І, звісно ж, коли вони оглянулися, фермер уже біг на них, високо здійнявши свою зброю.

Уся зграя побігла до огорожі і дерлася на інший бік. Руді, який добряче відставав, швидко їх наздогнав, але все ж таки підбіг останнім. Він закинув ногу на дріт і заплутався.

— Агов!

Голос приреченого.

Усі спинилися.

Інстинктивно Лізель побігла назад.

— Швидше! — вигукнув Артур. Його голос був таким далеким, ніби він спершу проковтнув його, а тоді заговорив.

Біле небо.

Інші побігли.

Лізель досягла Руді і взялася відчіпляти його штани. У Руді очі від страху викотилися на лоба.

— Швидше, — промовив він. — Фермер наближається.

Звіддалік до них долинали загрозливі кроки, коли це ще одна рука вхопилася за дріт і відірвала його від штанів Руді Штайнера. На металевому вузлику залишився шматок тканини, але хлопцеві вдалося вирватись.

— Тікайте! — кинув їм Артур якраз перед тим, як їх наздогнав фермер — він лаявся і ледь переводив подих.

— Я вас кину до в’язниці! Я вас знайду! Я дізнаюся, хто ви такі!

Раптом Артур Берґ відповів:

— Мене звати Овенс! — Він пострибав навздогін Руді та Лізель. — Джессі Овенс.

Відбігши на безпечну відстань, обоє важко втягнули повітря і сіли на землю. Згодом підійшов Артур Берґ. Руді не підводив на нього погляду.

— Таке бувало з кожним з нас, — сказав Артур, занюхавши розчарування хлопця. Він збрехав? Вони не були певні, але ніколи про це не дізнаються.

За декілька тижнів Артур Берґ переїхав до Кельна.

Під час обходу з пранням Руді та Лізель бачили його востаннє. У коридорі Мюнхенської вулиці він передав дівчинці коричневий паперовий пакет, у якому була дюжина каштанів. І самовдоволено усміхнувся:

— Зв’язки у смажильній промисловості. — Повідомивши їх про свій від’їзд, Артур видав їм останню прищаву посмішку і легенько тріснув кожного по лобі. — Дивіться мені, щоб не з’їли все одразу. — Артура Берґа вони більше ніколи не бачили.

А от я, будьте певні, ще й як його бачив.

НЕВЕЛИЧКА ДАНИНА АРТУРУ БЕРҐУ, ЩЕ ЖИВОМУ

Небо над Кельном було жовтим і гнилим, воно обсипалося по краях.

Він сидів, спершись на стіну, з дитиною на руках. Зі своєю сестричкою.

Коли вона перестала дихати, він не покинув її, і я знав, що він триматиме її годинами.

Два вкрадені яблука лежали у його кишені.

Цього разу вони вчинили мудріше. Обоє з’їли по каштану, а решту продали, обійшовши будинок за будинком.

— Якщо маєте кілька зайвих пфенігів, — щоразу повторювала Лізель, — можу продати вам каштани.

Отак вони вторгували шістнадцять монет.

— А тепер, — вишкірився Руді, - помста.

Того ж дня вони повернулися до пані Діллер, показали їй «heil Hitler » і стали в чергу.

— Знову суміш льодяників? — вона продемонструвала їм свій schmunzeln , а вони закивали у відповідь. Гроші розсипалися по прилавку, і в пані Діллер трохи відвисла щелепа.

— Так, пані Діллер, — Руді і Лізель сказали в один голос. — Суміш льодяників, будь ласка.

Обрамлений фюрер пишався ними.

Радість перед бурею.

Борець. Закінчення

На цьому завершується спритність рук, а от боротьба тільки починається. В одній руці я тримаю Лізель Мемінґер, в другій — Макса Ванденбурґа. Незабаром я лясну в долоні і з’єднаю їх. Потерпіть іще декілька сторінок.

Борець.

Якщо його вб’ють цього вечора, він, принаймні, помре живим.

Потяг залишився далеко позаду, а хропунка, мабуть, поїхала далі, закутавшись у вагон, що став для неї ліжком. Тепер лише кроки відділяли його від порятунку. Кроки, думки і сумніви.

За картою, яку він тримав у голові, Макс дістався з Пазінґа до Молькінґа. Уже споночіло, коли він побачив місто. Ноги нестерпно боліли, але він майже дійшов — до найнебезпечнішого місця у всьому світі. Так близько, що міг його торкнутися.

За описом він знайшов Мюнхенську вулицю і рушив тротуаром.

Усе напружилося.

Яскраві цятки вуличних ліхтарів.

Темні нерухомі будинки.

Міська ратуша скидалася на велетенського незграбного підлітка, занадто великого як на свій вік. Церква губилася в темряві, що вище він зводив погляд.

Усе за ним стежило.

Він здригнувся.

Застеріг себе:

— Пильнуй.

(Німецькі діти вишукували загублені монети, а німецькі євреї пильнували, щоб їх не спіймали.)

Дотримуючись своєї звички покладатися на щасливе число тринадцять, він рахував кроки групками по тринадцять. Лише тринадцять кроків, казав собі. Ну ж бо. Ще тринадцять кроків. Він нарахував майже дев’яносто таких підходів і нарешті дійшов до рогу Небесної вулиці.

В одній руці він тримав валізу.

В другій досі стискав «Mein Kampf».

Обидві ноші були важкими, обидві вкрилися краплинами поту.

Ось він повернув на бічну вулицю і прямує до будинку під номером 33, стримуючись, щоб не засміятися, стримуючись, щоб не розплакатись, боячись навіть уявити порятунок, що чекає на нього. Він нагадав собі, що зараз не час плекати надію. Так, він колись майже її торкався. Вже відчував її на дотик, майже сягав рукою. Проте, замість того щоб в цьому зізнатися, він іще раз обдумав, що робитиме, якщо його піймають або двері відчинить не та людина.

Окрім того, десь у душі шкреблася провина.

Як він може?

Як він посмів заявитися до цих людей і просити їх ризикувати власним життям заради нього? Як він може бути таким егоїстом?

Тридцять три.

Вони дивилися одне на одного.

Будинок був блідим, якогось хворобливого кольору, із залізною хвірткою і коричневими обпльованими дверима.

З кишені він вийняв ключа. Той не виблискував, а тьмяно і безвольно лежав на долоні. Макс на секунду стиснув його, сподіваючись, що він розтане і витече йому на зап’ястя. Цього не сталося. Метал був твердим і гладким, з набором здорових зубів, що врізалися в його шкіру, щойно він сильніше стиснув ключа.

А тоді борець дуже повільно подався вперед, сперся щокою на дерев’яні двері і вивільнив ключа зі свого затиснутого кулака.

«Навислий чоловік»

а також: акордеоніст — виконувач обіцянок — хороша дівчинка — єврейський кулачний боєць — гнів Рози — лекція — заснулий — обмін нічними кошмарами — і декілька сторінок з підвалу

Акордеоніст(Секретне життя Ганса Губерманна)

Молодий чоловік стояв посеред кухні. Йому здавалося, що ключ приржавів до його долоні. Він не сказав нічого на кшталт «здрастуйте», чи «допоможіть мені», чи ще якоїсь такої очікуваної фрази. Він поставив два запитання.

ЗАПИТАННЯ ПЕРШЕ

— Ганс Губерманн?

ЗАПИТАННЯ ДРУГЕ

— Ви досі граєте на акордеоні?

Поки він спантеличено розглядав людський силует навпроти, молодий чоловік видряпав свій голос і простягнув його у темряві так, ніби це було все, що від нього залишилося.

Тато, переляканий і стривожений, підійшов ближче.

Він прошепотів до кухні:

— Так, звичайно, граю.

Усе почалося багато років тому, під час Першої світової війни.

Дивні вони, ті війни.

Повсюди кров і насильство, а ще — історії, які теж нелегко збагнути.

— Це правда, — шепочуть люди. — Можете не вірити, але саме та лисиця врятувала мені життя. Або: — Тих, що були справа і зліва від мене, застрелили, а я залишився стояти, лише я не отримав кулі поміж очі. Чому я? Чому я, а не вони?

Історія Ганса Губерманна трохи нагадувала попередню. Коли я знайшов її серед слів крадійки книжок, то зрозумів, що ми з ним декілька разів розминулися у ті дні, але зустрічі не призначив жоден з нас. Я, приміром, мав дуже багато роботи. А от Ганс, гадаю, робив усе можливе, щоб ми з ним так і не зустрілися.