Так я думав і мріяв…

Опам'ятався я під напруженим поглядом чаклуна. Він допитливо вдивлявся в мене, з неприємною, глузливою посмішкою на холодних устах. Коли наші погляди зустрілися, жорстокість його обличчя зразу ж пом'якшала, сховалася. Карапана жестами запитав мене, чи не хочу, я потягти з його люльки. Я дав йому зрозуміти, що хочу.

— Не бери люльки в рот! — раптом почув я за спиною переляканий шепіт.

Це кульгавий Арасибо, сидячи на землі за моєю спиною, приглушеним голосом застерігав мене. Ніхто, крім мене, не почув його. Але говорив він це аравакською мовою, і я зробив вигляд, що застереження не розумію.

Я взяв люльку із рук Карапани і, приклавши її до рота, міцно затягнувся. І в ту ж мить, вражений, я переконався в слушності застереження, але було вже пізно. В люльці була отрута. Крізь дим тютюну я відчув якийсь інший гіркий присмак. У той же час у мене запаморочилося в голові, постать Карапани замигтіла в очах, я напівзнепритомнів. На щастя, сидів я на шкірі ягуара, інакше впав би на землю. Все це відбулося з блискавичною швидкістю. Неміч тривала, може, кілька секунд, не більше, а коли я опритомнів, чаклун усе ще посміхався до мене з таким же виразом обличчя, як і до того.

В голові мені ще шуміло, але це швидко минуло, — отруєння нібито не залишило жодних наслідків

Карапана з надмірною ввічливістю вийняв з моєї долоні люльку і сам затягнувся з неї раз, другий, третій, втягуючи дим у легені і випускаючи його потім великими клубами з рота. Я пильно стежив за ним, навіть найменший його рух не лишився поза моєю увагою. Та хоч чаклун нічого й не змінив у люльці і палив її так само, як і я, у нього я не помітив жодної ознаки нездужання. На нього отрута або не діяла, або — що більш правдоподібно — в той час, коли Карапана курив, її взагалі не було в димі, і саме цього я не міг собі пояснити.

Чаклун бачив моє здивування і, втішений, захихотів, глузуючи з мене.

— Ти, як мені здається, не звик до тютюну, що росте над нашою річкою!

Я підвівся. В колінах усе ще відчувалася легка слабість. Нахилився над чаклуном і, насупивши грізно брови, показуючи йому кулак, процідив:

— Ти, Карапана, не намагайся пізнати мене інакше, ніж друга, це я тобі кажу по доброті! А своїх безглуздих жартів не пробуй більш на мені!..

Слова ці, які перекладав Арнак, Карапана наче не почув, ніби вони не дійшли до його свідомості. Вважав усе за якийсь добрий жарт. Тільки в очах його світився тихий тріумф і глузування, коли він ввічливо, з видимим співчуттям немовби виправдовувався:

— Тобі не підходить наш тютюн, Білий Ягуаре, не підходить.

Цей випадок повинен був стати мені пересторогою. І я його запам'ятав. Ні, мені й надалі треба було залишитися пильним, особливо по відношенню до людей.

Отрута, яку підсипав у люльку чаклун, не завдала мені великої шкоди, і вже за півгодини я повністю отямився. Коли ми залишилися самі, Арасибо за допомогою Арнака пояснив мені хитрість чарівника. А саме: в бамбуковій люльці було два канали, відділені один від одного дерев'яною пластинкою. В одній був звичайний тютюн, а в другій — тютюн з отрутою, напевне, з якимсь поганим зіллям. Там, де тримаються за трубку, втаємничений міг непомітно для інших натиснути бамбук пальцем, таким чином затулити канал з отрутою і втягувати в рот лише дим з другого каналу, де був добрий тютюн. Той, хто цього не знав, вдихав дим з обох каналів і, вчадівши, втрачав свідомість.

— Це страшна отрута? — запитав я.

— Аякже! — запевнив Арасибо. — Якщо вжити її трохи більше, людині вже нічого не допоможе.

— А звідки ти, хлопче, про все це знаєш? — дивився я здивовано на Арасибо.

Каліка, якому подобалося моє здивування, посміхнувся широкою усмішкою:

— Я стежив за ним, шпигував, таємно вивчав його чари і засоби…

— Саме тому вони так не люблять Арасибо, — втрутився Арнак.

— Карапана і Конесо?

— Так. Якби можна було, вони задушили б його…

Хатина, яку призначив для мене головний вождь, стояла над рікою, приблизно за півмилі від оселі Конесо, а за кілька десятків кроків піднімався курінь, у якому поки що мав жити Манаурі. Коли наступного дня вранці, після ночі, проведеної на палубі корабля, ми пішли до моєї хати, першою річчю, яка потрапила нам на очі, був людський череп, що стояв під стіною на горбочку землі. Він огидно вишкіряв до нас зуби. Я здригнувся, вражений диявольським видовищем, і зараз же покликав товаришів. Охоплені жахом, вони оніміли, а потім разом захитали головами.

— Тут померла людина, — пояснював мені Арнак, — а це її могила і череп. Мерців у караїбів ховають в хатах, де вони мешкали за життя.

— Ти кажеш, у караїбів? Так це не аравакська хата?

— Ні, це стара хатина, і, напевно, жила тут якась караїбська родина. Ніхто з живих у такій халупі вже не може перебувати, крім духа вмерлого.

— То чому Конесо наказує мені тут жити? — здивувався я.

— Може, він вважає, — сказав Арнак, — що цей звичай важливий для нас, а до тебе, білого, він не має ніякого відношення…

— Я не вірю цьому! — буркнув Манаурі. Порадившись, ми вирішили, що в хаті з могилою я не житиму. Перебування в хатині, де колись мешкав небіжчик, не сподобалося мені, тим більше, що це могло б скласти в багатьох індійців думку про мене, як про блюзніра, і відстрашити їх.

Отже, тимчасово я оселився в курені Манаурі, а товариші разом зі мною і багатьма охочими з тубільців, не зволікаючи, почали будувати нове житло для мене. Робота посувалася жваво і весело, і вже опівдні стояла хатина, не набагато гірша від оселі самого Конесо, хатина з міцним пальмовим дахом, стійким проти бур, з трьома стінами з бамбука і четвертою відкритою, але захищеною від злив розложистим піддашком. Будинок, — вірніше, простий курінь, — був такий великий, що я наказав оселитись в ньому Арнакові і Вагурі — незмінним моїм друзям, а також і Педро.

Решта товаришів теж будували для себе якнайшвидше хатини, але не розкидано, а поблизу одна біля одної. Як видно, наш рід і надалі хотів триматися разом. І дивно, як у цьому будівництві халуп відбивалися, мов у дзеркалі, різні почуття і особисті прихильності. Так, наші негри поставили свої хатини зовсім близько від хати Манаурі, неначе особиста гвардія свого вождя. Арасибо ж волів утекти до мене і залишитися моїм найближчим сусідом; а з другого боку, теж біля моєї хатини, оселилася в курені Лясана з дитиною.

Коли надвечір нас відвідав Конесо, щоб подивитися, як ми влаштувалися, я скористався з цього і висловив йому кілька слів гіркої правди щодо хати з небіжчиком. Я сказав недвозначно, що маю сердиту вдачу, не прощаю зневаги, не завжди залишаю без відповіді заподіяну мені кривду.

— Кривду? — запитав він, вдаючи з себе дурня. — Тут не було ніякої кривди.

— А що? Безглуздий жарт, злісна пастка?

— Може й пастка, — признався вождь лукаво, а його м'ясисті губи неприємно посміхалися, — але не злісна. Це була проба сил людини!

— Один злісно підкладає мені отруту в люльку, інший посилає до заклятої хати… — кидав я Конесо.

— Тебе це дивує? — губи його все ще посміхалися, але розкосі очі стали суворіші, щось ховалося в них.

— Так, дивує: адже я передусім ваш гість, правда ж?

— Правда, гість, але який? Незвичайний! Не такий, як інші гості. Ти прийшов до нас із загадковою силою, і ми хочемо її випробувати!

— І для цього частуєте мене отрутою?

— Так! На тебе отрута діє, це ми тепер знаємо! І знаємо, що дух мерця сильніший за тебе! Ти боїшся його! Тобі страшно перед ним!

— Ти помиляєшся в цьому, Конесо!

— А хіба ти не втік із заклятої хати?

— Втік, аякже! Але не від страху перед духом, вір мені!

— Ого! — його одутле обличчя виражало глузливе недовір'я.

— Я шаную ваші звичаї і вірування! — говорив я далі, наголошуючи на словах. — Не хочу зневажати хати померлого! Це все!

Але мої слова не переконали Конесо. Він усе ще дивився на мене з недовір'ям, міряючи мене з голови до ніг пронизливим поглядом.