_{Художник Л. Селізаров}

Покинувши безлюдний острів — наш острів Робінзона, як я його назвав, — ми вже дві доби пливли, тримаючи курс прямо на схід, і щоранку бачили перед собою червоний диск сонця, коли воно виринало з-за океану. Скільки око сягало, на океані не видно було жодного корабля; це підбадьорювало нас. Вітер і хвилі були північно-східного напрямку і, хоч невмілі руки піднімали паруси, а зустрічні течії утруднювали плавання, все ж наша шхуна непогано просувалася вперед.

Протягом першого і другого дня ми бачили досить гористий материк: узбережжя тієї частини Південної Америки, вірніше, Венесуели, яке нерівною смугою простягалося на півдні.

Вождь Манаурі та інші індійці шукали поглядом на далекій землі знайому гору, під якою, запевняли вони, лежали їх села. Називалася ця гора Горою Шулік.

— А чи впізнаєте ви її здалека? — сумніваючись, запитував я. — Адже нас відділяє од суші багато миль! Там верхів'я гір схожі одне на одне, як близнюки.

— Впізнаємо, Яне, свою гору, впізнаємо! — відповідав Манаурі аравакською мовою, а мої молоді друзі Арнак і Вагура, що чотири роки пробули в англійській неволі, як завжди, перекладали мені слова вождя на англійську мову.

— Може, підійти ближче до берега? — підказав я.

— Ні, не треба! Там можуть бути підводні скелі, неважко й розбитися… Гору Шулік ми впізнаємо й так. Вона має особливий вигляд, її видно здалека…

О, як хотіли ми побачити цю гору, провісницю кращих днів! Ми розуміли, що там, у селищах араваків, закінчиться наше нещастя. Там мої індійські друзі після вдалої втечі з жахливої іспанської неволі на острові Маргарита будуть знову серед своїх, там і шестеро негрів, теж колишніх рабів, що тепер пливли з нами, напевно знайдуть у гостинного племені притулок і захист. А що ж буде зі мною? Я — матрос із розбитого каперського корабля, викинутий хвилями на безлюдний острів, де майже півтора року прожив, як Робінзон, з двома молодими араваками, Арнаком і Вагурою, розраховував на те, що, потрапивши на південно-американську землю, легко зможу за допомогою індійців добратися до англійських островів на Караїмському морі.

Я був певен, що ці індійці не обмануть моїх надій і охоче, від щирого серця, допоможуть мені, бо нас зв'язала надійна, міцна дружба, скріплена жахливими подіями останнього тижня перебування на безлюдному острові.

Це була боротьба на життя і смерть. У погоні за невільниками до нашого острова припливла швидка шхуна. Озброєні рушницями іспанці з собаками, вимуштрованими в полюванні на людей, вважали, що швидко справляться з неозброєними невільниками. Але коса натрапила на камінь.

Я очолив утікачів і, озброївши їх, не дав їм загинути. Мною керувало не тільки сердечне співчуття до їх неволі, — я одночасно захищав і своє власне життя.

В запеклих сутичках з ворогом полягло багато наших людей. Одинадцять чоловік загинуло, але під кінець бою наша взяла. Ми перебили всіх іспанців і захопили їхню шхуну.

І ось, на здобутому кораблі, сповнені доброї надії після завойованої перемоги, ми розрізали хвилі Караїмського моря, держачи курс до рідного краю визволених індійців. Чи варто було дивуватись тому, що колишні невільники так нетерпляче хотіли побачити в далечині на морському березі Гору Шулік — провісницю їх волі? Не дивувало й те, що майже кожний з нас протягом цих двох днів плавання крадькома позирав назад — чи не переслідує нас нова погоня месників з острова Маргарити. Але доля усміхалася нам. Море було спокійне, далечінь — чиста, вітри — сприятливі.

Надвечір другого дня я наказав убавити паруси, щоб у темряві не натрапити на якесь підводне лихо. Біля керма стояли поперемінно Манаурі і Арнак. Ніч минула спокійно, без пригод.

На світанку третього дня на палубі раптом почулися голосні крики чимось переляканих людей.

— Іспанці! — лиховісне слово наче грім прорізало повітря.

— Переслідують нас!

— Погоня!

— Втікаймо!

Навіть ті, хто ще спав, швидко схопилися. Я вмить прибіг до керма. Біля нього пильнував Арнак.

— Там! Там вони! — швидко пояснював мені хлопець, вказуючи рукою на північ.

Усі з жахом дивилися туди.

Ніч наближалася до кінця. В блідому світлі світанку, що вставав над морем, у туманній далині виднілися обриси примари — ні, не примари. То був корабель, велика трищоглова бригантина. В напівтемряві вона здавалася загрозливо великою. Бригантина йшла в тому ж східному напрямку, що й наша шхуна, за якихось три чверті милі, а може й менше від нас.

— Підняти всі паруси! — вигукнув я, приймаючи кермо з рук Арнака.

Арнак переклав мій наказ. Манаурі, Вагура та негр Мігуель враз заметушилися і взялися за паруси, запалюючи своїм прикладом інших.

— Арнак, залишайся біля мене! — покликав я юнака, щоб при потребі мати поруч перекладача.

Всі ми були поганими моряками, тільки я колись провів кілька місяців на каперському судні. Але індійці-араваки — жителі узбережжя. З давніх-давен вони зжилися з морем і тому швидко зрозуміли секрети шхуни та її оснастки.

Паруси, наполовину спущені вночі, зараз були повністю підняті. Корабель швидко понісся вперед. За бортами голосніше забулькотіла вода. Я повернув шхуну ближче до берега, намагаючись якомога далі відійти од бригантини, і вітер, що раніше дув напроти, з лівого борту, вдарив дужче збоку. Це збільшило нашу швидкість.

— Як ти думаєш, вони не помітили нас? — запитав мене Арнак, уважно слідкуючи за бригантиною.

— Здається, ні! Бригантина тримається свого попереднього курсу, та ще й не розвиднілося як слід.

— Може, вони взагалі не женуться за нами?

— Я теж надіюсь на це. Вони випадково можуть іти цим же шляхом.

— Це іспанці чи хтось інший?

— Принеси підзорну трубу, хлопче!

Поставивши паруси, люди сходилися на кормі.

— Ти правиш до берега? — збентежено запитав мене вождь Манаурі.

— Так, до берега, щоб якомога далі одійти від бригантини! — пояснив я.

— Тут море ненадійне, під водою багато рифів…

— Для нас немає іншого виходу, треба пошукати щастя!.. Ти, Манаурі, стань на носі корабля і візьми собі на допомогу людей з найкращим зором. Як тільки щось помітите — негайно дайте мені знати. В разі потреби — гукніть, куди повертати!..

Кілька чоловік зайняли місця на кормі.

Крізь підзорну трубу неважко було розгледіти, що судно за нами — іспанська бригантина. Коли розвиднілося, там помітили шхуну і повернули до нас. Може, тільки проста зацікавленість керувала ними, чи справді то була погоня з острова Маргарита? А може, на бригантині зрозуміли нашу спробу втекти і це їм здалося підозрілим? Та що б там не було, а їх треба уникати, як чуми.

Поворот бригантини в наш бік, звичайно, викликав на палубі деяке замішання. Ми зрозуміли намір іспанців: вони хотіли придивитися до нас зблизька, довідатись, хто ми такі, а це дорівнювало б нашій загибелі. Індійці і негри, що оточували мене, підвели зажурені очі, ніби шукаючи у мене допомоги чи поради.

— Небезпеки немає! — вигукнув я голосно. — Вони не доженуть нас!

— Чому ти такий впевнений, Яне? — запитав Манаурі.

— Бригантина має глибоку осадку. Враховуючи це, я й повернув нашу шхуну до берега, бо там, між мілинами, іспанці не наважаться наздоганяти нас.

— А що, як наважаться? Може, це наші переслідувачі?

— Тоді ми висадимось на сушу і сховаємось на березі… Але до цього не дійде. Дивіться! Ми пливемо швидше, ніж вони. З кожною хвилиною бригантина залишається все далі позаду…

Довга і вузька наша шхуна своєю формою нагадувала в'юнкого щупака, бригантина ж — важка і незграбна — була схожа на черепаху. Ми не потребували більшої швидкості, бо й так можна було помітити, що відстань між кораблями зростає весь час, навіть тоді, коли, підійшовши до берега, ми знову взяли попередній курс — на схід.