знову вигукнув:

— Пане Губерманн, вам допомогти?

— Ні, ні, грайте далі, пане Штайнер. — Пан Штайнер. Її тата просто неможливо не любити.

Уже вдома Лізель розказала новину. Намагалася знайти щось середнє між мовчанкою і відчаєм.

— Тату.

— Нічого не кажи.

— Партійці, - прошепотіла дівчинка. Тато зупинився. Він подолав нестерпне бажання відчинити двері і визирнути на вулицю. — Вони перевіряють підвали, щоб зробити там бомбосховища.

Тато посадив її.

— Кмітлива дівчинка, — сказав він і покликав Розу.

У них була хвилина, щоб вигадати якийсь план. Шелестіння думок.

— Можемо сховати його у кімнаті Лізель, — запропонувала мама. — Під ліжком.

- І це твій план? А якщо вони захочуть обшукати ще й кімнати?

— А в тебе є кращий?

Уточнення: у них не було хвилини.

У двері будинку 33 на Небесній вулиці сім разів дрібненько забарабанили, і в них уже не було часу когось кудись переховувати.

Голос.

— Відчиніть!

Їхні серця вистукували навперебій, змішуючи свої ритми. Лізель спробувала з’їсти своє. Але смак серця не дуже її заспокоїв.

- Ісус, Марія… — прошепотіла Роза.

Цього дня усе було в руках тата. Він поквапився до дверей підвалу і кинув униз попередження. Повернувшись, заговорив швидко, на одному диханні.

— Послухайте, немає часу хитрувати. У нас є сотні способів його відволікти, але зараз маємо лише один вихід. — Він глянув на двері і докінчив: — Нічого не робити.

Не такого плану чекала Роза. Її очі розширилися.

— Нічого не робити? Ти що, з глузду з’їхав?

У двері знову забарабанили.

Тато не відступав.

— Нічогісінько. Ми навіть не підемо за ним до підвалу — нізащо в світі.

Час сповільнився.

Роза здалася.

Здушена горем, вона похитала головою і пішла відчиняти двері.

— Лізель, — татів голос порізав її на шматки. — Головне, поводься спокійно, verstehst?

— Так, тату.

Вона спробувала зосередитись на своєму розбитому коліні.

— Ага!

На порозі мама досі питала про причину перевірки, а люб’язний партієць уже запримітив Лізель.

— Навіжена футболістка! — Він усміхнувся. — Як там твоє коліно? — Зазвичай нацистів уявляють не такими життєрадісними, але цей чоловік, очевидно, був дуже веселим. Щойно він зайшов до кухні, як одразу схилився над дівчинкою, ніби оглядаючи її рану.

«Він знає? — подумала Лізель. — Може, він нюхом чує, що ми ховаємо єврея?»

Тато приніс від умивальника вологу шматинку і приклав її до коліна дівчинки.

— Пече? — Його сріблясті очі були турботливі і спокійні. Переляк, яким вони сповнилися, легко можна було прийняти за турботу про її розбите коліно.

Роза кинула через всю кухню:

— Мало воно пече. Але буде їй урок.

Партієць випростався і засміявся.

— Сумніваюся, що вона чогось там навчиться, пані…?

— Губерманн, — поморщилося картонне обличчя.

— Пані Губерманн, мені здається, що вона сама може навчити . — Він показав дівчинці усмішку. — Всіх тих хлопців. Правда ж, юна пані?

Тато потер шматиною рану, і Лізель замість відповіді скривилася. Тепер заговорив Ганс. Він тихенько вибачився перед нею.

Тоді запала ніякова тиша, і партієць пригадав свої обов’язки.

— Якщо ви не проти, — почав він, — я хотів би оглянути ваш підвал — це потребуватиме не більше двох хвилин, — щоб перевірити, чи підійде він для бомбосховища.

Тато ще раз зачепив розбите коліно.

— У тебе тут іще й величенький синець, Лізель. — І байдужно відповів навислому над ним партійцю. — Звичайно. Перші двері справа. Дуже перепрошую за безлад.

— Не переймайтеся, думаю, у вас не гірше, ніж в інших підвалах, які я сьогодні обійшов… Ці?

— Саме так.

Найдовші три хвилини в історії Губерманнів

Тато сидів за столом. Роза молилася у кутку, промовляючи про себе слова. Лізель гарячкувала: у неї запеклися коліно, груди, м’язи рук. Сумніваюся, що хтось із них наважився подумати про те, що вони робитимуть, якщо їхній підвал визнають придатним для бомбосховища.

Спершу вони мали пережити перевірку.

Вони прислухалися до кроків нациста, що відлунювали у підвалі. Шурхотіла рулетка. Лізель ніяк не могла відігнати думку про Макса, що сидів під сходами, згорнувшись клубочком, тримаючи в руках книжку своїх замальовок, яку він притис до грудей.

Тато підвівся. У нього виникла ідея.

Він вийшов у коридор і вигукнув:

— Ну як там, усе добре?

Відповідь підіймалася східцями, над головою Макса Ванденбурґа.

— Ще одну хвилинку!

— Може, хочете кави або чаю?

— Ні, дякую.

Тато повернувся і звелів Лізель принести книжку, а Розі — почати куховарити. Він вирішив, що їм не варто просто сидіти і кусати лікті.

— Ну ж бо, — сказав він якомога голосніше. — Рухайся, Лізель. Мені начхати, чи болить тебе коліно, чи ні. Ти мусиш дочитати книжку, сама ж казала.

Лізель намагалася тримати себе в руках.

— Так, тату.

— Ну, чого ти так довго? — Вона добре бачила, що тато доклав неабияких зусиль, щоб їй підморгнути.

У коридорі вона ледь не зіткнулася з партійцем.

— Не поладнала з татом, еге ж? Не переймайся. У мене з дітьми теж так буває.

Вони розійшлися в різні сторони. Лізель піднялася до своєї кімнати, зачинила двері і впала на коліна, не зважаючи на посилення болю. Спершу вона почула вердикт — їхній підвал був недостатньо глибоким, а тоді прощання, одне з яких було кинуто в коридор.

— Бувай, навіжена футболістко!

Лізель згадала про манери.

- Auf Wiedersehen! До побачення!

«Носій снів» плавився у її руках.

Якщо вірити татовим словам, тієї миті, коли партієць зачинив за собою двері, Роза розтанула біля плити. Вони зайшли по Лізель, разом спустилися до підвалу і відсунули гарно розвішані полотна і добре розставлені банки з фарбою. Макс Ванденбурґ зіщулився під сходами, стискаючи, ніби ножа, свої ржаві ножиці. Його пахви залило потом, а слова, ніби ранки, посипалися з губ.

— Я б ними не скористався, — тихенько промовив він. — Я… — Він приклав ржаві вушка до чола. — Мені дуже шкода, що вам довелося пройти через це.

Тато запалив цигарку. Роза забрала ножиці.

— Ти живий, — сказала вона. — Ми всі живі.

Вибачення вже давно запізніли.

Schmunzeler

За якусь хвилину у двері забарабанив новий відвідувач.

— Господи Боже, ще один!

Умить повернулася тривога.

Макса знову заховали за полотнами і банками.

Роза видерлася східцями нагору, але цього разу, коли вона відчинила двері, за ними не було нациста. На порозі стояв не хто інший, як Руді Штайнер. З лимонним волоссям і гарними намірами.

— Я прийшов, щоб перевірити, як там Лізель.

Коли дівчинка почула його голос, одразу кинулася нагору.

— З цим я сама розберусь.

- Її хлопець, — пояснив тато банкам з фарбою. І випустив іще одну хмарку диму.

— Він не мій хлопець, — заперечила Лізель, але досить добродушно. Вона не могла лютувати, адже якусь хвилину тому усі вони були за крок від свого кінця. — Я йду нагору тільки тому, що будь-якої миті мама почне кричати.

— Лізель!

Дівчинка була на п’ятій сходинці.

— Я ж казала.

Коли вона підійшла до дверей, Руді переступив з ноги на ногу.

— Я прийшов перевірити… — Він затнувся. — Що це за запах? — Він принюхався. — Ти що, там курила?