— Тільки пильність, уважність і ще раз пильність можуть нас врятувати, — пояснив я. — Хати Кумаки тягнуться на чверть милі, їх важко захищати. Всі жителі повинні якнайшвидше зібратися в центрі села, недалеко від нашого корабля, і там розташуватися. Не забудьте привести Аріпая!..

Тимчасом торгівля не припинялася, хоча йшла мляво, бо акавої дуже високо оцінювали свої товари і дуже низько — вироби араваків, особливо кольорові тканини. Торговці хотіли також закупити великі запаси продовольства, але ми не спішили його позбуватися. І коли опівдні через спеку торгівля на кілька годин припинилась, товарів було продано мало. Я зрозумів, що акавої були зацікавлені в якнайдовшому перебуванні в Кумаці.

До полудня було закінчено таємне переселення жителів у центр селища. Хатини напроти парусника були набиті людьми, а інші хатини, на краю Кумаки, зовсім спорожніли. Акавої помітили посилений рух, але не могли зрозуміти суті справи і, — як підслухав їх Фуюді, — не знали, як їм далі бути.

Опівдні з пущі і від річки повернулися розвідувальні загони. В радіусі десяти миль вони не помітили нічого такого, що говорило б про наявність ворога. Там не було ніяких підозрілих слідів. Можна було лише догадуватися, що табір акавоїв знаходився або десь далеко від Кумаки, або був так замаскований, що його неможливо викрити.

Вісім акавоїв зразу ж після обіду поховали свої товари і сказали, що виконають для нас танець на честь вогню. Ми не мали нічого проти. Зійшлося багато жителів селища Кумаки, щоб подивитися на це видовище.

Танець виконувався перед хатами гостей, біля встромлених у землю за акавойським звичаєм списів і палиць. Обряд полягав у тому, що один з акавоїв, розпаливши велике вогнище, то роздмухував полум'я, то гасив його, в той час, як решта воїнів, тримаючись за руки і виконуючи дрібні кроки правою ногою вбік і виспівуючи якісь войовничі слова, кружляли довкола вогню.

— Ти розумієш, що вони співають? — звернувся я непомітно до Фуюді.

— Щось таке, ніби просять вогнище, щоб воно при несло їм перемогу… і щоб своїм димом засліпило очі ворогам.

— Це їх відомий танець?

— Не знаю.

— Ти чув щось про нього раніше?

— Ні. Вперше бачу його.

Звичайно Фуюді міг його не знати, але мене вразила в танці цікава особливість: з вогнища, в міру того, як його розпалювали або гасили, піднімалися клуби диму з довгими або короткими перервами, що видалось мені не випадковим. Дим з перервами піднімався високо вгору понад верхів'я недалеких дерев і був напевно помітний над берегом усього озера Потаро, а може, й з другого боку річки Ітамака.

Придивившись уважніше, я готовий був дати голову на відсіч, що акавої подають якісь знаки.

Я штовхнув Манаурі в бік, кажучи:

— Акавої недалеко від Кумаки!

— З чого це видно? — здивувався той.

— З диму, який танцюристи пускають з вогнища. Придивись уважніше.

Вождь погодився зі мною. Таке пускання диму здалося підозрілим і йому.

— Що робити? — запитав він гнівно. — Припинити їх танці і загасити вогнище?

— Ні. Ще не час.

— Але ж зрадники можуть привести до нас усю ватагу!

— Ми пильні. Зрештою, ми зараз втрутимося в їх димову сигналізацію і зірвемо їх плани.

Я покликав Арнака і Вагуру, які стояли біля мене, і розповів їм про наші здогадки, наказавши недалеко від нас негайно розпалити два нові вогнища і з перервами пускати з них дим.

— Це переплутає знаки «торговців», — звернувся я знову до Манаурі, — але це ще не все: треба вислати знову розвідників, щоб вони ще раз оглянули береги нашого озера, на цей раз ретельніше.

Доручення негайно було виконане. Не знаю, чи акавої щось пронюхали, але досить того, що танцювали ще добру годину, випускаючи особливі хмаринки диму. Та біля них з двох вогнищ підносилися такі самі хмаринки тільки через інші проміжки часу, і, мабуть, тільки біс міг би розібратися здалеку в цій плутанині. А в цей час два наші сильні загони прочісували хащі довкола озера.

Вислані воїни повернулися пізно ввечері. Про ворога вони не принесли ніякої звістки, але повідомили новину, яка схвилювала всю Кумаку: Аріпая і його рідню вбито. Виникла підозра, що це помста друзів Карапани. Сумний випадок найбільш вразив Манаурі, він не міг собі простити того, що раніше не переселив Аріпая до селища.

Ми всі приготувалися до нападу ворога, але він не з'являвся. На світанку перед моєю хатиною зібрався загін розвідників, і, очоливши його, я вирушив на місце злочину. Манаурі, побачивши, що нас було небагато, затримав похід і, щиро обурений нашою легковажністю, додав ще двадцять воїнів для прикриття.

Хата Аріпая стояла більше як за півмилі від Кумаки, і коли ми дісталися до неї, було вже зовсім видно. Я наказав людям для безпеки оточити здалека це місце і лише сам наблизився до хати, шукаючи якихось слідів. Усю сім'ю — Аріпая, його дружину і двох дітей я знайшов у хаті в такому вигляді, в якому їх застала смерть. Вони загинули від ударів по голові чимсь твердим, напевно, палицями. Ознак боротьби не було, не було також ніяких слідів, по яких можна було б впізнати винуватців.

Вийшовши з хати, я почав вивчати місця, що оточували її, і серед заплутаних слідів, що належали, без сумніву, і членам сім'ї Аріпая, помітив на землі невеликі довгасті дірки. У мене промайнула думка: десь я вже бачив такі невеликі отвори, і за хвилину згадав — це ж акавої мали звичай встромляти свої палиці в землю, а дірки, знайдені біля хати, відповідали саме кінцям їх зброї.

«Значить, акавої! — подумав я з жахом. — Акавої тут, на нашому півострові».

По черзі я прикликав до себе групами воїнів і наказав їм теж шукати. До цього часу друзі стежили за мною здалека. Тепер вони легко помітили сліди і — треба віддати їм належне — зробили з цього правильні висновки.

Після повернення в селище нас зустріла нова прикра новина: минулої ночі у нас вкрали одну з найбільших ітауб. Човен лежав недалеко від шхуни. Наші вартували всю ніч, а проте його вкрали. Злодій, вірніше злодії, мусили приплисти від озера, щоб з незвичайною спритністю стягнути ітаубу на воду і викрасти її. Отже, знову — вже в котрий раз, до біса! — ми вислали два загони розвідників, один пішов сушею, другий — водою, щоб прочесати береги озера в розшуках ітауби. Якщо вона не буде знайдена, ми прийшли б до висновку, що злодій, а це одне й те саме, що ворог, з'явився від ріки.

Мушу признатися, що того ранку я трохи розгубився. Я ніби відчув під ногами вогонь, мене ніби схопили за горлянку. Запеклий ворог уже вбивав наших людей, нахабно вдирався у саме селище, а ми ще не знали ні його сили, ні сховища. Що буде з нами через годину, звідки чекати наступного удару, хто знає, чи не остаточного?

Але хвилини слабості і сумніву тривали недовго. Я швидко опанував себе. Лясана подала мені сніданок. Любима дружина, а ще більше її спокій і довір'я, повернули мені віру в себе і в нашу перемогу. Мені стало соромно за свою недавню слабість.

Під час сніданку я обмірковував нові способи дальшої оборони. Я наказав покликати старшин, а також Фуюді, Арнака і Вагуру, а коли вони прибули, виклав їм коротко свій план: жителі Кумаки повинні поводитись так, щоб восьмеро акавоїв не догадалися, що ми вже знаємо про вбивство сім'ї Аріпая і крадіжку ітауби. Потім призначив огляд усієї нашої вогнестрільної зброї, який мав відбутися в гаю пальм буріті через годину.

— Загони, вислані на озеро, взяли з собою кілька рушниць, — пригадав Манаурі.

— Нічого, обійдемося без них, — відповів я. — Зрештою, вони взяли небагато, тільки три чи чотири рушниці.

— Три, — уточнив Арнак.

— Отже, всі, хто має вогнестрільну зброю, повинні з'явитися в гай? — запитав Вагура.

— Всі.

— Їх буде близько сорока. Думаєш, що це пройде повз увагу наших акавоїв, якщо стільки озброєних воїнів зберуться до гаю?

— Цілком можливо, що не пройде.

— В такому разі, можна діяти відкрито?

— Ні. Треба, щоб акавої думали, що ми приховуємо від них зброю. Навіть нехай вони стежать і побачать її.