«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 8

Nachtrauern — Жаль:

смуток, сповнений палкого бажання чогось, розчарування чи втрати.

Схожі слова: горе, каяття, туга, жалоба.

— Ти бачиш його? — якось запитав тато, коли дівчинка вчепилась за перила біля нього. — Там, у воді?

Течія була нешвидкою, і в повільних брижах Лізель розгледіла обриси Максового обличчя. Вона бачила його волосся, що скидалося на пір’я, вона бачила його повністю.

— Він бився з фюрером у нашому підвалі.

- Ісус, Марія і Йосип. — Татові руки міцніше стисли потріскане дерево. — Я ідіот.

Ні, тату.

Ти — людина.

Лізель знайшла ці слова майже рік по тому, коли писала у підвалі. Вона жалкувала, що не знайшла їх там, на мосту.

— Який же я дурний, — бідкався Ганс своїй прийомній доньці. - І добрий. От і вийшов найгірший в світі ідіот. Ти знаєш, я хочу , щоб вони прийшли по мене. Все одно краще за це очікування.

Ганс Губерманн потребував якогось виправдання. Він мусив знати, що Макс Ванденбурґ покинув його дім не просто так.

Нарешті, коли минуло три тижні чекання, Ганс подумав, що його час настав.

Це було ввечері.

Лізель поверталася від пані Гольцапель, коли побачила двох чоловіків у довгих чорних пальтах і поквапилась додому.

— Тату, тату! — Вона мало не перекинула кухонного столу. — Тату, вони тут!

Першою до неї вийшла мама.

— Чого це ти розкричалася, Saumensch? Хто тут?

— Гестапо.

— Гансі!

Він уже був надворі — вийшов їх зустрічати. Лізель хотіла піти за ним, але Роза втримала її, і вони спостерігали з вікна.

Тато стояв біля хвіртки. Знервовано тремтів.

Мама стисла руку Лізель.

Чоловіки пройшли повз нього.

Тато глянув на вікно, стривожений, а тоді вийшов на дорогу. Вигукнув їм у спину:

— Агов! Я тут. Це ж я вам потрібен. Я живу в цьому будинку.

Пальта зупинилися на якусь хвилю перевірити свої записи.

— Ні, ні, - відповіли вони. Їхні голоси були масивні і глибокі. — На жаль, ви для нас уже трохи застарі.

Вони рушили далі, але далеко не зайшли — зупинилися біля будинку під номером тридцять п’ять і ввійшли у прочинену хвіртку.

— Пані Штайнер? — запитали, коли відчинилися двері.

— Так, це я.

— Ми прийшли, щоб дещо з вами обговорити.

Чоловіки в пальтах скидалися на закутані темні колони, що ніби підпирали ґанок коробкоподібного будинку Штайнерів.

З якоїсь причини вони прийшли сюди по хлопця.

Чоловіки в пальтах прийшли по Руді.

«Струшувачка слів»

а також: доміно і темрява — думки про голого Руді — покарання — дружина дотримувала слова — збирач — їдці хліба — свічка на дереві — таємна книга замальовок — колекція костюмів анархіста

Доміно і темрява

За словами молодшої сестри Руді Штайнера, у кухні сиділи два чудовиська. Їхні голоси методично місили двері, за якими троє малих Штайнерів грали в доміно. Троє інших дітей, ні про що не здогадуючись, слухали у спальні радіо. Руді сподівався, що цей візит не пов’язаний з тим, сталося в школі минулого тижня. Він нічого не розповів Лізель, та й удома не обмовився ні словом.

СІРИЙ ДЕНЬ, МАЛЕНЬКИЙ ШКІЛЬНИЙ КАБІНЕТ

Троє хлопців стояли рядочком. Їхні картки і тіла ретельно оглядали.

Коли завершилася четверта партія в доміно, Руді почав викладати кісточки рядами, виводячи по підлозі вітальні звивисті узори. За своєю звичкою він залишив кілька просвітів, якщо раптом до його рядів потягнеться збиточний палець когось із малих, як це зазвичай і траплялося.

— Руді, можна я їх зіб’ю?

— Не можна.

— А мені можна?

- І тобі не можна. Будемо збивати всі разом.

Він склав три окремі ряди, які тягнулися до однієї вежі в центрі. Вони разом спостерігатимуть, як усе те, що було так ретельно сплановано, обвалиться, і всі посміхнуться цій красивій руйнації.

Кухонні голоси гучнішали, нагромаджувались одне на одного, щоб їх почули. Різні речення боролися за увагу, доки не втрутилася людина, яка до того весь час мовчала.

— Ні, - сказала вона. Повторила ще раз. — Ні. — Навіть коли вони повернулися до суперечки, їх знову змусив замовкнути той самий голос, який тепер набрав сили. — Будь ласка, — благала Барбара Штайнер. — Тільки не мій хлопчик.

— Руді, можна запалити свічку?

Так частенько робив їхній тато. Він вимикав світло, і вони при свічках дивилися, як падають кісточки доміно. Це додавало події врочистості, більше видовища.

Йому і так затерпли ноги.

— Зараз. Тільки знайду сірника.

Вимикач був біля дверей.

Руді тихенько підкрався до нього з коробкою сірників в одній руці і свічкою в другій.

По той бік троє чоловіків і одна жінка от-от зірвуться з петель.

— Найкращі оцінки в класі, - сказало одне з чудовиськ. — Не кажучи вже про його спортивні здібності. — На біса йому здалося перемагати у всіх змаганнях на тому фестивалі?

Дойчер.

Чорти б його побрали, того Франца Дойчера!

І тут його осінило.

Не Франц винен у всьому, а він сам. Він хотів показати колишньому мучителю, чого вартий, він хотів проявити себе перед іншими. Тепер ті інші сиділи у нього на кухні.

Він запалив свічку і вимкнув світло.

— Готові?

— Я чув, що там робиться. — То був ні з чим не зрівнянний дубовий голос його тата.

— Ну, Руді, давай.

— Так, але зрозумійте, пане Штайнер, це все для високої мети. Подумайте про можливості, які отримає ваш син. Це дуже почесно.

— Руді, віск капає.

Руд відмахнувся, чекаючи на татову відповідь. Алекс Штайнер заперечив:

— Почесно? Це бігати босим по снігу? Чи стрибати у води глибиною три фути з десятиметрової висоти?

Руді притис вухо до дверей. Віск стікав йому на руку.

— Це лише чутки. — Сухий практичний бас мав відповіді на усі запитання. — Наша школа — одна з найкращих. Навіть вище, ніж світового рівня. Ми готуємо елітний клас німецьких громадян в ім’я фюрера …

Руді більше не міг слухати.

Він відшкрябав віск, який прилип до руки і зійшов зі згустку світла, що пробивалося крізь щілину під дверима. Він сів, і свічка згасла. Забагато рухів. До кімнати затекла темрява. Єдиним джерелом світла був білий квадратний трафарет у формі кухонних дверей.

Він черкнув ще одного сірника і знову запалив свічку. Потягнуло солодкавим запахом вогню і вугілля.

Руді з сестрами штовхнули свої ряди доміно і дивилися, як вони по черзі лягають, а центральна вежа падає на коліна. Дівчатка радісно заплескали у долоні.

До кімнати зайшов його старший брат Курт.

— Вони схожі на мертві тіла, — сказав він.

— Що?

Руді глянув на братове темне обличчя, але той нічого не відповів. Він звернув увагу на суперечку за дверима.

— Що там робиться?

Йому відповіла одна з дівчаток. Наймолодша, Беттіна. Їй було п’ять.

— Там два чудовиська, — пояснила вона. — Вони прийшли забрати Руді.

І знову людська дитина. Наскільки кмітливіша за дорослих.

Пізніше, коли чоловіки у пальтах пішли, двоє хлопців — один сімнадцяти років, інший чотирнадцяти — набралися сміливості зайти до кухні.

Вони зупинилися на порозі. Світло різало очі.

Першим заговорив Курт.

— Вони забирають його?

Мама склала руки на столі. Долонями вгору.

Алекс Штайнер підняв голову.

Дуже важку.

На його обличчі застиг чіткий серйозний вираз, ніби щойно вирізьблений.

Дерев’яна рука провели по скалках його чуба, він кілька разів намагався щось сказати.

— Тату?

Але Руді не підійшов до батька.

Він сів за стіл і вхопився за обернену догори мамину долоню.

Алекс і Барбара Штайнери не зізнаються, про що говорили, поки у вітальні, як трупи, падали кісточки доміно. Якби ж Руді ще на кілька хвилин залишився біля дверей, якби послухав…