Досвідчені провідники узялися провести караван з напрочуд гарної гірської долини бену-сліманів найкоротшою дорогою до пустельної рівнини, яку в цих місцях називають Заб-Шергуя.

Проминувши гірський кряж Агмар-Крадду, караван рушив стрімкою дорогою до рівнини і ось уже два дні прямував долиною троянд Айн-Наги. Ще день подорожування — і мандрівники опиняться в чудовій оазі, білосніжній Біскрі. А в Біскрі ось уже місяць на мокаддема чекають знаменитої породи верблюдиці та славнозвісні шаанбські жеребці. Але, щоб скласти караван у сто в'ючаків, потрібно три дні напруженої праці. І мокаддем зібрав тим часом раду старійшин у сусідній оазі Сіді-Окба, названій так на згадку про поразку арабів під її мурами.

В оазі Сіді-Окба не більше шести тисяч мешканців, які живуть з того, що вирощують фінікові пальми. В Сіді-Окба є школа, заснована ще на початку ісламської доби, — одна з найславетніших в усьому світі коранських шкіл. За мавританської доби в Іспанії сіді-окбівська школа вважалася першою після Кордовського університету й стояла далеко попереду університету Аль-Азгар, уже тоді знаменитому в єгипетському Каїрі.

Ця старовинна школа — духовний дороговказ цілої Сахари, натхненник оборонної війни проти французьких загарбників. Тож прихід сюди славнозвісного представника сенусідського ордену Хаджі-Ахмеда-ет-Туаті був подією першорядного політичного значення.

Але вночі могутній мокаддем повернувся до свого багатого родича Селіма-аги, турецького духовного представника в тридцяти двох навколишніх оазах. Мокаддема супроводив вершник.

На честь мокаддема в домі негайно запалили смолоскипи.

Велетень мокаддем, Селім-ага і вершник, іще вкриті порохом сахарських доріг, ввійшли до приміщення чоловіків — саламліку, де відпочивав Захаріаш та його юні вихованці.

Господар дому заплескав у долоні, й раби одразу принесли кальяни, розжарене вугілля та гарячу міцну каву.

Мокаддем наказав гінцеві пустелі почати розповідь.

Змучений гонець, побачивши чужинців, завагався. Хлопці підхопилися й хотіли вийти, але мокаддем спинив їх.

— Це мої підопічні, сіді!

Тоді гонець, напружуючи надсаджений голос, почав говорити:

— Хай чують усі, що минуло лише дванадцять з половиною днів відтоді, як Вен Манзур, гордовитий шейх шаанбський з оази Уаргли, твій племінник, мокаддеме, поблизу гірського кряжа Батен захопив у полон царя Кхеддеша.

— Знаменитого султана Кхеддеша з Ахаггару? Неймовірно…

— Аменохала[35] захопили в Джебель-Батен випадково, коли він у супроводі своїх друзів, синів найперших мужів країни, їхав до родича в оазу Суф і відокремився від вершників. Вершники хотіли напоїти верблюдиць у колодязі біля в'їзду в долину. Але тамтешні пастухи, покликавши собі на допомогу людей з шаанбського племені, що кочувало неподалік, оточили туарезьких лицарів. Адже ахаггарські туареги й шаанби, як ви знаєте, — смертельні вороги з давніх-давен. Шаанби гадали, що двадцять вершників — це авангард могутнього корпусу наїзників, і тому напали на них.

У нерівній боротьбі — між двома сотнями до зубів озброєних пастухів, очолених якимось тріполійцем Махмудом Алі та двадцятьма вершниками, що від утоми ледве трималися в сідлі, — половина друзів аменохала загинула. Решта почали пробиватися, але під аменохалом упала верблюдиця, і він опинився в неволі.

Пощастило втекти тільки дев'ятьом.

Священик з уаргельської мечеті у відчаї просив, щоб я знайшов тебе, мокаддеме. Він закликав, щоб ти перешкодив злочинові, який може повергнути в лихо Сахару!

— А французьке військо тільки й чекає такої нагоди!

— Треба будь-що перешкодити Бен Манзурові вчинити злочин! Уперед! До Уаргли!

Хлопці перезирнулися. Чи вони й справді почули ім'я Махмуда Алі? Але на розпити часу не було, і вони підхопили:

— Уперед! До Уаргли!

Від Уаргли до Біскри майже чотириста п'ятдесят кілометрів. Липень. Щодня за Туггуртом може здійнятися піщана буря, яка лютує іноді й по два тижні. Під час бурі навіть найкращий верховий верблюд за день нестерпно тяжкого подорожування долає не більше дванадцяти кілометрів. На коні у липні наважиться поїхати так глибоко до пустелі хіба що самогубець.

Тому мокаддем написав листа, в якому заклинав шейха, аби той не вчинив нерозважливо із своїм дорогоцінним бранцем.

Ще ніколи не випадала така надзвичайна нагода припинити трьохсотлітню війну між шаанбами й туарегами, як на цьогорічному оборонному церковному соборі, що відбувся в Кайруані. Собор прийняв постанову, обов'язкову для всієї Шаанби:

«Шейх Манзур протягом найближчих трьох місяців певного дня здобуде місто Константіну і при підтримці місцевого населення вирве з рук французів цілу провінцію. Цією постановою наказуємо всім князям до дня повстання підготувати населення по цілій окупованій ворогом провінції. Хай шейх, одержавши цей наказ, негайно вирушає до Лагуата, де султан Абд-аль-Кадір дасть йому докладні вказівки».

Але це означає, що велика територія Шаанби довгий час лишатиметься без воїнів. Тому мокаддем повинен негайно домовитися йменням найвищого церковного синоду з марабутом тімассанінською монастиря — дипломатичним повіреним туарегів під час укладання миру між сусідніми народами, підпорядкованими в питаннях віровчення безпосередньо імператорові й халіфові марокканському.

А тепер, любий читачу, коли ми з тобою сяк-так подолали цей нескінченний вступ, що без нього ти, мабуть, не зрозумів би подій, про які розповідається далі й які відбувалися насправді, вирушай із трьома друзями до Сахари — території такої завбільшки, як Європа…

9

Крізь пустелю

и з дитинства чув, певно, загадкове слово — Туггурт. І ось ти, нарешті, прибув до того Туггурта разом з Гасаном, Карембу та Бабулою в сідлі верхового верблюда. Там саме панувала тиха зоряна ніч. Великий пустельний базар дрімав під іскристими сузір'ями Африки, немов подорожній, що, геть виснажений пустелею, знеможено впав на пісок.

Одразу ж за міською брамою, осяяною вогнищем, починається рівна, широка вулиця, наче нескінченний майдан. Обабіч цієї вулиці на всю її довжину бовваніють два ряди колон і арка здіймається поряд арки… У м'якому піску дрімають верблюди з малятками; побіля них височать піраміди товарів і караванних сідел — усе це завтра знову буде навантажене на в'ючаків. Подекуди, навколо невеличких вогнищ, сидять погоничі верблюдів, варять чай з перцевої м'яти, тихо співають або слухають яку-небудь оповідку, аби тільки скоротати недовгу літню ніч.

На невидимій фортечній вежі відбивають десяту годину.

Наш квапливий караван дістався до величезного базару. І тут теж, крім білої аркади, такої самої, як і на головній вулиці, та кількох димучих вогнищ, нічого не видно.

Десь ліворуч і праворуч у нічній тіні лежить квартал Мадшарія, де туггуртяни шиють бурнуси, про які йде слава на всьому Сході. Темрява оповила й старий негритянський квартал Гурарі. Спить багатолюдне місто, розпростерте на гладенькому піску. Спить, мабуть, у борджі[36] й султан з роду Бену-Джелаб, могутній володар тридцяти оаз навколишньої Гірської долини, з північного кінця якої, з Біскри, приїхали наші друзі.

В кінці розлогого базару на них уже чекають верблюди, — напоєні і споряджені в дальшу путь. Ще тільки треба зняти з втомленого верблюда зручний бассур[37] та прикріпити його на спині нового в'ючака, щоб марабут Захаріаш і мокаддем Сенусідів могли їхати в ньому далі.

Не минуло й півгодини, як караван вирушив. Проминув селище Назле і подався на південь пустельним путівцем, між пальмовими гаями цієї щедрої долини.

Біля містечка Темассін мандрівники зустріли схід сонця, яке поволі підбивалося вгору, а через кілька годин, від'їхавши від Туггурта понад двадцять п'ять кілометрів, отаборилися, щоб перебути спекотливий день біля старої мечеті Блідет-Амор, окрай великого солоного мочара. За сто метрів од мочара мандрівники побачили, як тремтить гаряче повітря над неозорою одноманітною рівниною, скільки сягає око вкритою білими солончаковими плямами. Це протягом зими виникли солоні мочари — себхи — й пустельні солоні озерця — шотти.