Бакалійник однією рукою притримував Руді, а в другій стискав картоплину. Він кинув дружині страшне слово:

- Polizei .

— Не треба, — заблагав Руді, - будь ласка. — Пізніше він скаже Лізель, що анітрохи не налякався, але тієї миті його серце мало не розірвалося, це точно. — Не треба поліції. Будь ласка, не треба поліції.

- Polizei . — Мамер залишався незворушним, а хлопець виривався і боровся з повітрям.

Того дня у черзі стояв учитель, пан Лінк. Він належав до тих працівників школи, які не були священиками і черницями. Руді знайшов його у юрбі і зазирнув йому у вічі.

— Пане Лінк. — Це був його останній шанс. — Пане Лінк, скажіть йому, будь ласка. Скажіть йому, який я бідний.

Бакалійник запитально глянув на вчителя.

Пан Лінк вийшов вперед і підтвердив:

— Це правда, пане Мамер. Хлопчик дійсно бідний. Він мешкає на Небесній вулиці. — Юрба, що здебільшого складалася з жінок, загомоніла, адже усі знали, що Небесна вулиця — це приклад далеко не бездоганного Молькінзького життя. Вона добре відома своїми бідними мешканцями. — У нього вісім братів і сестер.

Вісім!

Руді ледь стримав посмішку, хоча бакалійник досі його не відпустив. Принаймні тепер брехав вчитель. Якимось дивом він додав Штайнерам іще трьох дітей.

— Він часто приходить до школи без сніданку, — і юрба жінок знову загомоніла. Картину ніби вкрили шаром фарби, додаючи їй яскравості і експресії.

— То, виходить, йому можна красти мою картоплю?

— Та ще й найбільшу! — вигукнула якась жінка.

— Не втручайтесь, пані Метцинґ, - застеріг Мамер, і жінка одразу заспокоїлась.

Спершу всі витріщалися на Руді і його тонку шию. Тепер усі погляди металися від Руді до Мамера з його картоплиною — від доброго до поганого, — але що змусило бакалійника змилосердитися над хлопцем, ми ніколи не дізнаємось.

Жалюгідний вигляд Руді?

Великодушність пана Лінка?

Надокучлива пані Метцинґ?

Хоч би як там було, Мамер кинув картоплину на купу і потягнув Руді зі своєї крамниці. Гарненько копнув його під зад правим черевиком і застеріг:

— Щоб я тебе тут більше не бачив.

Знадвору Руді спостерігав, як Мамер зайшов за прилавок, щоб вручити наступному покупцеві порцію їжі і свого сарказму.

— Мені от цікаво, яку ви попросите картоплину, — сказав він, одним оком наглядаючи на хлопцем.

Для Руді цей випадок став іще однією поразкою.

Другий дурнуватий вчинок був таким же небезпечним, як і попередній, але з інших причин.

Ця суперечка закінчилася для Руді підбитим оком, потовченими ребрами і новою стрижкою.

На зборах «Гітлер’юґенд» Томмі знову вскочив у халепу, а Франц Дойчер тільки й чекав, коли Руді вступиться за хлопця. Чекати йому довелось недовго.

Руді і Томмі отримали чергову різнобічну муштру, поки всі інші пішли всередину вивчати тактику. Вони бігали на холоді, а у вікнах виднілися теплі голови і плечі. Але навіть тоді, коли вони приєдналися до інших, муштра для них не закінчилася. Тільки-но Руді бухнувся у кутку і пальцем струсив на вікно грязюку з рукава, Франц Дойчер вистрелив у нього своїм улюбленим запитанням:

— Коли народився наш фюрер, Адольф Гітлер?

Руді глянув на нього.

— Що?

Запитання повторили, і нетямущий Руді Штайнер, який добре знав, що було це 20 квітня 1889 року, назвав дату народження Ісуса Христа. Він навіть згадав про Вифлеєм, щоб відповідь була соліднішою.

Франц потер руки.

Дуже поганий знак.

Він підійшов до Руді і наказав вийти надвір для додаткових кругів навколо майданчика.

Руді пробіг їх наодинці, і після кожного кола його знову запитували про день народження фюрера. Йому довелося пробігти сім кіл, поки відповідь не була правильною.

Та головна халепа виникла через декілька днів після зборів.

Руді побачив, що Дойчер разом з кількома приятелями прогулюється Мюнхенською вулицею, і відчув непереборне бажання кинути в нього камінь. Ви, мабуть, запитаєте, про що він, у біса, думав. Відповідь, найпевніше: він зовсім не думав. Напевне, він би сказав, що використовував своє Богом дане право на дурнувату поведінку. Або це, або єдиний погляд на Франца Дойчера спонукало його до самознищення.

Камінь влучив у ціль на спині, хоча й не так сильно, як того хотів Руді. Франц Дойчер обернувся і був несказанно радий, коли побачив хлопця, який стояв на тротуарі поряд з Лізель, Томмі і його маленькою сестричкою Крістіною.

— Тікаймо, — наполягала Лізель, але Руді не рухався.

— Ми не на зборах «Гітлер’юґенд», — заявив він. До них уже підійшли старші хлопці. Лізель залишилася біля Руді, а з нею і смиканий Томмі, і тендітна Крістіна.

— Пан Штайнер, — оголосив Франц перед тим, як вхопити його і кинути на тротуар.

Руді підвівся, і це тільки ще більше розлютило Дойчера. Він вдруге повалив його на землю і вперся коліном у грудну клітку.

Руді знову підвівся, і тепер вже зграя хлопців сміялася зі свого товариша. Для Руді це була погана прикмета.

— Та покажи ти йому! — вигукнув найвищий з них. У нього були такі блакитні і холодні очі, як небо у них над головою, а його слова послужили для Франца стимулом. Він твердо вирішив, що Штайнер більше не підведеться.

Їх оточила чимала юрба. Руді замахнувся Дойчеру у живіт, але схибив. У той же час гарячий кулак відбився на його лівому оці. Застрибали іскри, і Руді незчувся, як уже лежав на землі. Йому знову зацідили в око, і він відчув, як синець пожовтів, посинів і одразу ж почорнів. Три шари п’янкого болю.

Розпорошений натовп знову збився докупи і зловтішно спостерігав, чи Руді, бува, знову не підведеться.

Не підвівся. Цього разу він залишився на холодній вогкій землі, відчуваючи, як вона проникає крізь одяг і шириться його тілом.

В очах досі стрибали іскри, і він дуже пізно помітив, що Франц Дойчер навис над ним з новеньким розкладним ножем, готовий схилитися і завдати удару.

— Ні! — закричала Лізель, і той високий схопив її. Слова, що пролунали у вусі, були глибокими і старими.

— Не бійся, — запевнив хлопець. — Він нічого не зробить. Не вистачить сміливості.

Але він помилявся.

Франц опустився на коліна, наблизився до Руді і прошепотів:

— Коли народився наш фюрер? — Він викарбував кожне слово і запхав йому до вуха. — Ну ж бо, Руді, коли він народився? Можеш сказати, не бійся, все буде добре.

А що Руді?

Що він відповів?

Він добре обдумав відповідь чи дозволив своїй нетямущості затягти себе ще глибше в трясовину?

Він весело глянув у бліді блакитні очі Франца Дойчера і прошепотів:

— У великодній понеділок.

Секунда — і ніж взявся за його волосся. Для Лізель за цей період життя це була вже друга стрижка. Волосся єврея обрізали іржавими ножицями. Волосся її найкращого друга — блискучим ножем. І жоден з них не платив за стрижку.

Щодо Руді, то цього року він уже ковтав багнюку, купався в добриві, його мало не задушив малолітній злочинець, а зараз йому дісталося трохи десерту — привселюдне приниження на Мюнхенській вулиці.

Здебільшого його чуб легко піддавався Дойчеру, але з кожним помахом ножа залишалося кілька волосин, які відчайдушно чіплялися за життя, тому їх видирали з коренем. Щоразу, коли видирали волосинку, Руді морщився, його підбите око пульсувало, а ребра обпікало болем.

— Двадцяте квітня тисяча вісімсот вісімдесят дев’ятого року! — напучував його Франц. Коли він забрав свою банду і пішов, а натовп кудись розсіявся, залишилися тільки Лізель, Томмі і Крістіна.

Руді тихенько лежав на землі, вбираючи вологу.

Отож, у нас залишився його останній, третій дурнуватий вчинок — пропуск зборів «Гітлер’юґенд».

Руді не одразу припинив відвідувати збори — хотів показати Францу Дойчеру, що не боїться його, але минуло кілька тижнів, і Руді зовсім їх закинув.

Гордо одягнений у форму, він крокував Небесною вулицею разом з Томмі, своїм вірним підданим.

Але замість того, щоб іти на збори «Гітлер’юґенд», обоє виходили з міста і йшли берегом річки Ампер, пускали камінці, кидали у воду величезні каменюки і, загалом, не займалися нічим корисним. Руді намагався гарненько забруднити форму, щоб дурити маму — принаймні до того часу, поки не прийшов перший лист. Саме тоді він почув страшне запрошення на кухню.