Тимчасом як люди спочивали у тіні пальми, підклавши під голови дерев'яні сідла, марабут Захаріаш, сидячи на килимку, покликав до себе своїх вихованців, котрі навіть не думали про сон і, замість того, щоб відпочити, гасали через кактусові живоплоти й типи, сплетені з сухих пальмових гілок.

— А чи знаєте, хлопці, де ми зараз? — спитав марабут.

— На шляху до Уаргли, — поквапливо відповів Гасан.

— На південному кінці довжелезної долини Уед-Рір, — додав Карембу.

— У районі південнотуггуртських шоттів, — підсумував Бабула.

— Так, усі ви маєте рацію, але про головне все-таки забули!

— Ми сидимо під стінами мечеті Блідет-Амор! — згадав Гасан.

— Правда, правда, та невже б я розпитував вас про такі зрозумілі речі? Ні, не знаєте ви. Та й звідки вам це знати? Адже ви тут уперше! Тож слухайте — ви сидите на дні річки!

— Річки? — здивувалися хлопчаки. Адже від річки тут немає й сліду. Справжнісінька тобі пустельна рівнина, залита сліпучим сонцем…

— Ви, діти, мабуть, уже чули назву цієї річки — Ігаргар?

— Ні, такої назви, певно, ніхто з нас не чув! — відповів малий Гасан. — А що означає ця дивна назва, рабі? Адже вона, здається, не арабська…

— Так, Ігаргар — це слово з мови томагак, чи томашек. Томагаки, як я вже вам розповідав, пишуть не арабськими, а староберберськими літерами — тіфінаг.

— А, це та сама мова предків, яку ми чули в Кабілії і якою там розмовляють та співають кабільські хорали?

— Правильно, адже кабіли, ви і я — всі ми бербери, нащадки стародавніх імазигенів. А чи знаєш ти, Гасане, звідки походить ваш рід?

— Із Гафси в південному Тунісі, рабі.

— А до якого мандрівного роду належало плем'я твого батька, Бабуло?

— Е, наш старий шейх Ахір розповідав колись, що нашим прабатьком був якийсь імазиген[38], син Канаанів. Наша праматір, мовляв, була тамазиген, гарна донька Меджделова. Начебто їх обох вигнав аллах із раю, який містився у горах Аїр, чи Азбен[39]. Але шейхові, здається, було сто п'ять років. І кайд Алі Не-Догор казав, ніби старість потьмарює Ахірові розум. Наш шейх дістав од своєї матері, яка була віщункою, стародавній сувій пергаменту. І на тому пергаменті все те було описано чародійськими літерами, якоюсь диявольською мовою, — скептично пояснив Бабула.

Захаріаш звелів Бабулі принести з намету паличку і, не промовивши й слова, заходився щось писати на піску.

— Поглянь уважно, Бабуло, чи не схоже оте диявольське писання ось на це?

— Ах, учителю! Та невже ти читав те диявольське заклинання?

— А знаєш, сину, що то я написав? Послухай же!

— «Юд'єр аджен мазіг — це озброєні імазигени. Юд'єр йогаг імошарг — народ незалежний і войовничий, семи-нус тессаді нель-аг-мазіг — поділилися на п'ять щасливих родів — синів народу імазиген: гуедала, ламтуна, мессуфа, лемта, тарга».

— Але ж це, вчителю, імена п'ятьох берберських племен з великої книги Ібн Халдуна!

— У тебе добра пам'ять, Гасане! Бачу, що недаремно я читав тобі ту книжку. А що ти ще запам'ятав?

— Що цей великий мандрівник, мудрець і святий Ібн Халдун жив восьмого століття хіджри[40], що народився він, як я, як ти, вчителю, як усі ми, в благородній берберській родині. Але оскільки в нас ведеться, що бути арабом краще, то й він мимовільно тримався такої думки.

— Гаразд, — погодився марабут. — Кожен наш рід шукав свій початок серед нащадків пророка Мухаммеда. Але знай, Гасане: наші предки бербери, які звали себе імазигенами, були анітрохи не гірші за багатьох арабів, що прийшли й приходять до нас після пророкової смерті!

Славетні маври — про яких араби розповідають, ніби вони були арабської крові і ніби вони створили «золотий вік» за часів свого панування в країні іспанській, а також побудували прекрасні палаци в Кордові, Алгамбрі та ще багато чудових споруд того часу, — насправді були не араби. Маври — це ламтуна, яких пізніше почали називати санхаджа. Були вони колись найчисленнішим народом з усіх п'яти народів імазиген, тобто берберів. Санхаджа становили найбільшу частину населення Західної Африки. Вони заселяли все південне узбережжя Середземного моря і вже з давніх-давен проходили — затуляючи собі обличчя — всіма розлогами Центральної Сахари, аж до кордону тропічних негритянських країн.

Коли на нашу землю прийшов іслам, то люди, що жили на морському узбережжі, і ті, що після поразки в битвах відійшли до неприступних гір Високого, Середнього та Низького Сахарського Атласу, стали зватися кабіли. Ці племена тільки третього століття хіджри зреклися старої поганської віри, і нащадки Алі-бен-Абі-Таліба, тобто нащадки зятя пророка Мухаммеда, змогли їх підкорити. Поганських центральносахарських санхаджа навернув до істинної віри місіонер із Сіджільмасса, якого послав із племені лемта побожний Аггат. Отой місіонер і навчив їх нашої мусульманської релігії.

Саме ці помусульманені санхаджа під проводом султанів Альморавів заснували в Іспанії та в Північній Африці чудове царство, яке в Європі називали Маврське.

Далекі походи в глиб пустелі та джунглів, боротьба проти християн в Іспанії, проти негритянських царів на південь од Сахари, а також неймовірні розкоші за пізніших часів їхньої моці та благоденства — все це поглинуло санхаджа. Тепер від наймогутнішого берберського народу колишніх ламтуна лишилося небагато бідних пастухів, які розбрелися по степах Маврітанії побіля узбережжя Атлантичного океану та кілька найблагородніших родин із туарегів-ахаггарів, які мешкають у високих горах Центральної Сахари.

— Неймовірно! — вигукнув Гасан. — «Маандгум-еддін! Люди, які не мають релігії! Туареги». Їх іще називають таргії, тобто люди, яких покинув бог. Адже, як ви розповідаєте, вони були кровні брати благородних маврів — палких прихильників ісламу, що протягом століть мечем поширювали ісламську віру не тільки серед християн, а також і серед негрів у центрі Африки!

— Але про те, що ви почули від професора Захаріаша, не прохопіться й словом перед моїм племінником, Бен Манзуром, шейхом уаргельської Шаанби, — промовив мокаддем Хаджа-Ахмед-ет-Туаті, який щойно вийшов на поріг мечеті. — Будьте обережні, — підкреслив він стурбовано. — Майте на увазі —світ, до якого ви в'їжджаєте, вже тисячоліття роздирають ворожнеча та безглузді криваві помсти, що знову й знову розпалюють боротьбу між арабами й туарегами. Могутня навала християн-французів вдирається до нашої пустелі, а двоє найзгуртованіших і найгордовитіпшх народів цього континенту знищують один одного.

Якийсь час усі мовчали.

Чути було тільки спів тисяч невидимих цикад у зелених кронах фінікових пальм. Раптом професор засміявся:

— Ох і плутаник я! Адже я покликав вас сюди для того, щоб показати висохле корито могутнього Ігаргару. Погляньте, он там, за мечеттю, за тими деревами — простір. Біла рівнина за ним взимку перетворюється на річку. Рівнина — від зеленої смуги фінікового саду і аж сюди — це корито казкової величної річки Ігаргар. Долина Рірська, куди ми оце приїхали, — теж річище. За сивої давнини Ігаргар розливався у східному напрямку, тобто на південь од сучасної Біскри, створюючи там Трітонове море, яке змикалося з Середземним морем і сягало глибоко в пустелю. Згодом, коли в хоггарських горах стало сухіше, в Північній Африці почало випадати менше дощів, і могутні потоки Ігаргару не змогли вже пробивати собі дорогу до Середземного моря через наноси піску та каміння. Оті потоки своїми піщаними наносами утворили великі внутрішні піщані моря. А коли могутній у минулому Ігаргар перетворився на річку, що тече тільки інколи взимку, нанесене каміння розпалося на пісок, і утворилася страхітлива пустеля Східний Ерг — тисячі миль піщаних барханів, де вже багато віків гуляє під пекучим сонцем тільки задушний сахарський вітер.

— Отака-то сумна доля Сахари! — проказав мокаддем. — А були часи, коли тут, як і деінде, випасалися стада биків та овець. Земля квітла. Сила-силенна людей обробляли поля і луки. Але чим далі на південь, тим менше випадало дощів, і річки уже не могли нести пісок та каміння аж до моря, як це робить Ніл у Єгипті. Ослабілі течії стікали до внутрішніх улоговин, а там під сонцем щебінь перетворювався на пісок і кінець кінцем задушив річки.