Люди згуртувалися обабіч базару. Видно було, як на тому й на другому боці високі темні постаті чоловіків у просторих абах шикувалися в дві непорушні ворожі стіни.

— А тепер воно й почнеться! — сказав Бабула із свого спостережного пункту.

— Це вже кінець… — розчаровано кинув якийсь хлопець, що разом із п'ятьма такими ж, як і наші двоє друзів, підлітками видерся на покрівлю сусіднього будинку.

— Що — кінець? — звівся на ліктях Бабула.

— Гвалту не буде, еге ж? — хлопець обернувся до своїх приятелів у вилинялих низеньких фесочках, щоб ті його підтримали.

Хлопці з жалем кивнули. Ватажок цього гурту, який наготував купу каміння, з огидою плюнув через карниз.

— То це ви приїхали вранці?

— Авжеж, — охоче відповів Карембу.

— Он як! — свиснув хлопець.

Але раптом ця багатообіцяюча розмова урвалася. Брама кайдового будинку широко розчинилась. З неї вийшли марабут Захаріаш і мокаддем Хаджа-Ахмед-ет-Туаті. Слідом за ними виступали сам кайд та султанів великий візир Абдул-ага, вдягнений у парадну уніформу полковника турецького нізаму.

Біля стіни вишикувалася рота турецьких піхотинців місцевого гарнізону і за наказом Абдула-аги поставила важкі рушниці на пісок.

Серед раптової тиші почувся голос Хаджі-Ахмед-ет-Туаті:

— Мир усім!

Люди ліворуч і праворуч загомоніли.

— Я поспішав до вас, благочестиві бену-уаргла, разом із моїм давнім другом, котрий стоїть поруч мене і є не хто інший, як марабут Сіді-Захаріаш, настоятель славнозвісної древньої мечеті Мекилового сина з Тріполі-ель-Акса.

— Благослови аллах твій прихід! — пролунало з табору мзабітів і сісінів.

— Але приїхали ми запізно, — вів далі Хаджа.

— Іншаллах! — відповів йому той же прихильний голос.

— Так, брати, ми прийшли запізно, бо шейх Манзур уже довершив те, що не повинно було розпочинатися…

— Ого! — вороже загув натовп ліворуч, який досі очікував.

— ….і тим цілу Шаанбу втягнув у страшну небезпеку.

— Хай тільки прийдуть! — заволали ліворуч.

— Смертельна небезпека, правду кажеш! — погодилися праворуч.

І знову здійнявся неймовірний галас. Але могутній мокаддем змахнув своєю паличкою. І стало тихо.

— Помиляються ті, котрі наївно гадають, наче я, ет-Туаті, колись сумніватимуся щодо хоробрості воїнів Шаанби.

Обидва табори привітали це зауваження радісними вигуками, бо й мзабіти, и сісіни подумки боялися такого одвертого засудження вчинку їхнього покровителя.

— Ні! Тисяча разів — ні! Чуєте ви, вільні чоловіки цього славнозвісного древнього міста й усіх його околиць, чуєте? Це кажу я, ет-Туаті, ваш головний священик!

— То чому ж ти тоді не схвалюєш вчинку твого власного небожа, нашого улюбленого пана Сі-Манзура?

Од натовпу ліворуч відокремилася чудернацька невеличка згорблена постать одягненого в лахміття старого дервіша, що важко спирався на довжелезний прочанський посох. У лівій руці дервіш тримав величезні зелені чотки — найвиразнішу ознаку керівного члена релігійного ордену Уллад-Сіді-Шейх.

Професор Захаріаш здивовано провів рукою по своїй білосніжній бороді й запитально глянув на сенусідського мокаддема ет-Туаті.

— Це особистий посол Сіді-Гамзи; він, кажуть, уже тиждень тому приїхав у супроводі якогось тріполійця з таємним дорученням до шейха Манзура. Ніхто не знає його імені. Але мені казали, ніби це може бути сам Сіді-Аббас, Гамзин дядько! — пошепки пояснив кайд обом сановникам.

— Погана зустріч, — кинув ет-Туаті марабутові Захаріашеві. — Мені зрозуміло все: нас випередили і, скориставшись із надзвичайної нагоди, намовили шейха на злочин. Отже, вони перешкодили будь-якому порозумінню між шаанбами й туарегами!

Але тим часом як натовп, втрачаючи терпіння, чекав відповіді, з другого табору вийшов чоловік, орденська блуза якого свідчила про його належність до могутнього ордену Теджаджн. Хуан теджаджнів, підійшовши до марабутів, схилився, щоб усі бачили, як він цілує облямівку Захаріашевого бурнуса, потім вишукано привітався з ет-Туаті.

— Вітаю вас! — промовив він високим, трошки верескливим, але добре чутним голосом. — Дозвольте вбогому хуанові одповісти за вас:

— Хто є той, що наважується перед обличчям цього стародавнього міста обмовляти єдиного дядька нашого володаря й шейха нашої хороброї уаргельської Шаанби? Хто той, що хоче принизити наш добрий народ і вкласти йому в верце недовіру до того, чия побожна путь до вдосконалення знайшла визнання навіть у такого святого й благочестивого мужа, яким є наш Великий Сенусі, правдивий князь добра й божественного миру?

Це, справді, була надзвичайна хоробрість з боку хуана. І відвертий виклик тому, хто стояв, спершись на посох, на другому боці майдану.

Люди, яких почав розпалювати цей прилюдний бій між чотирма духовними проводирями, знову обернулися до згорбленої постаті, що спиралася на посох.

— Якщо мене так визивно запитує перед усіма сам Ель-Амін, тоді втрачає чинність наказ мого великого небожа, ігумена Сіді-Гамзи, князя нашого святого братства Уллад-Сіді-Шейха, за яким я не повинен був згадувати імені іншого, крім божого. Але тепер слухайте: я — Аббас Хаджа-Уллад-Сіді-Шейх!

Юрба заколивалася від подиву: сам головний князь Уллад-Сіді-Шейх стоїть з ними на одному майдані! Але цікавість була більша за подив, бо кожен відчував, що несподіванкам іще нема кінця.

Аж тут і справді Ель-Амін став навшпиньки й вигукнув:

— Вітаю тебе, князю! І знай, що в цьому гурті праворуч од мене стоїть не тільки славний своєю мудрістю мокаддем Великого Сенусі, шановний Хаджа-Ахмед-ет-Туаті, але насамперед — двоюрідний брат царя! Його святість марабут Абу-Захаріаш, який з притаманної йому скромності останнім часом став настоятелем славнозвісної мечеті Мекилового сина. Але справжнє його ім'я — Сі-Ідрісі-аш-шериф Абу-Абдаллах-Захаріаш, найславетніший професор Аль-Азгарського університету!

Сталося щось неймовірне: натовп, розділений навпіл, іще не ймучи віри почутому, впав навколішки, випростав руки й заволав:

— Невже сам добрий шериф Ідрісі?

— Ох, дай нам, дай нам своє благословення!

Так, легендарне ім'я царів династії Ідрісів, володарів усієї Північної Африки за доби 791–926 років справді мало чародійну силу, якій і досі був підвладний тутешній люд.

Тож гордовитому й підступному старому князеві Аббасу бен-Уллад-Сіді-Шейхові не лишалося нічого іншого, як першому пришкандибати на чолі юрби городян до старого нащадка халіфів Абу-Захаріаша.

А коли старезний князь уже хотів, за традиційним звичаєм, кинутися марабутові в ноги, той підвів його і двічі поцілував.

Як усе змінилося!

Невідомо звідки взялися сотні жінок. Вони простягали до Захаріаша своїх верескливих малят. Приводили і приносили калік і хворих, вели сліпих. І ніхто не бажав нічого іншого, аби тільки до них доторкнулася жилава рука нащадка святих царів і полегшила їхнє страждання…

Коли Карембу згодом глянув на сусідню покрівлю, там уже не було нікого.

— Дивіться, дивіться, — здивувався малий Гасан, який саме вийшов на терасу. — Я гадав, що вони повбивають один одного, а воно все скінчилося поклонінням нашому любому вчителеві!

— Але ж, батечку, непогано бути в почті святого Ідріса! — з гордістю вигукнув Карембу.

— Отак ми могли б підкорити грізну Уарглу! Коли б узавтра наш святий добродій тільки наказав… то я нічого не дам за голову жорстокого шейха Бен Манзура!

— Стривайте, друзі, що ви кажете? Адже ви добре знаєте — його святість ніколи і нізащо в світі не накаже вчинити щось лихе! — дорікнув базікам завжди розважливий Гасан.

— А хіба погано розчавити верблюжу блощицю, яка вкусила тебе? — заперечив Карембу. — Ти ж, мабуть, знаєш, до чого може призвести шейхів учинок?

— Авжеж — до війни!

— Ні, ще гірше. Шаанби битимуться з ахаггарськими туарегами, а християни тим часом зійдуть з Атласу в північну пустелю, захоплять Біскру й Лагуат, а потім підкорять собі Туггурт, цілу Шаанбу й кінець кінцем Ахаггар!

— Ну, це вже, любий, навряд! Це вже навряд! — похитав головою Бабула…