Аль-Ассу теж схопили, коли він утікав разом з жінкою й дітьми. Дітей побили. Аль-Ассу клявся, що він мусульманин, але йому не повірили і разом з жінкою погнали до пустелі, і далі, далі на північ… Аль-Ассу дійшов тим страшним шляхом тільки до Ін-Салаха.

А за кілька днів вдова Кері-сса стала матір'ю Карембу.

На материних руках промандрувало немовля половину неозорої пустелі, яку люди назвали «Ес-сохра» — пустелі, яку ми звемо Сахарою.

Нарешті вони дісталися до Тріполі, а там молоду матір з дитиною прихистив святий муж — настоятель мечеті Мекилового сина, в якого вони живуть і досі.

Ось про що співала чорна матуся Кері-ссу чорному синочкові Карембу.

Але нам треба поспішати: пора шукати двох вірних товаришів Карембу: Гасана — сина торговця збіжжям Абу-ль-Гасана та Бабулу — хлопчика, що не мав ні батька, ні матері. Малий Гасан-бен-Абу-ль-Гасан і довгий Бабула, вуличний торговець, — справді щирі друзі чорного Карембу!

2

Білий гасан

алий Гасан — син батька Гасана, торговця збіжжям на Хлібному ринку — як на свої тринадцять літ, дуже тендітний, блідий хлопчик. Його великі мигдалеві очі, благальні очі, нікого не викликають до змагання або до буйних дикунських ігор. Хлопчик їх завжди приплющує, коли до його вух долинає крик, і, здається, ось-ось гірко заплаче.

Гасанове народження коштувало матері життя. І манюній Гасан одразу ж опинився в руках занадто грубих для його ніжного тільця. Хлопчик знайшовся саме тоді, коли в родині всі сини були вже майже дорослі і його ніхто не чекав. П'ятеро хлопців мав батько, п'ятеро цибатих забіяк та горланів, які тинялися по клунях чи так гасали, що мало собі в'язів не скручували. Відлупцювавши один одного, вони недовго сердилися й знову були дружні, знову веселилися, бо ж родом були з доброго племені, харчі мали теж добрі, а татусів нагай завжди підтримував у них шану до батьків. Адже їхній татусь Гасан — то ж велетень Абу-ль-Гасан, вищий від свого найвищого чорного раба з Борну, а ті усі не з дрібненьких. І голос з Абу-ль-Гасанових могутніх грудей лункіший за гарматний постріл. І розум у рудого велетня Абу-ль-Гасана бистрий… За тридцять років, тільки за тридцять років його торгівля збіжжям так розрослася, що нема вже куди складати лантухи на двох подвір'ях, і коли б не скрутні часи, увесь великий Гасанів будинок давно перетворився б на величезну клуню. А численній Гасановій родині довелося б переселитися десь по сусідству, якщо б вона не хотіла ночувати разом з ластівками аж під стріхою.

Малий Гасан народився в день весілля свого найстаршого брата. Ти ж знаєш, що Гасанова мати одразу померла, і її смерть зіпсувала весілля…

Мати — це мати, і хлопці щиро оплакували її, а потім заприсяглися, що цього несподіваного приходня, який коштував матусі життя, виховуватимуть гуртом, не шкодуючи тумаків, і він навіть і в думках не посміє поскаржитися небіжці, що хлопці не вважають його за рідного брага.

Батько теж цілком серйозно обіцяв небіжці:

— Я виховаю твого сина ременем, дорога небіжко, щоб там, на небесах, тобі не доводилося червоніти за нього.

Але що ж сталося? Малий і разу не заробив розкішного шкіряного батькового ременя.

Навпаки, батько частенько шукав малого Гасана, коли той ховався десь по закутках. Чимало було з ним клопоту та сорому. Абу-ль-Гасан уперше в житті мусив був просити за власного сина сусідів, аби ті відлупцювали своїх шибеників, котрі мучили слабенького та блідого хлопчину. А малий за той недовгий час, що жив удома під доглядом рабинь, навчився ковтати крик болю і сльози. Він уже не плакав, а тільки схлипував.

І — о, громи! — малий Гасан не був слабенький.

Учні лупцювали Гасана за те, що він завжди все знав, а старий вчитель вимагав од шибеників, аби й вони знали так, як Гасан.

Усе це не дуже заохочувало малого Гасана до дальшого навчання в школі.

Абу-ль-Гасан пішов із сином до мулли, щоб той за чималі гроші підготував малого до вищої школи в столиці Єгипту — Каїрі або в туніській столиці — Тунісі.

Але мулла, а це був саме Абу-Захаріаш — марабут і пан Карембу, — не міг уже навчати істинної віри, бо турки заборонили йому це. І марабут послав Абу-ль-Гасана з сином до великого місіонера секти войовничих Ес-Сенусі — мужа натхненного й охопленого божественним запалом.

А місіонер, глянувши на тендітного хлопчину, на його розумні оченята, поміркував і щиро сказав: «Ні!»

Вища школа, де вчаться на ісламського муллу, цілих дев'ять років тримає учня майже як у в'язниці. Єдина їжа, яку дають учням, — це корж, цибуля, вода. Приректи цього малого на дев'ять років такої муки — все одно що вбити бідолаху!

Абу-ль-Гасан довго міркував, що його робити з малим.

Дозволити, щоб він вивчився на жалюгідного учителя? І цим приректи сина до злиднів на всеньке життя? Що ж, коли Гасан не зможе бути проповідником, можна вивчити його на ювеліра. У батька вистачить грошей, щоб згодом обладнати наймолодшому синові пристойну майстерню, хоч це коштуватиме чимало турецьких фунтів.

Люди авторитетні завжди мають велику прихильність до людей авторитетних. Отак і Абу-ль-Гасан. На ювелірному ринку міста Тріполі-ель-Акса живуть і животіють близько сорока ювелірів, але тільки двом чи трьом із них пощастило здивувати людей своїми мистецькими виробами.

Абу-ль-Гасан дуже шанував одного з цих трьох. Вони навіть вважалися добрими приятелями. Ювеліра звали Афар, і, щиро кажучи, він був не дуже білий. Чорний пан Афар мав тонкі губи, ніс, наче дзьоб хижого птаха, й напрочуд глибокі, натхненні очі. Його дід був амгара з панівної верстви абіссінської імперії, а кожен амгара — шляхтич або вчений, воїн або митець. І пан Афар був теж неперевершений мастак у своїм ділі. Ти подивився б, яка ніжність спалахувала в його стомлених очах, коли він розглядав самоцвіт або оцінював рідкісну перлину! Ні, майстер Афар схиляє голову перед самоцвітом не заради грошей, а заради безсмертя мистецтва. Бо в тому камінні він утілить частку своєї мрії, і воно довгі віки славитиме Афара-митця.

Ось який був пан Афар, що до нього Абу-ль-Гасан привів у науку свого найменшого сина.

Якби то був не Гасанів син, пан Афар взагалі не звернув би на них уваги, а так він сказав:

— Поглянь, любий друже: мені дуже дорогий мій час, бо це кляте ремесло ось уже сорок років псує мої очі, і навряд чи багато лишилося в мене часу. А тоді вже в усьому Тріполі не буде нікого, хто міг би отак творити!

1 він показав здивованому купцеві чудовий рубін, а на тому рубіні — так майстерно вирізьблений вірш з Корана, що здавалося, ніби на камені розцвіла квітка жасмину.

— Ювелірного ремесла може навчити хлопця кожен, а ось такій штуці — тільки я. Гаразд! Коли побачу, що твоє дитя має хист, який варто розвивати, то на твою і на мою втіху зроблю з хлопця щось надзвичайне. Але хочу тебе попередити: і в нас, як і в твоїй торгівлі, — один тягає лантухи, другий рахує та записує їх, третій лічить гроші, а купити й продати тільки ти вмієш. Ось ти й багатий, і всі вважають тебе за хазяїна. Коли ж я за місяць прийду й скажу тобі, що не зможу навчити хлопця усього того, чого сам умію, то нехай іде вчитися на ювеліра деінде, й з нього вийде добрий майстер. Ти зрозумів?

Так воно й сталося. Малий Гасан не мав мистецького хисту, хоч був куди розумніший за однолітків.

Але кожна багата людина — дуже честолюбна. А коли та людина ще й батько, тоді його слава й честь — це його сини та їхнє майбутнє. Тож Абу-ль-Гасан віддав свого малого вчитися ремесла, яке в Тріполі дуже шанують, бо воно з давніх-давен годує десяток інших ремесел.

Йдеться про мистецтво гаптаря, позументника, про гаптування золотом, сріблом і шовковою заполоччю.

Одяг тріполійця має бути гаптований, черевички тріполійки мають бути гаптовані, гаптовані також чапраки й сідла, шкіряні подушки, пуфи та гаманці, жилети вилискують золотом і сріблом, а тюрбани поважних панів прикрашені мереживом з дорогоцінної золотої парчі ручної роботи.