Встромивши в землю страшні вістря списів, розвідники вихопили із піхов довгі прямі мечі й, затулившись по горло щитами, привітали марабутів помахом мечів, які спалахували у вранішньому сонці, наче блискавиці.

Потім кинули зброю й у самих темно-синіх масках та червоних блискучих атласних бурнусах поквапливо підійшли поцілувати край халата тімассанінського ігумена.

— Якій зірці повинно дякувати плем'я теджеге-н-у-сіді за таку честь, о шейху!

— На жаль, мій юний герою, зірка, яка привела мене до вас, сяє в сузір'ї Нещастя…

— Навіть коли б ти приніс найсуворіший вирок половині наших мегаристів, то й тоді ми привітали б тебе як найкращого друга, котрого має імошарг серед наших ворогів!

— Іншаллах!

Похмурий тімассанінський марабут усміхнувся й зауважив з батьківською докірливістю:

— Відколи це туарезький лицар перестав покладатися передусім на грізне вістря свого меча та міцність власного щита? Сіді, сіді! Аллах поважає лицаря за його спритність та хоробрість і не вимагає, щоб воїн цілими днями читав молитву. Хто б тоді іменем аллаха боронив стада, немічних старих, жінок та бідолашних дітей?

Надміру чемний лицар зрозумів, що переборщив у своїй нещирій ґречності. Але водночас його здивувала войовничість слів побожного церковного сановника, котрий був відомий усім як провісник миру й завжди віддавав перевагу дипломатії примирення перед військовими діями.

У лицаря заблищали очі, й він спитав погрозливо:

— Ти попереджаєш воша, щоб міцно тримав власного меча, й приносиш звістку про омріяний бій?

— Так, сіді, це вперше мої уста спонукають до нещадної боротьби проти ворога.

— То, певно, ти маєш на це серйозні підстави!

— Ще ніколи я не мав таких серйозних підстав! Лицар у масці мовчки втупив очі в ігуменове обличчя, проте розпитувати далі не наважився.

— Встань, чоловіче, й одведи нас до табору! Обидва туарезькі лицарі низько вклонилися, підняли зброю й хвацьким акробатичним стрибком вихопилися на високі сідла, навіть не давши клякнути благородним мегерам. Потім подали знак неквапливим погоничам, щоб гафла рушала слідом за ними.

За півгодини назустріч гафлі виїхав знаменитий туарезький цеп. Грізні воїни центральносахарських пустель були в цілковитій бойовій готовності. Схиливши вістря списів до голів мегерів, вони за кілька хвилин оточили гафлу.

Від авангарду каравану одділився лицар, який допіру вітав прибулого ігумена.

А за дві хвилини, обмінявшись кількома гортанними вигуками, туарезька кавалькада пустилася в справжній кавалерійський танок. Лунали постріли з рушниць, залізні списи бряжчали об важкі бойові щити. І все це під супровід тисяч дзвіночків, якими були оздоблені сідла, вуздечки й чапраки туарезьких мегерів.

Коли загін знатних молодих вершників у бойовій грі примусив свого уявного суперника панічно відступити, тоді всі, наче зграя яструбів, помчали до голови каравану й надзвичайно спритно осадили своїх прудконогих верблюдів.

— О аллах! — здивувався марабут Захаріаш. — Адже на чолі їх — жінка!

— Вітаємо тебе, Сі-Утмане, любий друже! — почули ті, що були поблизу, чистий, лагідний, але впевнений голос.

— Фетум! Це ти?!

— Мені доповіли, що до нас їде наш любий і добрий Утман… То це тебе обрали за посла, який має повідомити про нещастя, що спіткало мого чоловіка та його хоробрих друзів?

Мудрий мокаддем якусь мить допитливо й сумно дивився на жінку, а тоді мовчки похилив голову.

Тінь перебігла ясно-синіми очима султанші, чиє не-запнене обличчя було біліше за її шовкову хустину й нерухоміше за кам'яну маску. Тієї миті в її очах наче погасло сяйво.

Запала гнітюча мовчанка. За хвилину султанша ніби опанувала себе. Очі в неї були повні сліз, але голос не втратив сили й звучності, коли вона неквапно й рішуче промовила:

— Уперед!

Молоденька султанша обвела поглядом своїх наїзників, які в шанобливому півколі, нерухомі, наче статуї, у індигово-синіх масках, схиливши вістря зброї до землі, чекали її наказу.

На голосний заклик воїни віддали честь. Кілька вершників і гості під'їхали до султанші. Вона подала знак, і всі рушили до гір.

Тихо, приглушено і погрозливо залунала якась урочиста героїчна пісня. Мандрівники не розуміли слів цього старого грізного хоралу, але чули, що в ньому повторюється страхітливе ім'я шейха Мухаммеда-ег-Тінекербаса, ім'я Імангассатена Котіки, орагенів і назви міст, де кілька віків тому точилася кривава боротьба між панівним родом орагенів та імананами, які відтоді втратили своє панівне становище серед туарезького народу, бо шейх ег-Тінекербас переміг колишнє панівне плем'я імананів і помилував його лише тоді, коли іманани присягнули ег-Тінекербасові на вірність і віддали свою країну під владу орагенів.

Не тільки хлопці, а й обвітрені тімассанінські мегаристи прислухалися до приглушеного й незрозумілого хоралу, якого так піднесено співали двісті войовничих наїзників дивовижної країни диких гір і квітучих степів. Підкоряючись сумному співові, верблюди виступали наче похмура вервечка якихось прадавніх войовничих духів. Незліченні разки дрібнесеньких срібних дзвіночків дзвеніли в такт їхніх кроків, наче тисячоголоса музика гірських гномів, які зійшлися на вкритому травою плоскогір'ї, щоб подивитися на досі не бачене видовище.

На фіолетове небо випливали вітрила білосніжних хмаринок, яскравою молодою травицею перебігали хвилі.

Почорнілі, наче обпалені вогнем, скелі стриміли вгору рідкими рядами й з кожним кроком чимраз щільніше стискали досі розлогий простір квітучого степу. Незабаром почало відлунювати те срібне тремтіння тисяч дзвіночків, що його викликала ритмічна хода кількох сот верблюжих ніг…

Набула, Гасан і Карембу клусали плече в плече в першому ряді каравану, де, за туарезьким звичаєм, усі верблюди були прив'язані один до одного довгими вірьовками.

— Мені якось моторошно! — прошепотів Карембу, коли приглушений хорал нарешті замовк. — Людині таке не привидиться навіть у сні!

Набула багатозначно подивився на затихлі шереги вбраних у темне замаскованих вершників. Велетенські шкіряні щити при кожному кроці ритмічно били мегерів і, наче двісті барабанів, похмуро акомпанували неугавному срібному дзенькоту незчисленних дзвіночків.

— Я думаю, що цей ескорт веде до самісінького диявола! А ці почорнілі скелі, напевно, не що інше, як горезвісна брама до сьомого кола пекла, де нас незабаром смажитимуть!

Набула хотів пожартувати, але жарти чомусь не клеїлися.

Від самої думки, що наступної хвилини може зникнути яскраве сонячне світло й вмить посутеніє; що й тоді доведеться їхати кілька годин поміж цими загадковими мовчазними воїнами в масках, які ні сіло ні впало заведуть своїми гортанними голосами ще одну грізну пісню; що й під час нічного походу їх огортатиме цей невимовний дзенькіт тисяч срібних дзвіночків; що в дурманному повітрі й далі дуднітимуть велетенські щити й криця важких бойових мечів та ланцюгів збруї, — навіть Бабулі, тверезому й хороброму хлопцеві, ставало моторошно.

— Чи ти бачив таке?.. — прошепотів Бабула наляканому Карембу, який, кліпаючи очима, сидів на довгоногому мегері й за весь час не наважився навіть поворухнутися.

— Бр-р-р! — стрепенувся Карембу від Бабулиного шепоту.

Він помалу опанував себе й усміхнувся, але так, немов оце допіру з'їв гірких ягід.

— Враження справді приголомшливе! — докинув і свого Гасан, який уже теж трохи оговтався. — Жах вони наганяти вміють! Ви тільки уявіть собі, як би ми почувалися в такому оточенні, коли б не належали до почту нашого дорогого марабута — їхнього жаданого гостя! Що, коли б ми були в звичайнісінькому каравані торговців, який серед цього степу ненароком здибався б з їхніми мегерами?

— Гм! Коли вже ти, Гасане, згадуєш чорта проти ночі, то чому не кажеш, приміром, що найкраще нам було б зустрітися з туарезькою ахаггарською виправою тоді, коли ми подорожували разом із шаанбами до Уаргли!

Всі троє засміялись. Цей сміх вивів хлопчаків із стану заціпеніння, й страхітливе враження від їхнього неквапливого ескорту помалу розвіялося.