Спочатку батьки погрожували. Він все одно не ходив.

Тоді просили піти. Але Руді й далі противився.

Врешті з’явилася можливість перейти до іншого підрозділу і хлопець повернувся на путь істинний. Це сталося дуже вчасно, бо, якби він і далі пропускав збори, батьків би оштрафували за його прогули. Старший брат Курт поцікавився, чи він не хотів би приєднатися до Flieger[46]-підрозділу, що спеціалізувався на вивченні літаків і пілотування. Здебільшого вони конструювали моделі літаків, і там не було Франца Дойчера. Руді погодився, а разом з ним перейшов і Томмі. Це вперше у житті його дурнуватий вчинок приніс хоч якусь користь.

Коли у новому підрозділі йому ставили славнозвісне запитання про фюрера , Руді усміхався і відповідав:

— Двадцяте квітня 1889 року, — а тоді шепотів Томмі на вухо зовсім іншу дату, до прикладу день народження Бетховена, Моцарта чи Штрауса. Про композиторів їм розповідали у школі, і з цими уроками, попри його очевидну нетямущість, у Руді не було жодних проблем.

Плавуча книжка (Частина ІІ)

На початку грудня Руді Штайнер нарешті отримав свою перемогу, хоча й у досить незвичний спосіб.

То був холодний, але спокійний день. От-от мав випасти сніг.

Після уроків Руді та Лізель забігли до крамниці Алекса Штайнера, а коли поверталися додому, побачили, як з-за рогу виходить його старий товариш Франц Дойчер. Лізель, була у неї віднедавна така звичка, всюди носила з собою «Свистуна». Їй подобалося відчувати книжку в руках. Гладенький корінець і гострі кути сторінок. Саме вона першою запримітила Дойчера.

— Дивись! — показала дівчинка.

Франц бадьоро крокував назустріч разом з лідером іншого підрозділу «Гітлер’юґенд».

Руді втиснувся в себе. Торкнувся ока, що потроху заживало.

— Не сьогодні. — Він оглянув вулиці. — Якщо обійдемо церкву, можемо піти вздовж річки і зрізати шлях.

Лізель без зайвих слів рушила за Руді, і вони успішно уникли зустрічі з його мучителем — щоб перестріти іншого.

Спершу вони нічого не запідозрили.

Зграя, що перетинала міст і курила цигарки, — та це може бути будь-хто, але, коли обидві компанії впізнали одна одну, повертати назад було вже надто пізно.

— Ой, лишенько, вони нас побачили.

Віктор Хеммель посміхнувся.

Говорив він дуже люб’язно. А це могло означати лише одне — чекай якогось підступу.

— Так, так, чи це часом не Руді Штайнер і його мала шльондра? — Він легенько підійшов до них і вирвав у неї з рук «Свистуна» . - І що це ми читаємо?

— Це наші з тобою справи. — Руді намагався його напоумити. — Її це не стосується. Досить, віддай книжку.

- «Свистун» . — Тепер він звертався до Лізель. — І як, цікава?

Вона кашлянула.

— Непогана. — На жаль, дівчинка себе видала. Очима. У них відбивалося хвилювання. Лізель одразу впізнала ту мить, коли Віктор Хеммель збагнув, що книжка — це дуже цінний трофей.

— Знаєш що? — сказав він. — Я віддам її, за п’ятдесят марок.

— П’ятдесят марок! — Це озвався Анді Шмайкль. — Вікторе, ти що, та за такі гроші можна купити тисячу книжок.

— Хіба я тебе про щось питав?

Анді затих. Ніби різко захряснув рота.

Лізель спробувала показати байдужний вираз.

— Можеш залишити собі. Я вже все одно її прочитала.

- І що сталося в кінці?

Та щоб тобі!

Вона ще не дійшла до кінця.

Лізель вагалася, і Віктор Хеммель одразу її розкусив.

За неї вступився Руді.

— Слухай, Вікторе, може, вже досить, відчепись від неї. Це ж я тобі потрібен. Я зроблю все, що захочеш.

Але Хеммель відштовхнув його, підняв книжку високо над головою і виправив Руді:

— Ні, - сказав він. — Це я зроблю все, що захочу, — і попрямував до річки. Усі посунули за ним, намагаючись не пасти задніх. Наполовину йшли, наполовину бігли. Хтось протестував. Хтось підливав масла у вогонь.

Усе сталося так швидко, так невимушено. Питання і насмішливо-дружній голос.

— Мені цікаво, — сказав Віктор. — Хто був останнім олімпійським чемпіоном з метання диска у Берліні? — Він обернувся до них. Розігрів руку. — Хто це був? Чорт забирай, крутиться на язиці. Той американець, хіба ні? Карпентер, чи як там його…

— Будь ласка! — вигукнув Руді.

Вода розступилася.

Віктор Хеммель почав обертатися .

Книжка неперевершено вилетіла з його руки. Розкрилася, залопотіла, прошелестіла сторінками, перекидаючись у повітрі. Різкіше, ніж вони очікували, книжка зупинилася, і, здавалося, вода засмоктала її. Приземлившись, вона ляснула, і її підхопила течія.

Віктор похитав головою.

— Занадто низько. Паршивий вийшов кидок. — І знову усміхнувся. — Але не гірше за переможця, еге ж?

Руді та Лізель не стали чекати, поки він розрегочеться.

Особливо Руді — він мчав униз за течією, намагаючись не проґавити книжку.

— Ти її бачиш? — кричала навздогін Лізель.

Руді біг.

Він тримався біля води, вказуючи їй на книжку.

— Он там! — Він спинився, показав пальцем і знову побіг, намагаючись обігнати течію. Незабаром він скинув пальто, стрибнув у воду і побрів на середину річки.

Лізель, що вже перейшла на крок, бачила, яким болючим був для нього кожен рух. Кусючий холод.

Дівчинка підійшла майже до самої води і розгледіла книжку, що пропливла повз Руді, але він швидко її наздогнав. Він сягнув рукою і вихопив її з води — тепер вона нагадувала мокрющу брилу картону і паперу.

- «Свистун»! — вигукнув хлопець. То була єдина книжка, яка того дня плила річкою Ампер, але він все одно вважав за потрібне оголосити її назву.

Цікавим було ще й те, що Руді не поспішав виходити зі страшенно холодної води, щойно піймав книжку. Хвилину-дві він постояв на місці. Він ніколи не пояснював Лізель чому, але, думаю, вона здогадалася про його подвійну причину.

ХОЛОДНІ МОТИВИ РУДІ ШТАЙНЕРА

1. Після стількох місяців поразок ця мить стала для нього єдиною можливістю насолодитися своєю перемогою.

2. Така от самовіддана поза була гарною можливістю звернутися до Лізель зі звичним проханням.

Хіба зможе вона йому відмовити?

— А тепер поцілуєш, Saumensch?

Ще декілька секунд він постояв по пояс у холодній воді, тоді вибрався на берег і подав дівчинці книжку. Штани прилипли йому до ніг, але він ішов. Правду кажучи, я думаю, що він боявся. Руді Штайнер боявся, що крадійка книжок його поцілує. Мабуть, він нестерпно цього прагнув. Мабуть, він неймовірно сильно її кохав. Так сильно, що більше ніколи не попросить про поцілунок і до самої смерті так його і не отримає.

«Носій снів»

а також: щоденник смерті — сніговик — тринадцять подарунків — наступна книжка — жахіття з єврейським трупом — газетне небо — відвідувач — schmunzeler — і останній поцілунок отруйних щік

Щоденник смерті: 1942 рік

То був рік, вартий цілої епохи, як 79-й чи 1346-й, — таких було чимало. Та яка там коса, щоб її чорти побрали, мені б не завадила мітла чи швабра. А ще — відпустка.

МАЛЕНЬКИЙ ШМАТОЧОК ПРАВДИ