— Канайма! Це Канайма! — шепотіли індійці тремтячими устами.

— Втікаймо! — закричав хтось.

— Це зачароване місце! Нас повбивають злі духи! Канайма!

Я поспішно звернувся до Арнака?

— Хто такий Канайма?

— Страшний дух помсти! Коли скоїться щось погане, кажуть — це його робота.

Кілька чоловік, охоплених забобонним страхом, і справді хотіли втікати. На смерть переляканий, майже зовсім непритомний був індієць, який перший вимовив слово: Канайма. Він весь тремтів. Для мене це було зовсім незрозуміло, бо я знав цього індійця, як хороброго воїна, — кілька днів тому він безстрашно кидався па іспанців у найнебезпечніші місця бою… Я починав відчувати страшні релігійні пута і темноту, що сковували душі цих людей.

Манаурі ледве заспокоїв своїх товаришів.

Раптом я пригадав ту мить, коли сидів на піщаному пагорку, і перед моїми очима постала тінь таємничого звіра. Не лишалося жодного сумніву — то був не звір, а людина. Такою могла бути лише людина.

— Я вже знаю! Знаю! — прошепотів я радісно. — Мені стало все ясно!

Я розповів про свої здогадки товаришам, і вони визнали мою правоту. Одразу зрозуміли, хто забрав чоботи. Негайно зник кошмар духів, перестав загрожувати Канайма. Але замість нього виникла нова небезпека, ще більш певна, ще ближча і тому страшніша: з'явилася незнайома людина. Хто це — ворог чи друг?

Незважаючи на все це, ми не змінили своїх планів щодо укриття корабля в затоці. В ту хвилину ми вважали, що найважливіше наше завдання і найнеобхідніший засіб обережності — не показуватись у відкритому морі.

Швидкою ходою ми пробиралися крізь зарості до корабля. Ніхто по чіпав нас. За кілька гонів од дерева з дуплом, у найбільшій гущавині, Вагура і обидва його товариші непомітно відокремились од нас і залишились над затокою озера. Ми порадили їм прислухатись і придивлятися до всього, що станеться в селищі під час нашої відсутності.

Всі три пістолети залишили їм.

Як тільки почало світати, ми підняли якір і при сильному вітрі вирушили в путь. Гирло затоки, або вірніше — гирло лагуни, що виходило в море і мало завширшки понад два гони, було не дуже глибоке. Тому Манаурі, як і його індійці, уважно дивився вперед, щоб знайти серед підводних скель та мілин потрібний прохід для нашого корабля. На щастя, шхуна не глибоко сиділа у воді і пройшла гирло спокійно, а коли від перших сонячних променів зарожевів схил гори, ми вже виходили на тихі води затоки.

— Сюди не пробереться жодна бригантина, — зауважив Арнак.

— Маєш рацію. В затоці нам ніщо не загрожує з моря, — підтвердив я.

В далечині, на південно-західному обрії, чорніли хатини безлюдного селища. Ми очима обнишпорили весь берег озера, чи не помітимо якої-небудь живої істоти — і помітили! Біля самої води стояли чотири постаті і, вимахуючи руками, подавали нам якісь знаки.

— Та це ж наші: Вагура! Я пізнаю його, — закричав дуже здивований Манаурі.

— Так. Але там чотири чоловіки, якщо не помиляюся! — ствердив я.

— Чотири. На одного стало більше.

Через підзорну трубу я добре бачив трьох наших товаришів і того четвертого, чужого, що стояв з ними. Це був індієць. Наші ставились до нього по-дружньому. Все було видно, як на долоні. Я подав трубу Манаурі.

— А-а-а! — полегшено зітхнув вождь, глянувши крізь скельця.

— Ти впізнав його?

— Так. Це чоловік з нашого роду, Арасибо.

— Отже, все-таки залишився слід від людей, що тут жили?

— Залишився.

Ми підпливли до місця, де нас чекали четверо індійців. Затока тут була глибока, тому ми не більш як за десять сажнів од берега кинули якір.

Радість від несподіваної зустрічі була великою, але індійці не дуже виявляли її ні в жестах, ні в словах, тільки очі у них прояснилися від палкого зворушення. Так уже звикли вони триматися в урочисті хвилини.

Арасибо, кремезний, низький на зріст літній чоловік, дуже кульгав на одну ногу. В його зіницях крилася якась хитрість, але, правду кажучи, таке непривабливе враження створювала, напевно, його потворність, яка підкреслювалася злісним виразом косих, близько одне до одного поставлених очей.

Розповідь індійця частково підтвердила наші нічні здогадки. Араваки залишили свої оселі без боротьби, проте не зовсім добровільно. Вони зробили це, боячись нападу іспанців. Мисливці за рабами нападали не лише з моря.

За двадцять миль на захід від затоки, на рівній ділянці, що розкинулася серед гір, кілька років тому виникло велике іспанське скотарське ранчо, назване Ля Соледад. Люди, які з стадами худоби прибули туди з-під міста Кумана, дотримуючись закону кулака і меча, оголосили, що їм належить уся навколишня територія, а разом із землею і всі індійці, що заселяють цю місцевість. Іспанці заявили, що безжалісно знищать усіх тих, хто чинитиме опір новій владі. Це були не пусті слова. Араваки одні з перших мали потрапити в ярмо конквістадорів.

Нечисленні і погано озброєні індійці могли визволитися лише втечею. І ось два роки тому вони втекли.

— І їм пощастило?

— Пощастило. Втекли вони на південь до Гвіани, в старі аравакські оселі. Більшість помандрувала пішки через степи до ріки Оріноко і далі — до рідних берегів Померуну. Інші, навантаживши своє майно на човни, теж добралися до гирла річки Померун.

— А звідки ти знаєш, що вони досягли мети?

Арасибо насупив брови, обмірковуючи, що відповісти.

— Ті, що були в човнах, — сказав він за хвилину, — пливли недалеко від берега, не могли ж вони загинути чи заблудити! А інші, ті, що йшли степом? Коли б іспанці з Соледад спіймали їх, то все одно якісь чутки про це дійшли б до мене.

— А як же сталося, що ти залишився тут сам, Арасибо?

Обличчя індійця страшно перекосилося і набрало ще потворнішого вигляду. Мені стало шкода цього скаліченого чоловіка, бо він, мабуть, не був таким лютим, як це здавалося з першого погляду.

— Перед від'їздом я полював над річкою, — сказав індієць похмуро. — Величезний кайман схопив мене за ногу. Я довго боровся з ним, нарешті вирвався. Втратив багато крові, лежав непритомний. Мене знайшли увечері перед походом. Човни вже випливли на море. З переламаною ногою я не міг рухатися. Старий чарівник Карапана ненавидів мене, бо…

Він замовк, сумніваючись, чи слід йому говорити далі.

— Бо що? — наполягав Манаурі.

Арасибо махнув рукою і скривився, — не варто, мовляв, про це й говорити.

— Говори. Чому тебе ненавидів Карапана, говори! — наполягав вождь. — Ми теж не приятелі йому… Говори!

— Ненавидів мене за те, що я знав усі його хитрощі і заклинання. Він боявся, щоб я не підірвав його владу. Він підбурив проти мене Конесо. І Конесо не дозволив узяти мене, велів залишити на погибель. Усі пішли, а мене покинули напризволяще. Сім'я залишила мені трохи їжі, сама ж мусила йти. Але я видужав. І, як бачите, можу ходити.

Арасибо хотів засміятись, ніби з свого жарту про цю ходьбу, але на його обличчі з'явилася тільки їдка гримаса.

— То Конесо й досі головний? — буркнув гнівно Манаурі. — І Карапана з ним?

— Так!

Наше становище вияснилося. Вияснилося?! Ніколи це слово не звучало з такою жорстокою іронією, як тепер. Ми остаточно зрозуміли, що лишилися самі, що не можемо розраховувати на будь-яку допомогу, бо плем'я араваків помандрувало кудись у невідому далечінь — шукай вітра в полі. Насамперед поламалися мої сподівання виїхати на англійські острови. Без допомоги племені я сам нічого не міг би зробити, а Манаурі і його люди після стількох років неволі прагнули повернутися до своїх і не погодилися б, тим більше тепер, на нові небезпечні мандрівки по неспокійному Караїбському морю. Я не сказав вождеві про це ні слова, знаючи заздалегідь, яка буде його відповідь: «Ходімо в наші селища, будеш нашим гостем, тільки пташиного молока тобі невистачатиме, а потім ми подивимось, постараємось тобі допомогти!»

Самі індійці теж опинилися в скрутному становищі. В цій місцевості небезпечно, сусідство жорстоких іспанців було надзвичайно загрозливе. Залишатися тут означало самим затягти на своїй шиї петлю. Арасибо в чорних фарбах малював жорстокість людей із Соледад: вони дуже сильні; хочуть взяти всіх у жорстокі лабети; вони спритні розбійники, і до того ж у них на службі багато куманагото…