— Ти кажеш — «кагіна»? А що означає «ель-кагіна», хлопче? Кагін, або сагір, тобто віщунок, у наших забобонних країнах завжди народжувалася сила-силенна. Але цариця Дамійя-кагіна була одна! — і, побачивши зачудовані очі дітей, старий почав розповідь:

— Поки тут, у Північній Африці, все йшло по-нашому, по-берберському, то жінки, матері наших синів, не були такі затуркані, як це ведеться відтоді, коли країною заволоділи римляни, візантійці, араби й турки. Навпаки!

Берберська жінка з давніх-давен мала такі ж права, як і чоловік. А коли вона відзначалася з-поміж інших силою або кмітливістю, то чоловіки, за стародавнім звичаєм, пропонували їй місце в раді племені, міааді.

Так воно було колись у всіх північноафриканських імазигенів, як називають себе бербери. Так воно лишилося й досі в туарегів, волелюбних берберів Центральної Сахари, а також у гірських берберів — набілів, що живуть у північноафриканських горах Атласу, — в усіх, хто не зрікся старих звичаїв і законів…

— Стародавній закон, — вів далі марабут, — старіший за Єгипет днедавніх фараонів, велів лівійському племені, люди якого нині звуться бербери, щоб шейх берберського племені передавав у спадок владу не своєму старшому синові, а старшому синові своєї старшої сестри. Тож владу тут успадковували не по чоловічій, а по жіночій лінії. Цей закон досі діє в берберів-туарегів, які називають його Бені Уммія.

Я хочу розповісти вам про останні роки свободи й самостійності нашої батьківщини.

Під кінець візантійсько-християнського панування, тобто у восьмому столітті нашого літочислення, в Північній Африці, в одній із найстаріших берберських родин народилася Дамійя, Табетина дочка. А тому, що Табета була царицею могутнього племені цих гір, племені джерауа з Ауресу, то Дамійя після смерті матері посіла царський трон. Дамійя вийшла заміж за принца Кусейлу. Вони мали трьох синів, які стали під материним скіпетром князями племені.

Але синів затьмарювала слава матері-цариці. До неї звідусюди йшли люди — вона була велика чарівниця, найзнаменитіша віщунка й порадниця. Її поради люди приймали як веління таємничих сил, з якими нібито цариця підтримувала стосунки.

Дамійя з кожним роком мала на людей все більший вплив. Знову, як за сивої давнини, жінка стала володаркою, що об'єднала все берберське населення античних країн: Лівії, Нумідії, Маврітанії і Тінгітанії, тобто сучасного Тріполі, Алжіру, Тунісу й Марокко.

Коли починалися чвари, Дамійя мудро їх усувала. Ця енергійна жінка поступово створила державу, федеративну самостійність якої визнала навіть занепадаюча християнська Візантія на Босфорі, бо саме тоді розпочався історичний наступ арабів на північноафриканську західноримську провінцію, про який я вже розповідав вам раніше.

Потім настав фатальний рік 696. До нашої країни під орудою Гасан-бен-Нумана вдерлися гасанівці — араби, навернені до мусульманської віри. Місто Тріполі-ель-Акса, яке тоді ще по-римському називали Оеа, й Туніс — близький сусід Карфагена, який тільки-но відбудували римляни, здалися сорокатисячній арабській армії і флоту.

В охопленій панікою країні цілковите самовладання зберігала тільки Дамійя-ель-кагіна. Вона передрікла поразку чужинців на порозі держави Ауресу.

Цариця скликала всі підвладні їй берберські племена. Вони оточили арабів-гасанівців, що вдерлися до гір, і в кривавій боротьбі вщент розбили непереможних доти загарбників!

Сам Гасан-бен-Нуман, верховний командувач арабів, з жалюгідними рештками своїх загонів дивом пробив собі дорогу назад до Тріполі й Каїра[33]. Кагіна тріумфувала.

Вона показала блискучий» приклад людяності, притаманної нашому племені. Численним бранцям-арабам Дамійя дарувала життя й навіть великодушно повернула волю вісімдесятьом знатним арабам.

Щоб притупити вістря ненависті між берберами та арабами, Дамійя, за лівійським звичаєм, усиновила наймолодшого і найсильнішого араба, знатного Халіда, сина Єзіда, який походив із славнозвісного племені кайсів. Але навіть ця передбачливість, державна мудрість і v великодушність не знайшли відгуку в арабів, які не могли примиритися з поразкою.

Полонені намагалися потайки посварити берберів між собою. Вони вишукували дошкульні місця в союзі окремих племен, які знову згуртувалися уперше за багато століть.

Коли цариця дізналася, що шериф Гасан-бен-Нуман готується до нового походу проти неї, передчуття підказало їй, що цього разу їй захиститися не пощастить.

Тому Дамійя скликала князів племен і кинула гасло — спустошити країну, нічого не залишивши ворогові.

«Араби зазіхають на наші багаті міста, на наше золото, на наше срібло, але ми понад усе цінуємо свої поля, свої сади й пасовиська, бо з них ми знову зможемо все те відбудувати».

За тим наказом населення, плачучи, перетворило на пустелю усю неозору країну, що лежить між Тунісом і Танжером…

Але фатальну роль у цій битві відіграв Халід, який тайкома підтримував постійний зв'язок з арабами й виказував їм кожен порух берберських загонів.

Становище було жахливе. На перемогу не лишалося ніякої надії.

Дамійя знала заздалегідь, що має статися. Її застерігали, хотіли допомогти їй втекти, але вона відповіла:

— Я володарювала над християнами, арабами та берберами, тож я повинна вмерти як справжня цариця!

Тепер Дамійя вже дбала тільки про своїх синів. Вона умовила їх здатися арабам.

— Мій кінець уже близький — коли я дивлюся на схід, ю відчуваю помах крил смерті над своєю головою…

У вирішальній битві Халід, який знав ситуацію в головній ставці берберів, знав розташування військ своєї названої матері, взяв на себе командування над арабами.

То була страхітлива битва, битва, в якій бербери виявили чудеса мужності, хоча знали, що програють її. Дамійя загинула на полі бою року 703.

Її голову надіслали халіфові.

— Так загинула самостійність нашого берберства на узбережжі Середземного моря, — закінчив свою розповідь марабут Захаріаш, — за часів римлян, величі яких ми сприяли і які уярмили нас…

І якщо ми тепер не зуміємо перешкодити цьому, то те саме повториться, діти! Але тепер разом із берберами зазнають поразки і араби! — Ці слова проказав міцний чоловік, що вийшов на поріг кам'яного будинку місцевого кабільського кайда. На ньому було полотняне вбрання брата ордену Сенусідів[34]. На голові крислатий солом'яний бриль, якого носять улітку сахарські селяни.

— Мир вам, — привітав його марабут Захаріаш.

— І вам усім, — одповів велетень. — Ти розповідав їм про славетне минуле цих гір, професоре Захаріаш? Добре!

Ця дивна розмова відбулася через три місяці після пригоди, що сталася з Гасаном і Карембу на кайруанському кладовищі. Тепер вони з обома марабутами та озброєним марабутовим почтом мандрували лабіринтом гір Східного Атласу з центральнотуніського кайруанського степу на південний захід.

Хаджа-Ахмед-ет-Туаті, мокаддем ордену Ес-Сенусі, саме повертався з релігійного конгресу, який відбувся в Кайруані. А марабут Захаріаш вирішив їхати далі разом з мокаддемом. Проте через війну та місцеві заворушення не можна було дістатися до Сахари ані звичайним шляхом повз Константіну, де французьке військо захопило важливий Константінський перевал, ані так званою джерідською дорогою навколо південнотуніських та південноалжірських солоних озер, бо там на небезпечного нового сенусідського мокаддема чатувало дике плем'я, віддане Сіді-Гамзові. Долаючи важкі переходи, мандрівники дісталися до розлогих пасовиськ у долинах, якими володіло могутнє плем'я бену-сліманів. До цього племені належав один мулла з почту мандрівників — син ватажка гірських чабанів, чиї вівці славилися довгим тонким руном і давали племені неабиякий прибуток. Бену-слімани не справжні кабіли, вони не бербери. Так само, як шаанби — не араби. В ці гори бену-слімани прийшли в одинадцятому столітті разом з жорстокими бену-гі-лаль — нижньоєгипетськими варварами-бедуїнами. Тимчасом як шаанби в сімнадцятому столітті покинули свої пасовиська в горах, пробилися з околиць Константіни до Сахари й захопили пасовиська між Мзамбією, Уарглою та Ін-Салахом, нечисленне плем'я західних сліманів лишилося в цих диких та неродючих горах Сахарського Атласу й випасає тут овець ось уже вісім століть.