— А хто це такі? — поцікавився я.

— Куманагото — сусіднє плем'я індійців на заході, — пояснив мені Манаурі. — Це дикі і кровожерливі люди. Вони охоче пожирають ворогів, на яких завжди полюють.

— Не може бути?! Вони людожери?

— В повному розумінні цього слова, — запевнив вождь. — Ми здавна мали з ними багато клопоту, це справжні караїби.

— Хіба караїби такі люті?

— Люті й дикі. У караїбів багато племен, і всі люблять тільки грабувати, а не працювати па полі.

— А ви хіба не караїби? — недовірливо запитав я.

Манаурі, Арасибо і всі присутні індійці аж заніміли від образи. Як можна вважати їх за караїбів?

— Ні! — вигукнув Манаурі. — Цього, я бачу, ти ще не розумієш. Ми — араваки, плем'я, що має свої звичаї, ми обробляємо землю і з того живемо, а не тільки з лісу…

— Ага, я відразу так собі й подумав! — намагався я задобрити індійців.

Повертаючись до звістки про іспанців із Соледад, я подумав, що Арасибо, можливо, дещо перебільшив і згустив фарби для сильнішого враження, але якась частка правди в його словах була, і саме це всіх непокоїло.

Жінки, вперше на суші, зварили чудовий сніданок, для якого Арасибо — видно, завзятий мисливець за крокодилами — заготовив нам м'ясо каймана. Мені, признаюся, воно сподобалось — на смак було немов телятина, тільки трохи пахло болотом.

Одразу ж після сніданку всі, навіть жінки, зібралися в затінку біля одної з хатин на нараду. Думка була одностайна: якнайшвидше залишити цю місцевість і поспішити за рештою араваків, на південь. Але тут виникли різні міркування з приводу того, який обрати шлях: сушею чи морем. Я вважав за доцільніше йти морем: все-таки мені шкода було зручного і гарного корабля, захопленого у іспанців, адже я знав, що пізніше він міг би пригодитися мені для переправи з річки Померун на англійські острови. Та мої товариші були іншої думки. Вони боялися моря. Вчорашня грізна зустріч з іспанською бригантиною всім добре запам'яталась і навчила їх обережності. Індійці наполягали на своєму — йти навпростець сушею.

— Із шхуною чи без неї — ми завжди тобі допоможемо! — запевняв мене Манаурі.

— Повір нам, Яне! Ти повернешся на свої англійські острови!

— Вірю вам і розраховую на вашу допомогу, — відповів я. — Але ми маємо тут стільки майна, що на плечах не донесемо всього. І, крім того, понад тридцять рушниць, кілька десятків пістолетів. А порох, свинець? Що нам з ними робити? Хіба можна кинути таке добро? А ще ж треба взяти необхідний запас їжі.

Того, що говорив Арасибо про ранчо Соледад, а Манаурі — про індійців куманаготів, мені було досить, щоб добре уявити собі, яка це дика місцевість і як багато тут різних небезпек. Тут людина людині була страшним ворогом, тому вогнестрільна зброя, яку ми везли, могла стати вірним другом у боротьбі араваків за своє існування. Нізащо в світі не можна було її втрачати, але як усе це нести на собі так далеко, через такі непрохідні місця? Адже, крім провізії, у нас було ще багато інших необхідних речей. Але й на це Манаурі знайшов раду:

— Ми візьмемо з собою лише стільки, скільки зможемо нести самі. Решту майна закопаємо в землю. Потім я пришлю сюди з племені воїнів, і вони все перенесуть.

— А шхуну?

— Мабуть, вона ні тобі, ні нам уже не буде потрібна. Але на всякий випадок заховаємо її тут. У лагуні, між скелями, легко знайти сховище. Якщо тобі коли-небудь знадобиться корабель, ми якось переправимо його берегом моря до гирла річки Померун. І ми нічого не втратимо!

— Так, ми нічого не втратимо! — підтримали вождя інші індійці.

Доводи Манаурі були цілком справедливі. Прийшли до спільної думки вирушити в дорогу післязавтра, якщо тільки встигнемо сьогодні перевезти на берег усе рухоме майно і закопати його в надійному місці, щоб не псувалося від вологи.

Наприкінці наради я помітив серед присутніх якесь пожвавлення. Вони шепталися поміж собою і весь час поглядали в напрямку крайніх хатин. І я, нарешті, побачив там Арасибо — він ішов до нас, тримаючи в руках пару іспанських чобіт, які стали причиною нашої нічної тривоги. Індієць чвалав поволі, з урочистим обличчям жерця, що несе якусь святиню. З такою застиглою міною серед загального мовчання він підійшов до мене. Всі дивилися на цю сцену, мов зачаровані, немовби й справді то був якийсь дивний релігійний обряд.

Вагура, відомий шибайголова, порушив тишу, пирснувши від сміху.

— Чоботи переслідують тебе! — шепнув він мені на вухо. — Тепер не втечеш од них!

Арасибо, підійшовши до мене, урочисто поклав чоботи біля моїх ніг. Оце були чоботиська! Величезні, грубі, тверді, мов знаряддя для тортур, з халявами до колін. Мабуть, на сонці в них було гаряче, як у пеклі.

— Це канайма! — вигукнув я жартома, немовби прикро вражений, вказуючи на чоботи і згадуючи мстивого духа, переслідувача індійців.

Арнак і Лясана розреготалися, але Манаурі залишався серйозним, а деякі індійці від самої назви грізного духа насупили брови.

— Ми не хочемо, щоб ти марно загинув, — звернувся до мене вождь, — ми дуже цінимо тебе, брате, а змій тут сила-силенна. Чи є тут змії, скажіть мені? — звернувся Манаурі до решти індійців.

— Є! Аякже! Є! — голосно підтвердили всі присутні.

— Наших вождів можна пізнати по тому, що на голові у них прикраси з пір'я, — вів далі Манаурі, — а тебе ми впізнаватимемо по чоботях — прикрасі твоїх ніг!

— Вони дуже незручні, в них можна спектися, їх важко носити, — заперечував я, як тільки міг.

— В житті доводиться нести не один тягар, та що поробиш — треба, — промовив Манаурі повчально.

— В чоботях ти будеш солідний, поважний, непереможний…

— Але змучений і сумний, — запротестував я. — Дай мені спокій з тими чобітьми, вождю!

Та Манаурі і не думав про це — уперся і не відступався. Він звернувся до мене ввічливо, але з серйозною міною і суворим поглядом:

— Я дуже прошу тебе, Яне, тобі треба взути чоботи! Вони будуть ознакою твоєї гідності!

Добрий Манаурі, здається, вигадав для мене роль якогось небаченого вождя, а прокляті чоботи, мабуть, хотів зробити відповідною ознакою моєї влади. А бодай його!.. І найцікавіше те, що інші індійці, як я помітив, цілком поділяли думку вождя і так само, як і він, вбили в голови, що носити чоботи — мій почесний обов'язок. Чи вони з глузду з'їхали?

Тільки Арнак і Лясана не чудили, але й вони зберігали цілковитий спокій, щиро потішаючись халепою, в яку я вскочив, і навіть не думаючи допомогти мені. А у третього — Вагури, аж очі іскрилися від задоволення. Він захихикав, шепочучи мені на вухо, звичайно, як і завжди, по-англійськи:

— Наздогнали тебе, Яне! Будеш тепер Білий Ягуар у чоботях!

Пригадав, насмішник, що Білим Ягуаром раніше прозвала мене Лясана.

З усієї групи тільки Арасибо становив виняток. Він усе ще нерухомо стояв біля чобіт і проникливо дивився на мене. Він ловив кожне моє слово, намагався зустрітися з поглядом моїх очей, зрозуміти кожну мою думку. Його незвичайне обличчя аж вкрилося зморшками від напруження. Чого хотів від мене Арасибо? Скільки пожадливості було в його погляді! І раптом мені стало все зрозумілим.

Хитро посміхаючись, я звернувся до вождя:

— Отже, ти кажеш, що це мої чоботи?

— Твої, Яне! — відповів поспішно Манаурі. — Твої.

— Гаразд.

Я взяв із землі чоботи і простягнув їх Арасибо.

— Візьми! Я дарую їх тобі!

Вождь спочатку хотів образитися і розгніватись, але Вагура, Арнак і Лясана засміялися, а за ними і я, Арасибо ж спритно, як мавпа, схопивши чоботи, почав взувати їх. Словом, вождеві не залишалося нічого іншого, як посміятися разом з нами, а всю попередню розмову обернути на жарт.

Коли товариство дещо заспокоїлося, Манаурі сказав:

— Добре, Яне, на цей раз поступаюсь. Але ти повинен мені дати дві обіцянки, обидві для твого ж власного добра.

— Якщо для мого добра, я згоден! Які саме обіцянки?

— Дивитися під ноги і берегтися змій. А друге — теж важливе: коли ми прибудемо до нашого села, ти одягнеш мундир іспанського капітана, який у нас є, і чоботи.