Коли за пізніших часів арабського панування городяни почали споруджувати підвалини для фортечних мурів, то, мовляв, натрапили на велику кулю із щирого золота, покарбовану фінікійськими літерами. Ймовірно, що та куля була в поганському храмі важливим атрибутом магічних обрядів колишньої пунічної релігії.

Забобонні люди принесли ту кулю до князя, бо дуже боялися загадкових написів. Князь покликав мудреця, і той прочитав написи.

Ця куля виявилася не що інше, як паладіум — талісман того міста.

Поки цей паладіум перебував у місті, він своєю магічною силою охороняв безпеку міста.

За давніх часів у кожного міста був свій чарівний паладіум. Кажуть, що могутній Карфаген мав паладіум — запинало богині Місяця Таніт-пене-Баал, або принаймні те, що священики видавали за запинало богині. Стара легенда розповідає, як римські воїни, перш ніж розпочати головну атаку на місто, вкрали той магічний паладіум, аби посіяти відчай між забобонними мешканцями.

Легенда розповідає далі, що навіть туніський бей не наважився забрати з міста ту золоту кулю. Навпаки, він наказав повісити її над брамою мечеті. Але одного дня паладіум зник. І городяни почали один в одному підозрювати злодія. Тому староста негайно наказав покликати мудреця. Той звелів приставити до брами драбину й пильно оглянув мотузку, на якій начебто висіла велика золота куля.

Раптом мудрець загукав:

— Сусата, сусата! Хробак, хробак!

Кажуть, що й справді ту кулю знайшли десь у кутку. Коли про цю історію дізналися сусідні міста, вони почали глузувати з гадруметян, називаючи їх: «Суса, суса!» Так те ім'я лишилося й досі.

Старий професор закінчив свою оповідь.

За такими бесідами час минав швидко.

Корабель кинув якір у суській затоці, але далеко від порту.

Пісок із Сахари ось уже століття заносить узбережжя, засипає східнотуніські порти й робить їх непридатними для кораблів з великою осадкою. Отак і стародавній, колись знаменитий порт Гадрумет з року на рік занепадає. Невдовзі від торгового порту лишиться тільки піщаний берег. На м'якому піщаному дні не виростуть водорості, не оселяться морські їжаки, бо й під водою в сахарському піску життя немає.

Легкий вітрильний човен узяв з борту трищогловика чотирьох пасажирів і незабаром висадив їх на портовій дамбі. Коли марабут Захаріаш показав рекомендаційного листа з великою печаткою, що теліпалася на шворці, його з пошаною повели до міста. Сам кайд[24] вважав за честь для себе подбати про помешкання для старого професора та його почту.

Згодом хлопці пішли оглядати місто, але страшенно розчарувалися. Сучасність була немилосерда до цього стародавнього міста — бідність перетворила його на брудне кубло.

Од знаменитих вілл фінікійських і римських купців не лишилося й сліду, а доба оновлення, коли під час спорудження нових будівель знайдуть залишки чудової помпейської мозаїчної підлоги, багато віків тому похованої під уламками стін зруйнованих будинків та грубелезними шарами наносної глини, — ще не настала.

Вулиці — вузенькі, будинки — непоказні. Тепер це вже не порт, а місто, місто рибалок: всюди, скільки сягає око, видно, як сушаться неводи. Тільки бридкі, голі мури турецької фортеці та уніформи солдатів нізаму — регулярного піхотного турецького війська — вирізняються на пістрявому тлі рибного базару та яток, де вештаються всякі мандрівники.

— Бачите, хлопці, — мовив професор Захаріаш, — золота куля стародавніх пунійців уже не висить над брамою цього міста. Колись це місто мало важливе, ключове значення в Пунічних війнах, воно було надійною підпорою славнозвісному карфагенському полководцеві Ганнібалу… Мабуть, золоту кулю поцупили з міста бену-гілаль…

— Бену-гілаль? Чи то не ті бедуїни, які вдерлися до нашого Тріполі з Єгипту?

— Саме вони, Гасане. Вони завдали правовірним землям більше лиха, ніж усі хрестоносці за всі хрестові походи.

— А ці єгипетські бедуїни були не мусульмани? — спитав Бабула.

— Мусульмани, Бабуло. Більше того: у цей нищівний похід їх послав сам єгипетський халіф.

— І це тоді халіфат було перенесено з Багдада до Єгипту? — здивувався Карембу, який знав з історії країни ще дуже мало.

Слухаючи запитання хлопців, старий вирішив розповісти їм про всі ті події.

6

Чвари в пророковій державі після мухаммедової смерті

и, мабуть, чули, що сталося по тому, як пророк Мухаммед раптово помер: на трон халіфа, тобто намісника, правовірні одностайно обрали друга й тестя померлого — Абу-Бекра, мудрого й справедливого мужа, скромного й сумлінного.

Та Абу-Бекр невдовзі загинув, і халіфом став Омар, шурин пророка і його вірний соратник. Християни, нещадним ворогом яких був Омар, так розповідають про нього.

Коли незліченні війська мусульман оточили священне місто Єрусалим, жителі міста, втративши будь-яку надію на порятунок, вирішили здатися, але тільки тоді, коли приїде Омар. А той у цей час у Медіні в Аравії — столиці халіфату — навчав нове добровільне військо. Почувши прохання Єрусалима, цей старий чоловік проїхав кілька тисяч кілометрів у супроводі слуги. Він приїхав у Палестину на верблюді. Мішок ячменю, мішок фініків, козячий міх з теплою водою та дерев'яна миска — ото й усе, що взяв з собою в дорогу Омар.

Під фортечними мурами Єрусалима він зустрів своїх полководців, убраних уже в розкішні шовкові шати, які тоді носило перське та візантійське вельможне панство. Полководці гарцювали на чудових конях, укритих чапраками, оздобленими золотом та самоцвітами.

Старий Омар, побачивши таке, спаленів:

— Ви хочете образити мене? Що означає ця пишнота? Де мої незрівнянні воїни? Де вони тепер?

Омар заборонив супроводити його і поїхав далі тільки з своїм слугою.

Потому старий сам на сам зустрівся з патріархом єрусалимським, що від імені візантійського імператора керував тут, на сході, містом як глава християнської церкви.

Вони вкупі відвідали святі місця, й халіф, найвизначніший у ті часи державний діяч, розповів патріархові про своїх «полководців».

Та незабаром Омара вбили. І третім халіфом обрали Османа, який належав до найблагороднішої родини в Мецці — родини Омейїв. Замолоду Осман кілька років був особистим секретарем пророка Мухаммеда. А тепер він, уже старий і нерішучий, не йняв віри нікому, крім своїх родичів. Тому він призначив їх на всі чільні посади в державі. Користуючись владою, ті так почали порядкувати в провінціях та в судах, що кінець кінцем у країні виникли заворушення. Османа і його дружину вбили, коли вони молилися у своєму домі.

Тільки після його смерті халіфом обрали Алі, родича пророка. В Медіні Алі оженився на Фатімі, Мухаммедовій дочці. Тож він, власне, став єдиний прямий Мухаммедів спадкоємець. Але боротьба за владу над величезною державою зайшла надто далеко. Проти обрання Алі з одного боку постала пророкова дружина Айша, з другого боку — честолюбний Османів родич Муавія, котрого Алі звинуватив як співучасника в вбивстві Османа.

Алі міг би швидко придушити громадянську війну на двох фронтах, коли б не його нерішучість. Вороги зуміли втягти Алі у складну суперечку й кінець кінцем убили його. Невдовзі загинули і його сини Гусейн та Гасан.

Отже, владу в країні захопили Муавія та його знатна родина Омейядів, але натомість єдиний досі іслам розпався на шиїтів, сунітів та на революційну групу хариджитів[2].

Шиїти присяглися на вірність нащадкам Алі, і та присяга стала частиною їхньої нової віри. Цю релігію прийняла Індія, Іран і частина Іраку. Інші — «правовірні мусульмани» — суніти визнавали Мухаммедів Коран і підтримували як Муавію та його наступників, так згодом і Аббаса та наступних офіційних халіфів. Треті — хариджити — «знедолені» — утворили партію незадоволених, демократично вибирали своїх імамів і боролися за людські права пригноблених народів у окремих провінціях.