О! Бабула дослухався до свисту піску, гомону сідел і збруї: де ж лишився вірний товариш його дитячих забав? Де бешкетує рипучий вітер його пустельної домівки?
Бабула думав тільки про вітер. Чому ж той вітер досі не привітав його?
Справді, Бабула сумував за плачливим вітром пустелі, якого мудрий марабут боявся найдужче. Отак воно і є: ніде, крім неозорих просторів пустелі, не живуть обіч люди, що так різняться одне від одного.
Одні живуть осіло, під глиняною, а то й під дерев'яною покрівлею, в щасливих, але вельми рідкісних околицях, де з пустельної землі струмить вода: це мешканці оаз. Поселенець у поті чола працює на своєму полі. Терпеливо саджає фінікові пальмові гаї. За кілька років дерева починають давати за сезон, як правило, два грона плодів, вагою центнер. Якої неймовірної праці вимагає це благородне дерево! Але за це піклування воно щедро винагороджує людину багатством: фініки-бо — хліб пустелі.
І за оте багатство — хліб насущний — син пустелі ще за кам'яного віку проміняв бідне, проте горде, вільне й прекрасне життя кочівника, який, випасаючи свої стада, з давніх-давен мандрує від обрію до обрію в пошуках трави та дощової води…
Бедуїн ніколи не осяде. З височини верхового верблюда він глузує з осілої людини, покори якої ніколи не збагне. Кочівник гадає, що поселенця звабило багатство оази через брак мужності. Отже, на думку кочівника, поселенець — жалюгідний цап, що сам себе прив'язав до клаптика землі, так, як кочівник прив'язує свого цапа до намету. «Вах! — каже пастух. — Хіба ж ти не з власної волі обернувся на бичка й не напихаєшся соломою в хліві? А чому ти годуєш свою худобу з ясел? Щоб вона не схудла, бігаючи на пасовиську? Так, браття, хай собі той поселенець обростає салом, хай набиває повнісінькі комори! А я доберуся до нього й гарненько вишкварю з нього геть увесь жир!»
Жоден справжній бедуїн не поважає селянина. А селяни бояться голодного чорта — бедуїна й сплачують йому данину, аби той боронив їхні лани, сади, будинки й комори від таких, як сам, злиднів, котрі панують у пустелі, хоч і в лахмітті, проте надзвичайно хоробро й жорстоко, наче справжні дияволи!
— Дали ми їм перцю! — глузує бедуїн з обкрадених селян після наскоку. — Тож тепер знову відчують до нас належну пошану!
Ото, власне, й уся суть одвічних чвар між кочівниками й ксурами, тобто укріпленими селами, розкиданими по пасовиськах у пустелі.
І за «золотий вік» вважаються ті часи, коли тверда, загребуща рука голодних кочівників і комора осілої людини дійдуть згоди про данину та оборону.
Але Бабула не довго чекав того омріяного вітру, якого так боялися марабути.
Пополудні слабкий вітерець почав облизувати обличчя мандрівників. А тому що примчав він з південного сходу, то був немилосердно гарячий навіть вночі, коли звичайно спека літнього дня приємно спадає й до ранку пустеля холоне.
Це був гарячий подих велетенського Ергу — неозорої пустелі, яка здіймається зморшкуватими піщаними горами. Ця мертва піч розжарює усю країну.
Ерг, чи Per, сягає до західного кордону Тріполі, до передмість багатого Гадамеса. А на південь Ерг, здається, не має меж: каменисте поле гамади[44] Тідікельт заступає йому дорогу на півдні, але не перетинає цілком, бо за тамадою бархани здіймаються до плоскогір'я Тасілі, розлогого передгір'я гірських ланцюгів Хоггару, чи Ахаггару, — батьківщини наймогутніших і найвойовничіших туарегів, які взяли собі ім'я гір своєї дикої країни…
Аж туди, до межі тропічного поясу, сягає цей неозорий, розжарений «Аллахів сад» — Велика пустеля Ерг.
А тим часом сухий, гарячий вітер почав свою одвічну лиху гру: котив низенько над землею дрібний кременистий пісок.
І тоді з-під ніг у верблюдів раптом зникла земля, й недозірна земна поверхня перетворилася на навальну піщану повінь, на море піску, що нестримно мчало над землею.
Верблюд бреде немов затопленою долиною, і здається, що течія мало не збиває його з ніг.
Він незабаром утрачає бажання іти далі й помалу уповільнює ходу. Верблюд хоче лягти у затишку, повернувшись спиною до всього світу. Але кілька чоловіків починають заспівувати хором довгу й стару пісню. В ній уславляється верблюжа хоробрість, вода й соковита паша. Цю пісню любить тварина, бо чує її змалечку ще відтоді, коли верблюжатком ходила біля своєї матусі.
Той спів додає розважливому другові людини впевненості, впевненості у тому, що мудра людина, мегерів брат, не покине й підтримає його навіть тоді, коли б отут казилися всі чорти пекла…
На щастя, нічого лихого не сталося, вітер не дужчав, і тому пісок сягав тільки до колін верблюдів. А яке неймовірне видовище відкривалось у примарному світлі повного місяця! Чи то й справді тільки сліпуче сяючий струмистий пісок, що його гнав понад самою землею верескливий невтомний вітер? Чи, може, то розтопилися срібні гори й течуть від обрію до обрію в недозірному річищі?
Це надзвичайне видовище зникло тільки через два дні, коли караван дістався до білого борджа — укріпленої садиби, пальмовий гайок якої доходив до невисокого гірського пасма. Хоча те пасмо було невисоке, проте перетинало шлях вітрові й летючому піску. За годину вітер, а за ним і струміння піску вщухли. Дорога почала спускатися все нижче й нижче, і незабаром у пізньому місячному сяйві забовваніла вузенька смужка лісу: Уаргла!
Раптом на коні, який мало не падав од утоми, хтось під'їхав до марабутового бассура. Гонець щось переказав марабутові, і той гукнув кількох вершників-шаанбів.
Гурт разом із бассуром збочив з путівця на захід. За мить їх поглинула темрява синьої пустельної ночі. Уаргла!
В останню хвилину зоряної ночі караван пройшов повз розлогий соляний мочар, який утворили води Уед-Міа, що збігали сюди з західних гір і тепер, улітку, загадково блискотіли викристалізованою білою сіллю. Це багновище оточувало оазу Уартла з трьох боків. На світанку караван дістався до зеленавого живоплоту фінікових пальм і зупинився перед стародавнім, давно вже зруйнованим міським муром.
Набула одразу зауважив, що низенька міська стіна не тільки оточує міські околиці, але й поділяє місто на чотири частини. Навіть тисячолітнє спільне життя не згуртувало мешканців цих частин!
— Ох, і чубляться вони тут між собою! — тихо мовив Бабула до своїх товаришів, коли караван зупинився на великому чотирикутному базарі, посеред якого стояла дивна, оточена аркадою біла споруда, притиснута до піску сяйно-білою банею. На протилежному розі височіла така сама білостінна молитовня секти мзабітів.
Але Гасан нічого не помітив. Його зацікавило дещо дивовижніше: хто міг подумати, що в славнозвісній Уарглі повно-повнісінько негрів!
— Гей, Бабуло, то бену-уаргли — негри? — здивовано запитав він у старшого товариша.
На базарному майдані, дарма що дуже рано, вже було чимало чорнолицих жінок в червоному, синьому, зеленому й жовтому лискучому атласному вбранні. Руки в них були рясно оздоблені сріблом, що виблискувало у проміннях ранкового сонця.
— Таж вони не негритянки, ти лишень придивись! — Карембу показав Гасанові на кількох негрів — майже голих, лише в набедрених пов'язках, простоволосих рабів, які саме виганяли з бічної вулички кіз та баранів.
— Це нубійки, такі ж самі, як і ті, що живуть у Мурзуку та в усьому Феццанському краї! — пояснив Набула. — Хіба ж ти не бачив їх у передгір'ях на північному заході? Уаргла стоїть на дні великого висохлого солоного озера, колишнього шотту. Восени тут завжди лютує пропасниця, а тому люди з білою шкірою тікають звідси світ за очі.
— А як же це так виходить, що єретики-мзабіти мають тут на базарі свою молитовню? — спитав Гасан. — Невже вони тут почорніли? Ото дивуватиметься марабут Захаріаш, коли я розповім йому про чорних мзабітів!
— Гей, — звернувся Бабула до погонича верблюдів шаанба Абу-Серккі, котрий наглядав, як розв'ючували тварин, — ти звідки родом?
