— З Бур-ель-Айша, за п'ять миль звідси путівцем на північ, — відповів п'ятдесятилітній погонич і весело замурмотів пісеньку — адже опівдні він знову, по кількох довгих місяцях, побачить своїх дітей та дружину.

— А я знаю, про що ти співаєш, — добродушно всміхнувся Бабула, — хай, мовляв, щастить тим, до кого поспішаєш!

— Авжеж, авжеж! У мене семеро синів і три дочки! — похвалився засмаглий, аж бронзовий батько.

— Коли я впаду в око вашому султанові й він дасть мені хоч жменю дукатів, то хай тоді сім разів битий камінюччям диявол посадить мене на свою пекельну сковорідку, якщо я не пошлю до вас старостів розпитати, який посаг вимагає твоя дружина за наймолодшу доньку! — пожартував Бабула.

— Не треба глузувати з батька, хлопче, — вдав, ніби розгнівався, Абу-Серккі, — мій батько і мій дід анітрохи не гірші за нашого великого султана Абу-Тгабула. Ми всі однієї крові — і він, і ми — бенууаггуїни!

Гнів у Абу-Серккі минув, як тільки він похвалився, з якого роду походить. І, щоб навтішитися подивом трьох марабутових вихованців, підійшов до них.

— Коли матимеш десять фінікових пальм, то прижени двійко дворічних ослів, Бабуло. Тоді я спитаю тебе, як доброго товариша: чи маєш ти два срібні браслети, червону шовкову хустку та сувій м'якого полотна для жіночих сорочок. Нашій Теруліт чотирнадцять років, і вона вродливіша за свою матір Техуллет, яку я колись привів з нещасного Тлемсена… Моя Теруліт добре знає, що вона найстрункіша дівчина аж до Н’Гусси! Вона казала, що краще буде довіку дівувати, ніж піде з дому до чоловіка, який не покохає її й не дасть їй у посаг оті три речі. Тож я й кажу, що вона така ж уперта, як моя добра дружина Техуллет!

— Ну, — весело засміявся Карембу, — пан Абу-Серккі позбавив тебе свата, Бабуло! Ось я побіжу до марабута й твоїм іменем попрошу в нього весільний дарунок — і тоді ти одружишся й житимеш осіло!

— Цить, Карембу, не верещи, наче мавпа! — гримнув на нього Гасан. — Чого нема зранку — то може бути ввечері. Але скажи мені, Абу-Серккі, що то за панії стоять біля водограй і перемивають наші кісточки?

— Оті? То жінки уаргла й жінки з племені сісінів. Адже це їхній міський квартал.

— То вони не берберки?

— Аякже, берберської крові — так само, як ми, як уаггуїни, бену-брагім та бену-мзаб!

— А тут і мзабіти такі чорні?

— Ну, це вже ні —де там! Мзабіт питає в князя, кого він може взяти собі за дружину. Але між ними є теж чимало темних. Це ті, хто одружився з туатками заради майна, але головне — заради дітей. В Уарглі, так само як і в Туаті, як і в інших місцевостях, де пальмові сади ростуть просто із себхи[45], взимку пропасниця може вбити всіх дітей у родині. А якщо матір — герратимка, то пропасниця до дітей не чіпляється. Герратими не негри, не думай. Вони живуть тут з давніх-давен. Розмовляють берберською мовою — як туареги. Кажуть, що прийшли герратими сюди з північних кордонів Абіссінії. Вирощувати фінікові пальми краще за них та за сомалійців не вміє ніхто. Якби тільки шаанби дали їм спокій. Адже герратими — не воїни, а поселенці. А жоден поселенець ніколи не буде справжнім погоничем верблюдів і забіякою!

— Але ж оті — як ти їх називаєш — герратими схожі на чистокровних хіджазьких арабів. І очі в них не схожі на негритянські, так само як і в нас — гауса!

— У гауса часто губи бувають, як у негра…

— Це тільки в метисів.

— Де ж це забарився марабут? — запитав раптом Гасан, бо на базарі вже вирувало від селян та їхніх товарів.

— Певне, поїхав до султанового палацу. Казба[46] міститься на півдні, в оазі. Бачите оті два мінарети? Перший належить до мечеті, яку звелів спорудити славетний предок вашого професора Захаріаша, емір Абу-Захар'я, коли став володарем західної великоарабської держави й халіфом. А другий — це вежа султанової молитовні в казбі. Я, мабуть, уже не побачу марабута до від'їзду. — Погонич нахилився до хлопців і мовив: — Кажуть, ніби друзі полоненого аменохала дісталися аж до кімнат, де сидів бранець. Подейкують іще, ніби саме тоді схопили одного з перших радників кварталу Сісін, прибічника вчення Абу-Єзіда.

— Мзабіта! І що ж далі?

— Ще трохи — й аменохала б визволили. Ходять чутки, що голова бідолашного аменохала тієї фатальної ночі впала після втручання якогось чужинця з Тріполі, на ім'я Махмуд Алі. Шейх Бен Манзур, люди якого особисто стерегли в казбі полоненого, довідався про напад значно пізніше. Султан чекав марабута, який мав перешкодити своєму племінникові вчинити злочин. І тому протягом трьох днів брами казби були замкнені під тим приводом, що туареги після першої невдалої спроби визволити свого володаря нападуть уже цілим гаркахом[47] воїнів, і старезна казба не встоїть. А чужинець із Тріполі, на ім'я Махмуд Алі, умовив султана випустити його, бо він, мовляв, поспішає в торговельних справах. І тільки бог знає, як йому пощастило того ж ранку дістатися аж нагору, в Батен, де люди шейха пасли худобу. І шейх під захистком вечірнього присмерку приїхав до брами казби разом з тріполійцем у супроводі двохсот озброєних уллад-смайнів. Були, кажуть, з ними не тільки бену-манзур, а й найкращі вершники челяді отця Руба, шегуги, челядь отця Белера й також челядь Амарів — так би мовити, всі шаанби з тутешнього Габер-Ріру. Хтось мені ще казав, ніби шейх Бен Манзур оголосив, що почне облогу міста, коли султан не накаже відчинити браму ще до сходу вечірньої зорі. А наш добрий старенький султан Абу-Тгабул уже не має для своєї особистої охорони тих двох тисяч найкращих вершників, як було за доби Такедди — за старих часів. Тепер султан так само бідує, як і всі міські ради окремих кварталів.

— То, значить, шейх Шаанби, Бен Манзур, туарезького аменохала…

— Авжеж. Ти ж знаєш, що Уаргла — маленьке місто! Люди тут швидко про все дізнаються.

— А що, коли про це дізнаються в Ахаггарі?

— То вже не моя і не ваша турбота. Той, хто власноручно пролив святу княжу кров, повинен сам подбати, як урятуватися.

— Я не хочу жити під одним дахом з тими, хто може так учинити! Хоча б скоріше на обрії з'явився гарках ахаггарців!

— Гадаю, що ти непогано сказав, Гасане! Око за око, зуб за зуб!

Отак хлопці довідалися про таке, що навряд чи могло приснитися їм навіть у найхимернішому сні. Шейх Бен Манзур після втручання Махмуда Алі з Тріполі власноручно стратив полоненого аменохала! Даремно вони так поспішали, сподіваючись вихопити полоненого із мстивих рук. Знавіснілий шаанбський шейх продемонстрував, що він не боїться туарегів із Ахаггару…

Але що ж поробляє у шейха Бен Манзура Махмуд Алі?

10

Уаргла вирує

а мить їх було вже не сотня, а кілька тисяч. Лавина білих, чорних сунула вперед, лупали крики, лайка, зойки, вигуки. Кинь тільки камінь — і спалахне бійка.

— А ти хоч знаєш, Бабуло, що з цього буде? — спитав Карембу.

Обидва лежали на рівній покрівлі кайдового будинку на Великому базарі, де заворушення досягло вершини.

— Кладовище, — значуще відповів Бабула, майже не розтуляючи рота. І знову прикипів поглядом до людського виру, який з кожною хвилиною скипав чимраз загрозливіше.

Незліченні бронзові руки підсадили когось на високу призьбу білої споруди посеред базару, хтось змахнув руками — і натовпом прокотилося:

— Слухайте! Слухайте!

Аж тут з іншого боку базару, звідти, де стояли перелякані верблюжата, долинув вигук:

— Ганьба безбожникам! Геть мзабітів та сісінів!

І хвиля верескливих голосів, скаженого свисту й лайок нараз захлеснула базар.

Бабула й Карембу бачили, як кілька чоловік нахилилися до землі. Бачили, як у повітрі над натовпом пролетіли камені.

Жіночий вереск. Потім сухий постріл.

Миттю галасуюча юрба, що заполонила геть увесь простір, розділилася навпіл, і перед мечеттю та кайдовим будинком посеред базару не лишилося нікого.