Тим часом ідейний розпад в країні посилювався. Родина Омейядів боролася як проти сектантів усередині держави, так і проти християн та поганців за межами країни. Проте династія Омейядів панувала менше ста років, і коли нащадкам пророкового дядька — Аббасідам — пощастило, нарешті, розбити останнього омейядівського халіфа і той утік до Єгипту, трон захопили Аббасіди. Вони вибрали собі прапор чорного кольору на знак скорботи за своїм родичем Алі. Держава халіфів на той час уже підкорила всю Північну Африку й навіть Іспанію. Дамаск, який протягом ста років був столицею омейядівських халіфів, поступився перед новою столицею — месопотамським Багдадом. Звідси держава поширилася аж до далекосхідного Китаю. То була вершина моці арабської держави.
Розпад почався тоді, коли останній з родини Омейядів утік з Багдада аж на «край світу» — в Іспанію й там проголосив себе халіфом. Багато вигнанців і невдоволених оселилися в Марокко та на південному заході Африки. Один із нащадків родини Алі двадцятиоднорічний Ідріс став королем Марокко і на початку восьмого століття заснував династію Ідрісідів. Третій» з уцілілих Омейядів — Аглаб, губернатор провінції Іфрикії[25] у Тунісі та західному Алжірі, заснував іще одну самостійну аглабідську державу, до якої приєдналися Сіцілія й частина південної Африки.
І хоч аббасідівський халіф у Багдаді досі вважається необмеженим володарем великої мусульманської держави — однак це тільки про людське око. Сельджуцькі турки, раби при багдадському дворі після прийняття ісламу як особиста гвардія «володаря всіх віруючих» стали справжніми володарями всієї арабської імперії, що погрузла у розкошах і розпещеності.
Року 870 вони були вже такі сильні, що турецький начальник багдадського гарнізону оголосив себе халіфом.
До цих двох ісламських держав, східної та західної, якою з Іспанії керують шанувальники науки й мистецтва — маври, що прийшли з Марокко, приєднується року 969 третій халіфат. За ім'ям пророкової дочки Фатіми він дістає назву; халіфату Фатімідів. Цей халіфат згодом панує також у Єгипті та Сірії.
Все це — плід тривалих безупинних громадянських війн, що спалахнули в країні одразу ж після смерті легендарного халіфа-марнотратця Гаруна-ар-Рашіда, в казковому дворі якого була зредагована найпрекрасніша книга Сходу — книга казок «Тисяча та одна ніч»…
Під час боротьби Фатімідів за підкорення всього південноафриканського Заходу ці фанатики використали напівдиких верхньоєгипетських бедуїнів, тих бідних та бездомних пастухів арабського походження, чиї голодні очі щораз зачудованіше й пильніше придивлялися до зростаючих пишнот каїрського двору та всемогутніх фатімідів ських емірів.
Щоб не годувати голодних пастухів, Фатіміди послали їх проти Заходу!
Так, це був отой страхітливий наїзд, що ми звемо гілальським за іменням найчисленнішого племені бену-гілаль, від якого ведуть свій рід бену-сулейм, адбейджі та мокіли. Їх було понад сто тисяч! Проти їхньої пожадливості, жорстокості та варварства похід арабів, що ніс підкореним країнам Коран нещодавно померлого пророка Мухаммеда, був дисциплінованою й керованою освіченими лицарями експедицією. В цьому поході люди, гноблені прогнилим ладом візантійських намісників, вбачали своє визволення й повставали ще до того, як араби приходили до їхньої країни. Але й арабські намісники виявилися підступні й ласі до влади та грошей. І тоді південноафриканські бербери об'єднуються з візантійцями, але втрачену свободу вони вже не могли повернути навіть у жорстоких битвах.
Як я вже, мабуть, казав, північноафриканське узбережжя спочатку захопили фінікійці, потім — римляни, вандали, візантійці й кінець кінцем араби дамасського халіфату. Влада халіфів з маврітанського іспаногренадського двору з резиденцією на Піренейському півострові була, власне, владою, яку підтримував народ, і вершиною славнозвісного розквіту всіх держав, де жили бербери — народ, що самовіддано трудився на своїх дбайливо оброблюваних полях або присвячував своє життя стародавньому ремеслу. Те ремесло знали в усьому цивілізованому світі.
Але жорстока гілальська навала знищила високу цивілізацію мавританської епохи. Варвари відкинули величезну південноафриканську берберську країну назад на тисячі років. Вони вирубали ліси, бо кочівник ненавидить дерева, зруйнували міста й двома могутніми потоками ринули до найбільшої в свігі пустелі.
І запанувала темрява над землями, що лежали під паром, а тепер перетворювалися на непривітний степ. Страх слабких, несвідомих перед лихоліттям дав свої плоди — ожили забобони, які бербер пригадав, видобув з пам'яток поганського минулого, коли він ще звався «ліві», тобто лівієць. Народ, який досяг вершини в науці, почав звертатися до чаклувань та чарів, що існували за староєгипетських часів; із Судану починають приходити негри-чаклуни з «чарівним» корінням, обіцяючи виманити добре пророцтво в ропух, годованих крупним горохом. Той народ, який за посередництвом арабів дав світові великий лицарський закон, згадав тепер давно зникле християнське минуле: країну вкривають незліченні могили святих, до яких приходять просити заступництва в бога, хоч іслам і заборонив підносити одних над іншими й не визнає святих.
А Туніс, який ще за римського панування запрошки годував і одягав дванадцять мільйонів громадян, тепер ледь животів з двома мільйонами людей!
Причина цього занепаду полягала в тому, що досі загарбники, звідки б вони не приходили до Північної Африки, завжди задовольнялися родючою й густозаселеною прибережною смугою, а народ, що кочував пустелею або жив у старовинних оазах, завойовники не чіпали.
Тепер же гілальські номади посунули від морського узбережжя через гори до «пристановища переможених» — Сахарської пустелі. Вони тіснили берберів, які перед навалою втекли у пустелю, далеко на південь, аж до кордону негритянських країн тропічного пояса. Ядро берберів, навколо якого завжди гуртувалися берберські поселенці, було відірване від тих, котрі лишилися в прибережних горах і котрих ми тепер називаємо кабіли, незалежно від того, про кого йдеться, — марокканців, алжірців чи тунісців. Але арабські пастухи отаборилися між горами Атласу та найбіднішою південною Сахарою і назавжди відокремили одна від одної дві гілки берберського племені, які протягом багатьох років зміцнювали й доповнювали одна одну. В цьому й полягає причина страшного занепаду Північної Африки на порозі нашої доби.
— Ось про що я хотів розповісти вам, діти, на самому кордоні цієї славнозвісної, колись родючої землі, — закінчив свою розповідь професор Захаріаш.[26]
Фатіміди захопили 971 року Фустат — колишню столицю Єгипту і заснували поблизу неї Каїр. Фатімідівські султани загарбали, крім усієї Північної Африки, Єгипту і Сірії, багато інших територій на Близькому Сході.
Проте занепад тривав, і з цього скористалися християни під час хрестових походів. Коли останні Фатіміди уже не могли протистояти хрестоносцям, на чолі мусульманських армій став Саладін Великий — Салах-ад-Дін Юсуф (Людина чистої віри, Йосип), який зумів майже повністю вигнали християн із Передньої Азії. Він і його наступники — Айюбіди, діставши 1171 року спадщину Фатімідів, перемогли 1218 року п'ятий, 1228–29 років шостий і 1248 року сьомий похід хрестоносців. Але останніх з їхнього роду перемогла і побила власна військова гвардія — білі раби, так звані мамлюки. Генерал мамлюків став султаном, а по ньому все нові й нові мамлюки раби ставали султанами. То був дуже неспокійний час. Вдершись на Близький Схід, монголи підкоряли країну за країною: розбили Персію, спустошили Багдад і вбили останнього халіфа-аббасіда. Але якийсь генерал-мамлюк не тільки зупинив цю невтримну навалу, він на єгипетській рівнині Мергар-Соффар знищив стотисячну монгольську кінноту і таким чином врятував Єгипет і решту Африки від страхітливої небезпеки.
Різні еміри-мамлюки потому міцно тримали в своїх руках владу над Близьким Сходом аж до приходу турків, котрі року 1517 розбили їх. Протягом тих століть у Тунісі, Алжірі, Марокко й Тріполі мінялися князі, й тільки після перемоги турків Північна Африка попала в турецьку кабалу…
