Хлопці добре пам'ятали, що вони — жадані гості й що грізні н-у-сіді йдуть не похоронним походом, а виявляють у такий оригінальний спосіб надзвичайну пошану до гостей.

Незабаром жах поступився місцем невситимій хлопчачій цікавості.

— А чи ви бачили в них на руках великі сталеві браслети із шпичаками? Навіщо це? — спитав Карембу.

— Що ті браслети! Погляньте на кинджали, прикріплені до обох зап'ясть!

— А чому всі вони в темно-синьому і тільки деякі вдягнені у вогненно-червоні плащі?

— А чи помітили ви, що у багатьох на скронях під великими шапками грубелезні коси, наче баранячі роги?

— І що обличчя вони закривають запиналом не одного кольору? Дехто — чорним, дехто — індиговим, а хто й зеленим.

— Оті запинала найстрашніші — за кілька кроків годі й побачити очі лицарів!

— Вони схожі на вдягнених у чорне небіжчиків, які щойно вилізли з могил…

Очі хлопчаків так і грали, коли вони позирали на похмурих, мовчазних, зневажливо гордовитих і грізних туарезьких лицарів, що їхали попереду, позаду, праворуч і ліворуч на відстані тридцяти кроків од них, у колоні по чотири, так струнко, як не спромоглася б їхати найдисциплінованіша гвардія.

Зненацька на чолі колони знову залунав спів.

Чоловік у пурпуровому плащі, могутньої постави, з трьома разками різноколірних амулетів на шиї заспівував якусь пісню, а вершники хором відповідали йому:

— Ава-аг-Аманаї!

З цією піснею караван кінець кінцем дістався до вузької, всіяної камінними брилами улоговини між двома стрімкими скелями, від яких слова «Ава-аг-Аманаї!» відбивалися багатоголосою луною.

Коли вершники проминули улоговину, перед ними відкрилася широка, поросла чагарниками й деревами прірва. На її пласкому дні у підковоподібному порядку розкинулися кілька сот наметів. На внутрішньому боці тієї підкови стояли червоні шкіряні намети, помешкання вельможного панства.

Згори неукріплений туарезький табір був такий мальовничий, що Гасан мимохіть вигукнув:

— Яка краса!

Справді, це було красиво! Прямовисні скелі метрів двісті-триста заввишки, які оточували овальне дно прірви, поросле ясною травою та білим квітучим чагарником, були чорні й виблискували сахарською слюдою. Позаду стрімким схилом до прірви стікало кілька перлистих стрічок невеличких водоспадів, які біля підніжжя ступінчастих гір зливалися в бурхливий потік, що звивався посеред ніжної зелені.

Туарезькі наїзники їхали тепер один за одним. Їхні мегери, трохи зіщулившись, мов гірські коти, спритно й сміливо бігли крутою й небезпечною стежиною просто над прірвою. Тімассанінські незграбні верблюди злякано форкали — вони не звикли до таких доріг, бо зросли на неозорих піщаних рівнинах. Тому їх довелося вести, тримаючи гнуздечку біля самісінької морди.

Десь напівдорозі назустріч караванові вибігли босоногі туарезькі імргади[55], закутані у запинала й помітно бідніші, хоч теж одягнені в темне.

Вони одразу взяли поводи, і караванні погоничі могли тепер безтурботно спускатися вниз.

У супроводі тімассанінців хлопці підійшли нарешті до входу в табір. Тут їх привітали два старійшини, які на чолі чималого гурту вийшли гостям назустріч.

Старійшини подали хлопцям прісні коржі, спечені в приску, та сіль, а кожен гість побажав шановним господарям усіляких благ.

Позаду старійшин нетерпляче тупцяли цибаті хлопчаки. Вони, мабуть, уже чули про Карембу, Гасана та Бабулу. Бо, коли хлопці, одкусивши та проковтнувши посоленого коржа й так само, як і їхні попередники, згідно зі звичаєм, чемно побажавши господарям усілякого добра, стали осторонь, їх миттю оточили туареги-підлітки. На старших хлопчаках були запинала, колір яких відповідав ієрархії племені.

Один з них задирливо заступив прибулим дорогу, вклонився й сказав:

— Я молодший брат хороброго Акіра Улд Біски — Ташша Біска-бен-Теджеге-н-у-Сіді — імошарг![56] — останнє слово він вимовив з гордим притиском.

Гасан, Карембу і Бабула подумали, що цей п'ятнадцятирічний, високий на зріст підліток має посаду, яка зветься імошарг і якою він страшенно пишається. Обидва друзі весело підморгнули Гасанові, і той мовив:

— Любий імошаргу Ташшо Біско-бен-Теджеге-н-у-Сі-ді! Я Гасан син Абу-ль-Гасана з Тріполі-ель-Акса. А це мої друзі: старший — Ташша, син Кенена й племінник Едеддела, шейха кель-зуїлів! А молодший — Карембу, син Аль-Ассу з країни Гобір.

— Якщо Карембу гауса, то чому він носить нашийник? Чи, може, його батько заборгував твоєму батькові стільки талерів, що каді продав його вам у рабство?

— Ні, імошаргу! Наш любий приятель Карембу народився рабом. Але його «дядечко» — добрий і побожний марабут Абу-Захаріаш — незабаром дасть йому волю.

По тих наївних Гасанових словах бідолашний Карембу перестав існувати для гордовитих молодих туарегів.

Бабула поглянув на Гасана, аби той на початку знайомства рішуче й твердо став на захист товариша. Та Гасан відчував, що нерозважливий вчинок може призвести до непорозумінь, а тому, трохи помовчавши, сказав:

— Не знаю, що означає твій сан — імошарг, любий Ташшо, не знаю також ваших звичаїв. Але знаю, що гість має право просити хазяїна про послугу. І що хазяїн не образиться й не розгнівається, коли прохання гостя видасться йому незвичайним!

— Не говори манівцями! Чи ти, може, хочеш навчитись у нас дипломатії? То чим можу тобі прислужитися?

— Коли ти змушуєш мене говорити відверто, то знай, що Карембу — наш друг. І негоже одривати його від нас…

— Що ти кажеш? — обурився молодий туарег. — Ви обидва прилюдно признаєтеся у дружбі з сином рабині? І ваші батьки дозволяють вам отаке неподобство?

— Карембу — учень Абу-Захаріаша, так само як і ми, імошаргу Ташшо. А коли всечесний Абу-Захаріаш прийняв молодого гауса в свою родину, то хіба ми не можемо наслідувати його приклад?.

— Гм… — видно, посилання на марабута вплинуло на молодого туарега: — А що імаїрген Абу-Захаріаша?

— Який імаїрген? Як я знаю, Абу-Захаріаш не має ніякого імаїргена!

— Я кажу про його дружину!

— Он воно що! То дружина вашою мовою — імаїрген? Абу-Захаріаш удівець.

По цих словах туарег обернувся до свого почту:

— Ти вченіший за мене, Тіссі, бо ти мерабетинець і колись будеш марабутом! У кого ми повинні з'ясувати, чи може цей раб стояти поряд з нами, не зашкодивши нашій честі?

Тіссі, довгань років шістнадцяти, у білосніжному бурнусі, відповів без вагання:

— Навіть беручи до уваги застереження книги гостей, гадаю, що це неможливо. Адже написано: раб є річ!

Бабула спохмурнів і якусь мить стояв мовчки, а тоді проказав виразно й рішуче:

— Якщо релігія каже, що всі люди рівні, бо не існує закону божого спеціально для вельможного панства, не існує закону божого спеціально для простого люду, то, значить, не існує закону божого спеціально для раба. Чому ж ви називаєте декого рабами й зневажаєте цих людей? Коли ж хто і поневолив іншого, аби нажитися з його праці, й гребує поневоленим, аби виправдати свій злочин, то чому йому не спаде на думку гребувати і плодами праці свого поневоленого? Він керується законами, які сам собі вигадав, бо вони йому вигідні!

І, не чекаючи відповіді, високо звівши голову, Бабула попрямував до намету Абу-Захаріаша, де, схрестивши ноги, сидів убитий горем Карембу.

Захаріаш одразу збагнув, що щось скоїлося, й тому Бабулі довелося повторити слова, які він кинув у обличчя молодим туарезьким паничам.

Марабут похитав головою. Потім підвівся і схвильовано мовив:

— Карембу, мій хлопчику, підійди до мене! Прикро, що Бабула так просто указав дорогу мені, старому. Насправді ж ти ніколи не був у мене рабом, і я, мабуть, ніколи не зловживав своїм правом. Тільки те, що турки заборонили мені мати власних учнів і що я з твоєю допомогою обходив цей закон, затримувало тебе в неволі. Відтепер ти вільний! Бабуло, перепиляй мерщій нашийник своєму другові!