Гасан, який саме зажурено зайшов до намету й став свідком цієї розмови, зворушено сказав:
— Гадаю, що я побачив світло на цій похмурій землі…
Незабаром у намет до прибулих прийшла дівчина років п'ятнадцяти у супроводі молодих туарезьких імошаргів. У неї було біле незапнене обличчя, сині, мов криниці, очі та дві довгі біляві коси, перев'язані рожевими стрічками. Проста широка сукня гарно облягала стрункий стан.
Хлопець, який привів цю вродливу білявочку, злегка вклонився:
— Ми допіру довідалися, що благородна сестра, яка має титул правительки, може взяти під свою опіку раба.
Бабула тільки тепер зрозумів, яке сум'яття викликав він своїми словами.
— Марабут Захаріаш усе вже розв'язав! — показав Бабула перепиляний нашийник.
Ташша посміхнувся:
— Отже, вільновідпущеникові буде трохи легше.
Бабула насупився й уже хотів гостро відповісти, але в цей час білявочка вклонилася і подала тоненьку, оздоблену тільки одним вузеньким браслетом руку спершу ошелешеному Гасанові, потім Бабулі.
— Я — імаїрген Тін-Дідуан. Вітаю вас. Сподіваюся, ви добре подорожували? — мовила вона лагідно.
Гасан з Бабулою ще зроду не бачили такої сміливої дівчини. Вона не тільки не закривала обличчя запиналом, хоч тисячолітній закон велить це робити всім правовірним мусульманкам, але й сама звернулася до хлопців з невимушеністю та гідністю. Хлопців вразили її біляві коси та сині очі.
Гасан, що опам'ятався перший, відрекомендувався та представив Бабулу, якого тепер звали Ташша, бо це було його справжнє берберське ім'я. А потім, усе ще вкрай збентежений, відповів, що подорож була справді дуже цікава.
— По вечірній молитві запрошую вас, любі гості, на агел[57], — усміхаючись мовила Тін-Дідуан. І, начебто згадавши щось, додала: — Сподіваюся, ти приведеш своїх друзів, чи не так, сіді?
По тому дівчина пустотливо всміхнулась, швидко вклонилася й одійшла до своїх приятелів.
— Ти розумно вчинила, благородна Тін-Дідуан! — голосно сказав Ташша, наче дякуючи за дотепність і тактовність, з якою дівчина запропонувала вільновідпущеникові своє заступництво.
— Наші вільні гості мають тепер право привести на агел своїх друзів. То хто ж із вас приведе звільненого сина рабині? — поважно запитав Тіссі.
— Я запрошую його! — сказав Набула, ледве стримуючи гнів.
— Зрозуміло, що я також сердечно запрошую його! — вигукнув Гасан.
Карембу протягом усієї цієї розмови стояв позаду своїх приятелів і плакав. Коли обидва товариші обернулися до нього, щоб щирим потиском руки втішити хлопчину, Карембу мовив до Гасана досить голосно:
— Дякую тобі, Гасанку. Я хотів упевнитися, що ви обидва любите мене. Проте Карембу — син Аль-Ассу, який гордо носив залізного списа, так само, як батьки цих сіді! Дякую вам обом, але не вимагайте від мене, щоб я зловживав ласкавою гостинністю друзів мого «дядечка» марабута. Я нікого не забрудню щойно знятим нашийником!
Сказавши так, він, наче природжений король, обернувся і попрямував до тих, хто юрмився навколо міааду.
Молоді туареги страшенно обурились. Ті, що розуміли арабську мову, перекладали своїм товаришам зухвалі слова юного вільновідпущеника, які він наважився кинути у вічі всім присутнім.
Коли б усе це відбувалося не так близько від султаншиного намету, то, напевно, скоїлося б лихо! Набула правильно розміркував, що така зухвала гординя коштувала б Карембу життя. Меткий і спритний, Гасан, обмінявшись із Бабулою красномовним поглядом, над силу проказав:
— Послухайте мене, наймолодшого з п'яти синів шановного купця Абу-ль-Гасана: нам важко зрозуміти ваші суворі звичаї. Кожна людина в чужій країні може легко допуститися сотні помилок, хай вона буде навіть найревніший мусульманин. Лаіллах!
— Гуа! — мусили відповісти туареги, та ще й при тому доторкнутися до чола, вуст і грудей.
— І коли б хто з вас прийшов до Тріполі-ель-Акса, то йому було б так само важко скласти іспит щодо звичаїв наших моряків…
Що тут скоїлося! Ті, що зрозуміли Гасанові слова, гукнули до інших своєю мовою, і всі закидали хлопців запитаннями:
— То ви бачили море? Море… Яке воно?.. Там і справді стільки води, що вона сягає аж над голову тому, хто стоїть на морському дні?.. А звідки там береться стільки води?.. Мабуть, у вас дощ іде й удень і вночі — без упину?.. Кажуть, ніби там води більше, ніж у Нігері під Тімбукту?!
Наївні запитання ринули зливою, аж поки хтось із гурту, що стояв трохи далі, дослухавшись до розмови, гримнув на туарегів.
Тільки тоді хлопці схаменулися. Більше того! Одягнений у білосніжні шати Тіссі поквапливо спитав у Ташші дозволу і, перш ніж гості оком змигнули, притяг із гурту збентеженого Карембу й весело оголосив:
— Наші благородні сестри до самої смерті не простили б нам, коли б хтось розповідав про море, про кораблі та про моряків за їхньої відсутності! Отже, добрий син Аль-Ассу розповість нам про все це сьогодні ввечері на агелі. А щоб ми не лишилися перед нашими гостями в боргу, пропоную вирушити полювати на лисицю, яку вчора пастухи сполошили біля Чорного нагір'я.
— Гуа! — увітали всі слова члена шановної мерабетинської родини. — До вечірньої молитви ми можемо мати чудову здобич!
Непорозумінь як і не було.
Слуги-імргади, що мовчки стояли осторонь, швидко підхопилися й, вислухавши накази своїх господарів, заходилися сідлати мегерів і лаштуватися до ловів.
Десь за чверть години молоді туареги уже дісталися до вузенької стежки й напрочуд спритно почали сходити схилом угору. На плоскогір'ї стояли трирічні мегери з легкими мисливськими сідлами.
Слуги принесли рушниці.
Ташша особисто пояснив гостям, як підкорити гарячого туарезького бігуна.
Туарезький мегер, або мегері, — найблагородніший вид одногорбого сахарського верблюда. Туарезький мегер граціозний, мов страус. Вуха в нього такі маленькі, наче у газелі. Але найбільше вражають його очі. Вони опуклі, чорні та блискучі, мов очі гордовитого і могутнього молодого оленя. Варто тільки, щоб мегер глянув на тебе, і ти вже розумієш, що будеш ставитися до нього, як до людини, що кликатимеш його на ім'я, що ти повинен, так би мовити, «потиснути йому руку» як товаришеві, бо не він тобі, а ти йому довіряєш. Мегер ніколи не вищиряє зуби, як це роблять інші верблюди. Мегер не кричить: почути його голос — справжнісінька дивина. Мегер слухає тільки свого господаря. Ніяка небезпека, ніякі спонукання не примусять тварину виявити вголос страх, хвилювання або невдоволення.
У мегера дуже маленький горб, надзвичайно довгі ноги: від копит і до колін тендітні й стрункі, наче ноги газелі; а від колін — міцні, немов сталеві пружини. Груди мегера — це груди спортсмена. Мегерові копита такі ж, як копита степових антилоп: на ніжних подушечках, що допомагають благородній тварині в швидкому бігу і в легкій, хиткій ході, — тому здається, ніби мегер ледве торкається землі.
— Між мегером і звичайним верховим верблюдом — велетенська різниця, — повчав Тіссі Гасана, Карембу і Набуду.
Хлопці задоволено гладили мегера. Шерсть у тварини була така світла, що в сонячному сяйві здавалося, ніби вона виткана з морської піни.
— Якщо під час швидкого клусу ви раптом утратите рівновагу й вам доведеться падати через голову мегера, то треба згорнутися клубочком і скотитися в пісок. — Тіссі наказав своєму молодому імргадові скочити в сідло й беркицьнути через голову верблюда. — Якщо ж ви падатимете назад, — вів далі Тіссі, — то треба, перекидаючись через спину, упасти на випростані руки і зробити стойку. Інакше скрутите собі в'язи.
І Тіссі сам показав, як робиться такий стрибок.
Набула аж причмокнув язиком від задоволення. Карембу теж був у захваті. Тільки Гасан, який під час безконечного подорожування більш-менш навчився їздити верхи на верблюді, вважав, що цього йому вистачить на всеньке життя. Він і чути не хотів про те, щоб опанувати ще й мистецтвом акробатики туарезьких наїзників.
