Хвилина повзла за хвилиною, жайворонок співав…

Раптом туареги схопилися на ноги й потім наче скам'яніли з подиву. Що ж таке сталося, чого вони не передбачили?

Жоден з хлопців нічого не помітив. Але невдовзі зачули в квилінні вітру якісь дивні звуки… І — леле!

З-поміж скель з неймовірною швидкістю до степу вихопився загін дівчат, що по-чоловічому гарцювали на мегерах, їхні запинала та коси майоріли на вітрі, наче барвисті прапорці, а поряд мегерів, що майже не торкалися землі, валуючи, мчали жовті хорти…

Яке мальовниче видовище!.. А ген-ген у далині, затопленій сонячним світлом і вже оповитій перлистою млою полудневої спеки, шалено чвалував ще один, не менш численний загін дівчат-ловців.

Поміж першим і другим загонами бігло стадо антилоп.

Постріли сполохали антилоп і змусили відхилитися від попереднього напрямку. Стадо блискавично розвернулося і… Кілька найшвидших мегерів заступили їм останню путь до втечі! Чулися постріли; п'ять, десять приглушених відстанню пострілів… Хорти кидалися то на ту, то на іншу тварину, що, поранена, потроху притишувала несамовитий біг.

— Марау-дессін! — голосно вигукнув Ташша й вискочив із своєї криївки.

— Марау-диен! — розчаровано відповів Тіссі, нібито заперечуючи Ташшові: — Не дванадцять! Присягаюся, що вони поклали тільки одинадцять!

Коли б важкі темні запинала не затуляли так щільно обличчя молодих туарегів, то можна було б побачити, як ті обличчя видовжилися від розчарування.

— Вони показали нам, що й до чого! — щиро признався Тіссі.

— Хто ж міг сподіватися, що тут буде стільки тамелалт?

— Та ми, зрештою, виїхали полювати на лиса, — заспокійливо сказав Гасан.

— Гм! А ти думаєш, що лис іще вилізе з нори, коли наші благородні сестри здійняли тут таку несамовиту стрілянину?

— Що ж сталося з тим лисом, у якого ти стріляв? — запитав Гасан.

— Ладен випити джбан блекоти, коли я не поцілив його!

— Поцілив, він ще й хвостом майнув, — підтакнув Тіссі.

— А тепер той лис здохне там, долі, і хіба що нагодує мурах.

— Шкода! — зажурився Гасан.

— Сором, — щиро визнав Ташша. — Дівчата глузуватимуть з нас, коли ми повернемося ні з чим.

— Будуть співати: Ташша гав ловив та витрішки продавав!

— Годі-бо, Аксене! Треба було сподіватися, що наші зловредні дівчата, тільки-но ми подалися в степ, одразу ж виїхали слідом за нами, прихопивши з собою хортів. Хто їх повідомив про таке велике стадо антилоп? А де були наші слуги?

— Але ж ти не міг виїхати з нашими гостями полювати на газель! Хіба не так? Наші любі сестри збагнули все тієї ж миті, коли побачили, як ми підсаджували шановних гостей до сідел на мегерів!

— Не годиться тобі, Алахмоче, говорити про гостей без належної поваги. За це ти сьогодні не будеш присутній на агелі!

Алахмоч знітився. Хлопці зрозуміли, як усім лицарям кортить почути про море та про кораблі.

Раптом Гасан ляснув себе по засмаглому чолі:

— Я радий був би, сіді, відшкодувати вам збитки, але…

— Що таке? Кажи! Проте, зрозуміло, ти не повинен відшкодовувати…

— Я весь час думаю про того пораненого лиса, й жаль мене бере, що він може дістатися мурашві…

— То що ж ти надумав?

— А чи не можна його… викурити? — спитав Гасан (звідки тільки взялася в нього ця ловецька спритність?)

— Викурити! Гай-гай, братця! — захоплено скрикнув Тіссі. — І як тільки нам це не спало на думку? — він докірливо похитав головою.

— Хай повернуться слуги, — сказав Ташша, але цього разу не досить щиро. Йому було прикро, що його, справжнього ватажка, перевершив гість найнедосвідченіший з усієї трійці, перед якою він хотів похвалитися ловами.

— А коли ж вони повернуться? — гаряче допитувався Гасан, бо, зрозуміло, радів своїй влучній думці.

— Мабуть, десь за годину, — відповів Тіссі з помітною зловтіхою.

— А чи лис не здохне до того часу? — не вгамовувався Гасан.

— Візьмемося до роботи самі, — рішуче проказав Ташша й посвистом покликав тих слуг, що разом з мегерами ховалися в затінку.

За п'ять хвилин слуги вже стояли поряд, а ще за мить стрільці всю галявин^ тримали на прицілі. За наказом Ташші запалили сухі галузки, поклали їх на траву та на вогкий дерен, щоб на вітрі все те розгорілося й дим шугонув до середини галявини.

Але буйна трава не давала вогненній смузі посуватися так швидко, як того бажали збуджені мисливці. Аж тут, гнані дивовижним інстинктом дикого звіра, з чотирьох чи з п'яти ніким досі не помічених нір одночасно вискочили лиси… За найбільшою, майже білошерстою лисицею викотилося на галявину четверо переляканих верескливих маленьких лисенят.

1 тут сталося щось неімовірне. Хлопців двадцять кинулися наздогоняти маленьких лисенят. Але зненацька самиця зупинилась і, вишкіривши сліпучо-білі зуби, вчепилася в запинало першого нападника.

Її одразу схопили три пари дужих рук. Хлопці взяли лисицю живцем. Впіймали і чотирьох малят. Ще двох лисиць забили імргади. Однією з упольованих була лисиця, яку підстрелив Ташша.

Стару лисицю зв'язали і засунули до шкіряної торби. В двох інших торбах сховали решту здобичі: в одній — живу, в другій — мертву.

Ото було вереску! Гасана назад до верблюдів несли майже на руках.

Адже успіх ловів звичайно залежить од кмітливості ловця.

— Хай живе Гасан-бен-Абу-ль-Гасан, який перехитрував сімох лисиць! — щиро й захоплено кричав Ташша, коли вершники вже сиділи на мегерах.

— Хай живе Гасан-лис!

— Слава Гасанові-арголегові! — кричали всі, а найголосніше, звичайно, двоє вірних Гасанових друзів.

Отже, з усього видно, що Ташша не пам'ятав лиха. Йому тільки не хотілося, щоб увечері з нього сміялися дівчата.

Тепер Ташша щиро співав хвалу кмітливості кволого чужинця й анітрохи не заздрив його тріумфові.

Коли ловці вже були напівдорозі до осіннього табору племені н-у-сідів, їх наздогнали імргади, в яких дівчата забрали здобич з-під самісінького носа. Імргади розповіли, що вони під'їхали надто пізно й таким робом тільки сприяли надзвичайному успіхові дівчат — бо це ж саме вони в останню мить заступили путь антилопам, коли зацьковані тварини ось-ось уже мали втекти від переслідувачок.

Але що не кажи, а молоді ловці домоглися успіху — вони мали здобич: лисиць. Та коли хлопці дісталися до ущелини, на дні якої в призахідному сонці виднівся табір їхнього племені, всі завмерли.

З дна прірви під скрегіт десятків ребаз долинав моторошний плачливий спів, похоронний спів кількох сот чоловіків, жінок, дочок і синів, які стояли навколо червоного аменохалового намету…

— Що сталося? — здивовано запитав ватажок юних принців, який з першого ж погляду зрозумів, що унизу, в таборі, умер хтось дуже поважний.

Ташшин найстарший брат, Улд Біска, супроводив самого аменохала в далекому фатальному поході — кажуть, аж десь до уеду Драа, на самий південь Марокко, за тисячу кілометрів звідси на північний захід. То кого ж — о боже! — з тих найвідважніших воїнів оплакує тепер у такій урочистій зажурі все плем'я?

— Аменохала вбито, — тихо й схвильовано проказав Гасан. — Ми знали це, але нам суворо заборонили й словом прохопитися, перш ніж наші шановні охоронці, марабути, сповістять про це міаад.

Сумна стоголоса пісня то здіймалася вгору над долиною, то знову перекочувалася й затихала десь унизу. Сонячна заграва уже позолотила обрій на заході, й над похмурим, облямованим у чорне кратером прірви густішали сутінки, аж поки морок оновив усю долину разом із сотнями її мешканців.

А похмура, аж моторошна пісня лунала й досі — їй не було кінця-краю…

Жоден вогник, жодна іскорка не порушували ту безпросвітну темряву, той кратер смутку. Звідти здіймався й там затихав скорботний спів людей, що гірко й безнадійно оплакували свого молодого царя, уславленого героя, справжнього, безстрашного, благородного лицаря, якого на тридцять п'ятому році життя замордувала рука вбивці.

14

«Не піддамося лихові!»

еджеге-н-у-сіді! Плем'я султанів усіх благородних лицарів Ахаггару! Знатні панії та шановні панове, цнотливі панянки та воїни, що мають дорадчий голос на цих історичних зборах! Шановні орендатори землі, пасовиськ і стад! Вільновідпущеники та слуги! Послухайте уважно те, про що розповість один, із ваших найдостойніших лицарів. І коли ви не хочете образити червону шкіру його благородного намету, то вірте й довіртеся! До вас промовлятиме відважний Улд Біска, друг і двоюрідний брат вашого володаря!