— Ні, друже, воду не можна задушити. Ігаргар за тисячу кілометрів на південь падає із схилів Хоггару, що заввишки три тисячі метрів, і зникає під піщаними барханами Східного Ергу. Але за п'ятсот кілометрів на північ, на початку долини Pip, неподалік Туггурта, він знову вибивається на поверхню й сповнює життям двадцять 122 оаз. Цілком можливо, що й оази Зібану[41] завдячують своїм розквітом решткам цієї колись могутньої ріки, яка нині тече під землею. Адже недаремно предки берберів дали цій річці назву Ігаргар, тобто «потоки води».

Людина, що їде верхи на верблюді, при кожному кроці верблюда спочатку нахиляється уперед, а тоді назад; тому вершника можна порівняти з моряком, і тому, либонь, верблюда назвали кораблем пустелі.

І отак увесь час: уперед-назад, уперед-назад! А людина в чудернацькому, не вдосконаленому протягом тисячоліть сідлі схожа на птаха, який затопив пазури в хребет звіра, — вона зберігає рівновагу, тримаючись за дерев'яну хрещату луку, припасовану до сідла. Той, хто ще не звик до такої хитавиці, незабаром впадає в розпач. Стиснуті руки починає судомити, людину охоплює таке почуття, ніби вона перетворилася на шматок трухлявого дерева. У голові гуде, і те гудіння передвіщає, що за мить станеться зле. Тоді людина думає тільки про те, що ось-ось знепритомніє і, описавши велику дугу, впаде.

Усе це відчув ніжний і незагартований Гасан, щойно караван виїхав з подвір'я біскрійського караван-сарая.

Неймовірний страх, що він може зомліти, посилював його страждання. Аж тут хтось обережно взяв майже непритомного Гасана й поклав на сінник у марабутовім бассурі. Хлопчину прив'язали міцними личаними вірьовками, щоб він. не качався по ношах, наче куля по таці.

За мить Гасан уже спав, а караван іще довго йшов літньої ночі. Гасан прокинувся, коли верблюд зупинився.

Під час сну в Гасановій голові проясніло, і він трохи звик до ритму верблюжої ходи.

Від страху, що завжди супроводжує морську хворобу, не лишилося й знаку. Гасан, спаленівши, попросив дозволу сісти. Старі вершники пустелі вдали, ніби не помітили цього. А вельмишановні мужі кивнули:

— Гаразд! Тільки сміливіше, хлопче! За два дні подорожування ти навіть забудеш, що сидиш у верблюжому сідлі, а не на віслюковій спині.

Карембу теж важко переніс початок першого подорожування на верблюді. Коли б хто дізнався, як йому було недобре, то цей хлопчина, мабуть, умер би з сорому!

У Тріполі Карембу вже кілька разів пробував колисатися на хребті в'ючного верблюда. Проте коли того надвечір'я караван покинув білосніжну Ель Біскру, хлопець одразу ж мусив напружити всі сили, щоб утриматися на довгоногому верховому верблюді. А опівночі, коли гамел — так звуть ватажка каравану — вигуком зупинив, нарешті, караван і погоничі голосними криками й палицями примусили верблюдів клякнути на пісок, Карембу безвладно скотився на землю, наче лантух ячменю.

Хлопець ще довго лежав, розплатавшись обік свого мегера[42].

Розумна тварина подивилася на свого господаря, повернула кумедну м'яку морду на довгій шиї, форкнула негреняті в обличчя й лизнула його довгим язиком, наче жаліслива мати своє ще сліпе малятко. Карембу швидко схопився, але одразу ж пошкодував: кожна кісточка в нього так нестерпно занила, що наш герой голосно зойкнув і сів навпочіпки. А невдовзі караван уже ладнався рушати далі. Марабут раптом смикнув Карембу за халат:

— Гадаю, що на перший раз тобі досить! Ходи спати до мене! Зараз покладемо до тебе й Гасана!

Юні друзі швидко поснули, притулившись один до одного. А поруч сидів, схрестивши ноги, добрий старий марабут і лагідно всміхався в білосніжну бороду. В бассурі панувала темрява, червоні атласні завіски, поночі темні, як найгустіше індиго, коливалися в такт верблюжим крокам — уперед-назад, уперед-назад, і отак увесь час, бо верблюжа хода витримана і одноманітна…

Від тієї першої ночі минуло багато таких, здавалося, однакових літніх ночей, і до Туггурта хлопці приїхали, вже почуваючи себе справжніми синами погоничів верблюдів.

Між Біскрою й південним Туггуртом у багатьох місцях височать бархани; якщо прямувати найкоротшою дорогою між оцими двома містами, то треба перетнути піщані гори заввишки метрів триста, якщо ж іти кружним шляхом, то можна обминути їх широкою, вкритою піском прибережною смугою шоттів, що мертво виблискують уздовж дороги.

Але марабут добре знає, що довшу путь, кружну, караван може пройти клусом за той самий час, що й навпростець через бархани — кроком. А тому марабут звелів найголовнішому хабірові[43] вести караван на цьому відтинку дороги швидкою верблюжою ходою.

Отак кваплячись, мандрівники дісталися з Туггурта до мечеті Блідет-Амор і лишилися там аж до п'ятої години пополудні переждати спеку, яка могла швидко знесилити не тільки вершників, але й витривалих в'ючаків. О п'ятій пролунала команда:

— Клусом уперед!

Мабуть, не треба й казати, що юні й занадто рано загорділі погоничі верблюдів незабаром геть утратили тяму…

Але що таке справжній галоп, можуть розповісти тільки ті, хто вдосвіта, мов зграя розлютованих ґедзів, вилетіли з Ель Біскри на відгодованих і бадьорих верблюдах, щоб випередити караван на цілий тиждень і віддати в Уарглі шейхові настійний марабугів наказ, або Манзур одпустив на волю аменохала Ахаггару!

Проте шаанби, найкращі після туарегів наїзники, в Сахарі не дуже розводилися б про це перед вами.

— Ми щосили гнали тварин, а вони були нагодовані, напоєні, бадьорі. Тож це була приємна прогулянка…

Говорячи так, шаанбський хлоп'яга витирав би з обличчя порох, бо ж він із своїми товаришами цілий тиждень мчав піщаною рівниною, схожий на рухливий стовп білого пороху, що здійнявся на обрії, збитий копитами >. тварин.

Бабула, мрійливо приплющивши очі, немов зачарований дослухався до того свисту, з яким верблюжі копита глухо і майже нечутно вгрузали в глибокий пісок. До цього дивного свисту домішувалося ще багато інших звуків: дерев'яний стогін верблюжих сідел, дзвін міді і скрегіт заліза. А над усім панував характерний голос дзвіночка на шиї першого верблюда — на першому верблюді їхав ватажок каравану. Бронзовий голос того дзвіночка для незвиклого вуха лунав не як голос радості, а як мінорний, тужливий металічний стогін. Його тоскне «тім-там, тім-там, тім-там» вергає людину, що подорожує спекотливої ночі, в обійми безнадійного відчаю й заціпеніння — звичайно, ту людину, яка не звикла до цієї землі й для якої пустеля ніколи не стане матір'ю.

О! Мабуть, треба так безнадійно сумувати вісім років серед метушні велелюдного приморського міста, як сумував Бабула, щоб прудка їзда на хребті верблюда принесла таке велике щастя! Так, хлоп'ята, адже навкруги — рідна домівка довганя Бабули, а, як відомо, голос батьківщини ох який солодкий!

Бабулі легко-легко! Після вузьких вуличок міста Тріполі цей незграбний хлопчина відчував безмірний простір небес і землі, нічим не обмежений, недозірний світ. Йому хотілося співати. Точнісінько так, як жайворонкові, що його крила легко несуть з борозни навстріч сходу сонця, ближче, ближче до ясної блакиті безхмарного неба!

Син кочівника роками щоночі мріяв там, на півночі, в чужім йому світі, про подорож з караваном, що гадюкою повзе долинами пустелі поміж довгими горами навіяного піску… Але найсолодшою була мрія про шалену їзду на верблюді з вітром наперегони. Щоб зрозуміти це щастя, людина має народитися під вовняним покровом намету, в нашвидку збудованому з кілків, попон і линв селищі, оточеному запаморочливою самітністю страхітливої, але оманливої пустки. Тобто треба народитися під час походу, в сідлі. І рости віч-на-віч з оцією землею, змалечку звикати до дивовижної музики хиткої верблюжої ходи, яка акомпанує материній колисковій…