Іноді вона спостерігала, як тато спить, дізнаючись про нього більше і менше, ніж кожен із них усвідомлював. Часто дівчинка чула, як вони з мамою обговорюють брак роботи або заводять невеселу розмову про те, як Ганс збирався провідати сина, а, приїхавши до нього, дізнався, що той більше не орендує квартиру і, ймовірно, уже прямує на війну.

- Schlaf gut , тату, — говорила Лізель у такі дні. — Гарних снів, — і, перелізши через нього, сповзала з ліжка, щоб вимкнути світло.

Наступною ознакою, як я уже казав, була мерова бібліотека.

Щоб ви зрозуміли, про що йдеться, пропоную поглянути на прохолодний липневий день. Руді був обурений, м’яко кажучи.

За кого вона себе має, ця Лізель Мемінґер, заявляючи йому, що сьогодні вона понесе прання і прасування без нього? Що це він, не гідний іти поряд з нею?

— Досить скиглити, Saukerl, — дорікнула йому дівчинка. — Я просто погано почуваюся. А ти пропустиш гру.

Він глянув на неї через плече.

— Ну, якщо ти так кажеш. — Він показав їй Schmunzeln. — Тримай собі своє прання. — Руді побіг і, не гаючи часу, приєднався до команди. Лізель дійшла до кінця Небесної вулиці і озирнулася саме вчасно, щоб побачити, що хлопчик зупинився біля ближніх саморобних воріт. Він махав їй.

- Saukerl, — засміялася дівчинка, і, підіймаючи руку, вона була упевнена, що в ту саму мить Руді назвав її Saumensch . Думаю, що це любов — така, яка може бути в одинадцять років.

Вона побігла — до вулиці Ґранде і мерового будинку.

Звісно ж, тут був і піт, і зім’яте важке дихання, що простягнулося перед нею.

Але вона читала.

Мерова дружина — вона уже вчетверте приймала у себе Лізель — сиділа за письмовим столом і просто дивилася на книжки. Під час другого візиту дівчинка отримала від неї дозвіл вийняти з полиці книжку і проглянути її, а це спонукало Лізель вийняти ще одну, а тоді ще одну, доки до неї не пристали з півдесятка книжок — дівчинка тримала їх під пахвою або складала на купку, що росла в іншій руці.

Цього разу дівчинка стояла посеред прохолодної кімнати, у неї гуркотіло в животі, проте безмовна і зламана жінка ніяк на це не відреагувала. Вона була у своєму незмінному халаті і, хоча й кілька разів глянула на дівчинку, надовго погляду не затримувала. Її увагу куди більше привертало те, що було поряд, те, чого їй бракувало. Вікно було прочинене навстіж, ніби холодна квадратна пащека з поодинокими поривчастими подихами.

Лізель сиділа на підлозі. Навколо розкинулися книжки.

Минуло сорок хвилин, і вона підвелася, щоб іти. Кожна книжка повернулася на місце.

— До побачення, пані Германн. — Ці слова завжди звучали якось неймовірно. — Дякую. — Жінка дала їй гроші за прання, і Лізель пішла. Не можна було гаяти ні хвилини, і дівчинка побігла додому.

Літо тривало, а кімната, заповнена книжками, ставала теплішою, і з кожним новим візитом підлога уже не була такою неприємною. Лізель сиділа, а поряд лежала купка книжок — вона читала по декілька абзаців кожної з них, намагаючись запам’ятати слова, яких не знала, щоб вдома запитати про них у тата. Пізніше, уже підлітком, коли вона писала про ці книжки, Лізель не могла пригадати їхніх назв. Жодної з них. Можливо, вона б краще запам’ятала, якби вкрала їх.

Проте у її пам’яті закарбувалося ім’я, що незграбними літерами було виведене на внутрішній стороні обкладинки однієї книжки з малюнками.

ІМ’Я ХЛОПЦЯ

Йоганн Германн

Лізель прикусила губу, але довго стримуватися не могла. Все ще сидячи на підлозі, дівчинка обернулася, глянула на закутану у халат жінку і поцікавилась:

— Йоганн Германн, — промовила вона. — Хто це?

Жінка дивилася повз неї, кудись біля її колін.

Лізель перепросила:

— Вибачте. Мені не слід було питати… — Вона залишила речення помирати власною смертю.

Обличчя жінки не змінилося, однак вона таки заговорила:

— Для цього світу він більше ніхто, — пояснила вона. — Він був моїм…

АРХІВ СПОГАДІВ

О, я добре його пам’ятаю.

Небо було похмурим і глибоким, як трясовина.

Молодого хлопця, ніби величезним терновим вінком, обплутав колючий дріт.

Я розплутав його і виніс звідти. Високо над землею ми обоє опустилися на коліна. Минав іще один день 1918 року.

— Крім того, — мовила вона, — він замерз на смерть. — Якусь мить жінка перебирала руками, а тоді повторила: — Він замерз на смерть, я впевнена.

Мерова дружина — одна з багатьох таких самих жінок. Без сумніву, ви її зустрічали. У своїх розповідях, віршах, на тих екранах, що ви так любите на них дивитися. Вони є всюди, то чом би їй не бути і в нашій історії? На мальовничому пагорбі у маленькому німецькому містечку? Тут можна страждати так, як і в будь- якому іншому місці.

Річ у тім, що для Ільзи Германн страждання було відрадою. Коли воно не схотіло відпускати, жінка поступилася і прийняла його.

Вона могла застрелитися, роздряпати себе нігтями чи обрати якийсь інший спосіб самокатування, але схилилася до того, що, мабуть так вона думала, було найслабшим, — терпіти примхи погоди. Лізель чомусь думала, що жінка просить Бога, аби літні дні були холодними й мокрими. І мешкала вона у вельми підходящому місці.

Того дня, перед тим як піти додому, дівчинка зніяковіло звернулася до жінки. Це можна витлумачити якось так: Лізель боролася з двома велетенськими словами, що сиділи у неї на плечах, а тоді скинула цю громіздку ношу під ноги Ільзи Германн. Слова хилилися в обидва боки, доки дівчинка хиталася, намагаючись їх втримати, та, зрештою, впустила. Слова разом лежали на підлозі — великі, незграбні і гучні.

ДВА ВЕЛЕТЕНСЬКІ СЛОВА

ПРОБАЧТЕ МЕНІ

Мерова дружина, як завжди, дивилася перед собою. Обличчя — чистий аркуш.

— За що? — запитала вона, але час вже минув. Дівчинка уже вийшла з кімнати. Майже дійшла до вхідних дверей. Почувши запитання, Лізель зупинилась, але вирішила не повертатись, намірившись якомога тихіше вийти з будинку і безшумно спуститися східцями. Дівчинка глянула на Молькінґ перед тим, як пірнути в нього, і ще довго жаліла мерову дружину.

Інколи Лізель вагалася, чи бува не дати жінці спокій, та Ільза Германн була надто цікавою, а книжковий магніт — надто сильним. Раніше слова збивали її з пантелику, але зараз, коли вона сиділа на підлозі поряд з меровою дружиною, яка примостилася за письмовим столом, дівчинка відчувала, що має над ними заслужену владу. Це відчуття охоплювало Лізель щоразу, коли вона розгадувала нове слово чи складала докупи речення.

Дівчинка.

У нацистській Німеччині.

Як доречно — вона відкривала силу слів.

І як жахливо (та все ж радісно!) вона почуватиметься багато місяців по тому, випустивши на волю усю силу свого нового відкриття, коли мерова дружина зрадить її. Як швидко у неї пропаде весь жаль до цієї жінки і так само швидко виллється у щось зовсім інше…

Однак зараз, влітку 1940 року, дівчинка не підозрювала, що чекає на неї в майбутньому, а бачила лише одну картину. Нещасну жінку у заповненій книжками кімнаті, яку вона залюбки відвідувала. І все. Такою була друга частина її літнього життя.

Третя частина, слава Богу, була трохи веселішою — футбол на Небесній вулиці.

Дозвольте змалювати вам, як це було:

По землі шаркотять ноги.

Уривчасте дихання хлопчаків.

Вигуки: «Я тут! Сюди! Scheisse!»

М’яч лунко гупає об землю.

Усе це можна було почути на Небесній вулиці, а ще там лунали вибачення. А літо крокувало далі.

Вибачення належали Лізель Мемінґер.

Стосувалися вони Томмі Мюллера.

Наприкінці червня їй таки вдалося переконати хлопця, що вона не мала наміру його вбивати. Після прочуханки, яку Лізель влаштувала йому у листопаді минулого року, Томмі досі її боявся. Під час футбольних матчів на Небесній вулиці він старався триматися якнайдалі.