— Звичайно ж, не розкажу. Не бійся.

— А що ти зробиш?

Оце було питання.

Яку дивовижну відповідь Ганс Губерманн знайде у розрідженому повітрі Небесної вулиці?

Перед тим як дізнаєтесь, хотів би показати вам, що промайнуло у його голові перед прийняттям рішення.

ТАТОВІ ШВИДКОПЛИННІ ВИДІННЯ:

Спершу він побачив книжки Лізель: «Посібник гробаря», «Собака на ім’я Фауст», «Маяк», а тепер і «Знизування плечима».

Далі — кухню і запального Ганса-молодшого, що читає ті книжки за столом, де їх часто читає дівчинка.

Він каже: «Що за непотріб читає це дівчисько?»

Син повторює те саме питання тричі, а тоді пропонує годящу літературу.

— Послухай, Лізель, — тато обійняв її за плечі, і вони продовжили йти. — Ця книжка — наша таємниця. Ми читатимемо її вночі або в підвалі, як інші книжки, але ти мусиш мені дещо пообіцяти.

— Будь-що, тату.

Ніч була спокійною і нечутною. Усе прислухалося.

— Якщо я коли-небудь попрошу тебе зберегти для мене таємницю, ти нікому не розкажеш.

— Обіцяю.

— От і добре. Ходімо. Якщо ми запізнимось, мама нас уб’є, а ми цього не хочемо, правда? Як тоді красти книжки, еге ж?

Лізель усміхнулась.

Лише згодом вона дізналася, що через декілька днів її прийомному татові вдалося обміняти трохи цигарок на іншу книжку, яка, втім, була не для неї. Він постукав у двері Молькінзького відділення Нацистської партії і насмілився запитати про свою заявку на членство. Коли це питання обговорили, він простягнув їм свої останні копійки і дюжину цигарок. За це він отримав вживаний примірник «Mein Kampf» .

— Приємного читання, — сказав один із членів партії.

— Дякую, — кивнув Ганс.

Він уже вийшов на вулицю, та все одно почув розмову чоловіків за дверима. Один голос лунав особливо виразно.

— Його ніколи не приймуть, — сказав він, — навіть якщо він купить сотню примірників «Mein Kampf».

Цю заяву підтримали одноголосно.

Ганс тримав книжку у правій руці і міркував про поштові витрати, безцигаркове існування і прийомну дочку, яка підкинула йому геніальну ідею.

— Дякую, — повторив він, а перехожий перепитав, що він сказав.

З притаманною йому привітністю Ганс відповів:

— Нічого, друже, це пусте. Heil Hitler! — і попрямував уздовж Мюнхенської вулиці зі сторінками фюрера в руці.

Мабуть, у ту мить у нього була добра пригоршня суперечливих почуттів, адже ідею йому підказала не лише Лізель, а й його син. Можливо, він справді боявся, що вже ніколи його не побачить? А з іншого боку, він був у захват від цієї захопливої ідеї, поки не насмілюючись уявити усі складнощі, ризики і лиховісні дурниці. Зараз самої ідеї було достатньо. Вона була незнищенною. Втілити її в життя — ну, це вже зовсім інше. А сьогодні нехай уже він порадіє.

Дамо йому сім місяців.

А тоді прийдемо по нього.

О, ще й як прийдемо.

Мерова бібліотека

На Небесну вулицю, 33, без сумніву, насувалося щось надзвичайне, та Лізель про це ще не знала. Трохи перекручу відомий людський вислів — дівчинку обсіли куди нагальніші клопоти.

Вона поцупила книжку.

Хтось це бачив.

Крадійка книжок відреагувала. Належним чином.

Хвилину за хвилиною, годину за годиною, дівчинку не відпускала тривога чи, вірніше, параноя. Ось що крадійство може зробити з людиною, а що вже казати про дитину. Одразу уявляються розмаїті способи піймання на гарячому. Декілька прикладів. Люди, що вискакують з провулків. Вчителі, яким, не знати звідки, відомо про всі ваші гріхи. Шелесне листок чи десь поблизу грюкне хвіртка, а на порозі уже ввижається поліція.

Сама параноя була покаранням для Лізель, бо дівчинка боялася відносити прання до мерового будинку. Думаю, ви зрозуміли — коли цей день настав, Лізель не просто так оминула будинок на вулиці Ґранде. Вона віднесла білизну покрученій артритом Хелені Шмідт і забрала прання від котолюбів Вайнґартнерів, але не навідалася до будинку, де мешкали B … urgermeister Хайнц Германн і його дружина Ільза.

ЩЕ ОДИН ШВИДЕНЬКИЙ ПЕРЕКЛАД

BЕurgermeister = мер

Спершу Лізель сказала, що просто забула про них, — найжалюгідніша відмовка з усіх, що я чув, адже будинок стоїть на пагорбі, здіймаючись над усім містом, і не помітити його просто неможливо. Коли вона знову пішла до мера і вкотре повернулася з порожніми руками, то збрехала, що нікого не було вдома.

— Нікого не було вдома? — недовірливо перепитала мама. А від недовірливості у неї свербіли руки взятися за дерев’яну ложку. Вона помахала нею до дівчинки і сказала: — Негайно повертайся туди, а якщо прийдеш з порожніми руками, можеш взагалі не приходити додому.

— Так і сказала?

Це Руді перепитував Лізель, коли та розповіла йому про маму.

— Хочеш, втечемо разом?

— Ми помремо з голоду.

— Та я й так помираю. — Обоє засміялися.

— Ні, - сказала Лізель. — Я мушу це зробити.

Вони йшли містом, як завжди, коли Руді її супроводжував. Він намагався бути джентльменом і нести мішок, але дівчинка завжди відмовлялася. Загроза Watschen’у нависала тільки над її головою, тож лише вона могла правильно нести мішка. Хтось інший міг підкидати його, крутити ним чи зробити з ним ще якусь необачну маніпуляцію, нехай навіть найнезначнішу, тому дівчинка не хотіла ризикувати. А ще вона підозрювала, що, коли дозволить Руді нести мішка, за свою допомогу той вимагатиме поцілунку, а це теж неприпустимо. До того ж Лізель уже звикла до своєї ноші. Вона переносила її з одного плеча на інше, поперемінно, десь через кожних сто кроків.

Лізель йшла зліва, Руді простував справа. Майже всю дорогу він базікав — про останній футбольний матч на Небесній вулиці, про роботу в татовій кравецькій крамниці, і ще про різну всячину, що спадала йому на думку. Лізель намагалася слухати, але їй не вдавалося. Усе, що вона чула — це страх, який дзвенів у вухах, і з кожним кроком до вулиці Ґранде він усе більше наростав.

— Що ти робиш? Це хіба не тут?

Лізель кивнула на підтвердження його слів, бо перед цим намагалася оминути мерів будинок і виграти ще трохи часу.

— Ну, то йди, — поквапив її Руді. Молькінґ огортала темрява. З-під землі виповзав холод. — Рухайся, Saumensch. — Він залишився біля хвіртки.

Після стежки до ґанку вели вісім сходинок, а далі були величезні страхітливі двері. Лізель насуплено глянула на мідний дверний молоток.

— Чого ти чекаєш? — вигукнув Руді.

Лізель обернулася і зміряла поглядом вулицю. Чи є в неї якийсь, будь-який спосіб уникнути цього? Чи є ще якась відмовка, а по правді — брехня, про яку вона не подумала?

— Ти ще довго будеш там стовбичити? — здалеку знову пролунав голос Руді. — Чого ти, в біса, чекаєш?

— Може, ти вже стулиш свою пельку, Штайнере? — Це був вигук, який вона прокричала шепотом.

— Що ти сказала?

— Я сказала, закрийся, дурний Saukerl …

На цих словах Лізель знову повернулася до дверей, взялася за мідного молотка і повільно, тричі постукала в двері. По той бік наблизились кроки.

Спершу дівчинка не дивилась на жінку, а втупилась в мішок з білизною, який тримала в руці. Передаючи його, уважно розглянула шнурочок, яким стягувався мішок. Їй передали гроші і все, більше нічого. Мерова жінка, яка ніколи не говорила, просто стояла у своєму купальному халаті, а її м’яке пухнасте волосся було зібрано у короткий хвостик. Протяг нагадав про себе. Щось на кшталт уявного дихання трупа. Досі жодного слова від жінки, а, коли Лізель нарешті насмілилась глянути на неї, її обличчя не засуджувало, воно було холодним і далеким. Якусь мить вона дивилася на Руді поверх її плеча, а тоді кивнула, зробила крок назад і зачинила двері.

Якийсь час Лізель стояла на ґанку й оглядала вертикальне полотно дверей.