Поряд, із подивом їх вивчаючи, стояли довгі ноги Артура Берґа.
— Непогано, — приземлився його голос. — Дуже непогано.
Коли вони дісталися до берега річки, прихованого деревами, хлопець забрав їхнього мішка і виділив Лізель з Руді дюжину яблук на двох.
— Гарна робота, — таким був його останній коментар.
Того дня, перед тим як піти додому, обоє за півгодини з’їли по шість яблук. Спершу вони мали намір поділитися ними зі своїми сім’ями, але така ідея була досить небезпечною. Їм не надто подобалась перспектива пояснювати, звідки у них взялися ті яблука. Лізель гадала, що змогла б, без жодних наслідків для себе, розповісти татові, але не хотіла, щоб він думав, що пригрів нестримну крадійку. Тож вона їла.
На березі, де вона вчилася плавати, вони й прикінчили свої яблука. Обоє не звикли до такої розкоші, тому не сумнівалися, що потім їх знудить.
Але все одно їли.
- Saumensch! — сварилась мама того вечора. — Від чого це тебе так нудить?
— Може, від горохового супу? — припустила Лізель.
— Точно, — піддакнув тато. Він знову стояв біля вікна. — Від супу. Мене й самого трохи нудить.
— Тебе хтось питав, Saukerl? — А тоді швиденько обернулася до малої Saumensch , яку знову вирвало. — Ну? Що таке? Що таке, брудна свинючко?
А Лізель?
Вона нічого не відповіла.
Яблука, задоволено думала вона. Яблука — і її знову вирвало, на удачу.
Арійська крамарка
Вони стояли біля крамниці пані Діллер, прихилившись до вибіленої стіни.
У роті Лізель тримала шматок льодяника.
Її очі засліплювало сонце.
Незважаючи на усі ці перепони, вона таки спромоглася говорити.
ЩЕ ОДНА РОЗМОВА РУДІ ТА ЛІЗЕЛЬ
— Швидше, Saumensch, уже десятий.
— Ні, тільки восьмий — у мене ще два.
— То давай, рухайся. Я ж казав, треба було взяти ножа
і розрізати навпіл… Усе, вже два.
— Добре. Тримай. І не ковтай.
— Я схожий на дурного?
(Коротка пауза.)
— Смачнюче, правда?
— Ти ще питаєш, Saumensch.
Наприкінці серпня і літа вони знайшли на землі один пфеніг[33]. Скільки було радості.
Він лежав на маршруті прання, наполовину заглибившись у багнюку. Одинока поржавіла монетка.
— Подивись!
Руді жадібно згріб її у долоню. Вони майже згорали від хвилювання, поки бігли назад до крамниці пані Діллер, навіть не замислившись про те, що одного пфеніга може бути недостатньо. Вони влетіли у двері і зупинилися перед арійською крамаркою, що презирливо їх оглядала.
— Я чекаю, — сказала вона. Її волосся було зібрано на потилиці, а чорне плаття здавлювало її тіло. Зі стіни за ними незмигно спостерігала обрамлена фотографія фюрера .
- Heil Hitler, — почав Руді.
- Heil Hitler, — відповіла пані Діллер, випрямляючись за прилавком. — А ти? — Вона прошила дівчинку поглядом, і Лізель швиденько показала їй «heil Hitler » .
Руді не забарився витягти з кишені монету і рішуче поклав її на прилавок. Він подивився просто у заокулярені очі крамарки і промовив:
— Суміш льодяників, будь ласка.
Пані Діллер усміхнулась. Її зуби штовхалися ліктями, їм бракувало місця у роті, а від її несподіваної люб’язності Руді і Лізель теж посміхнулися. Та ненадовго.
Крамарка зігнулася, покопирсалася під прилавком і знову з’явилася перед ними.
— Тримайте, — сказала вона, кинувши на прилавок однісінького льодяника. — Самі помішайте.
На вулиці вони зняли обгортку і намагалися розкусити його навпіл, але цукор був як скло. Занадто твердий, навіть для звіриних різців Руді. Тож вони вирішили смоктати його по черзі. Десять разів Руді. Десять — Лізель. І так мінятися.
— Ось це, — заявив Руді із льодяниковою усмішкою, — і є гарне життя, — а Лізель і не сперечалася. Коли льодяник уже висмоктався, у обох були неприродно червоні губи, а по дорозі додому вони нагадували одне одному уважно дивитися на дорогу — раптом їм трапиться ще одна монетка.
Монетки вони, звісно ж, не знайшли. Нікому не може так пощастити двічі за один рік, то що тут казати про один день.
Проте, з червоними зубами і язиками, вони простували Небесною вулицею, видивляючись по дорозі монетку.
То був чудовий день, а нацистська Німеччина — неймовірна країна.
Борець. Продовження
А зараз перенесемося трохи вперед, до холодної ночі боротьби. Крадійка книжок наздожене нас пізніше.
Було третє листопада, і його ноги причепилися до підлоги вагона. Виставивши перед собою, він читав книжку — «Mein Kampf» . Його рятівницю. Піт стікав з його рук. Пальці вп’ялися в сторінки.
ВИДАВНИЦТВО «КРАДІЙКА КНИЖОК»
ОФІЦІЙНО ПРЕДСТАВЛЯЄ
«Mein Kampf» («Моя боротьба»),
автор — Адольф Гітлер
За спиною Макса Ванденбурґа презирливо розкинув свої руки Штутґарт.
Йому тут були не раді, і він намагався не озиратися, доки його шлунок перетравлював рештки черствого хліба. Декілька разів він підсувався, щоб поглянути, як світло перетворилося у пригоршню вогнів, а потім і зовсім зникло.
Тримайся гордо, наставляв він себе. Не можна показувати страху. Читай книжку. Посміхайся їй. Це велична книжка — найвеличніша з усіх, які тобі доводилося читати. Не зважай на ту жінку, що сидить навпроти. Вона і так уже спить. Ну ж бо, Максе, тобі залишилося їхати якихось пару годин.
Як виявилося, обіцяне повернення до темної кімнати відбулося не за декілька днів, а за півтора тижня. До наступного візиту минув іще тиждень, тоді ще один, і Макс втратив лік часу, він уже не знав, скільки днів і годин минуло. Його знову перемістили в інше місце, до іншого крихітного таємного сховку — там було світліше, та й візити почастішали, а з ними додалося і їжі. Час, однак, спливав.
— Незабаром я їду, — розповів його друг, Вальтер Куґлер. — Знаєш, як воно… до армії.
— Мені шкода, Вальтере.
Вальтер Куґлер, друг його дитинства, поклав руку Максу на плече.
— Могло бути й гірше. — Він подивився в єврейські очі свого друга. — Я міг бути тобою.
Це була їхня остання зустріч. Останнього пакунка він залишив у кутку — цього разу там був квиток. Вальтер розгорнув «Mein Kampf» і поклав його всередину, до карти, яку приніс разом з книжкою.
— Тринадцята сторінка, — усміхнувся він. — На удачу, еге ж?
— На удачу, — і вони обійнялися.
Коли двері за Вальтером зачинилися, Макс розгорнув книжку і глянув на квиток. «Штутґарт-Мюнхен-Пазінґ». Потяг вирушав за два дні, вночі, якраз вчасно, щоб встигнути на останню пересадку. Звідти він піде пішки.
Карта уже була у нього в голові, складена вчетверо. Ключ досі був за обкладинкою.
Десь із півгодини він сидів, а тоді підвівся, підійшов до пакунка і розгорнув його. Окрім їжі там було ще декілька речей.
ДОДАТКОВИЙ ВМІСТ ПОДАРУНКА ВАЛЬТЕРА КУҐЛЕРА
Невеличка бритва.
Ложка — дуже схожа на дзеркало.
Крем для гоління.
Ножиці.
Коли він виходив, кімната спорожніла, окрім підлоги.
— Прощавай, — прошепотів Макс.
Останнім, що він побачив, була купка волосся, що безтурботно згромадилася біля стіни.
Прощавай.
З чисто виголеним обличчям і криво підрізаним, зате ретельно розчесаним волоссям, він вийшов звідти новою людиною. Він, фактично, вийшов звідти німцем. Заждіть-но, він і був німцем. Чи, вірніше, колись був.
У його шлунку електризувались переплетені відчуття ситості і голоду.