Прислужували переважно легковажні підлітки-дівчатка, що, мов дикі кізочки, скакали навколо нас. Але були й дорослі дівчата, такі ж веселі, як і молодші. Дві з них стали на коліна біля мого гамака, забавно зніяковілі і збуджені, випереджаючи одна одну, щебетали до мене, як дві маленькі пташки.

— Чого вони хочуть? — запитав я товаришів, що стояли навколо мене.

Фуюді засміявся:

— Вони пустують, жартують з тобою.

— Як-то жартують? Що вони кажуть?

— Кажуть, що заради тебе вони б не побоялися мурашок…

Всі прийняли це за добрий жарт, але за хвилину Лясана рішуче, хоч і посміхаючись, схопила молоденьких кокеток за шию і прогнала геть від мого гамака.

Сонце вже торкалося верховіть дерев, день згасав. Єкуана дуже хотів побачити всю нашу зброю, я провів його на корабель і наказав своїм людям винести рушниці на палубу. Зброя справила на вождя велике враження. Він якусь мить дивився на неї з німою повагою, потім запитав, коли ми збираємось вирушити далі.

— Вранці, напевно.

— На світанку буде приплив моря. Тоді й відпливемо.

— Ти також?

— Так. Я повинен довести вас до Оронапі. Я вже повідомив його про ваше прибуття.

— А хто це — Оронапі?

— Це голова всіх південних варраулів, наш головний вождь.

— Мої друзі, араваки, дуже поспішають до ріки Ітамака! — нагадав я.

— Одне одному не перешкоджає! Оселя Оронапі, Каїїва, лежить по дорозі, теж на березі Оріноко, звідси два дні плисти.

— Ну, якщо так, то ми можемо туди завернути.

Єкуана надавав великого значення цьому візитові. Пізніше він взяв мене під руку і провів берегом річки туди, де лежало кілька десятків човнів, наполовину витягнутих з води. Деякі з них були маленькі, з кори, інші — значно більші, випалені з цілого стовбура дерева. Вождь сказав, що дарує мені один з цих великих човнів і я можу вибрати собі який хочу. Човен, що вміщував двадцять і більше чоловік, був неабияким скарбом, отже, щедрість Єкуани, якої я не чекав, викликала велике, радісне здивування і у мене, і у всіх присутніх араваків.

— У цьому немає нічого незвичайного! — захищався вождь. — Ваші три іспанські човни занадто важкі для цих вод. А такий вузький човен стане вам в пригоді, бо він швидкий, мов стріла. До того ж, — закінчив вождь, не приховуючи загадкової посмішки, — на війні лише індійський човен потрібен.

— На якій війні? Ти нас війною лякаєш?

— Не лякаю, Білий Ягуаре. Але в цій хащі війна підстерігає за кожним кущем, і ви не уникнете її! Для цього треба мати швидкий човен!

Він знову став веселий, і я не знав, як розуміти його загадкові слова. Не бажаючи залишатись у нього в боргу, я попросив вождя вибрати для себе якусь зброю з наших запасів. Єкуана вибрав шпагу, ознаку влади вождя, напевно, більш переконливу, ніж рушниця.

Пізніше, лежачи в гамаку і перебираючи в думках перед сном численні події цього дня, я не міг надивуватися гостинності і надзвичайній сердечності варраулів. Ці несподівані для мене почуття варраулів викликали якесь запаморочення, так само, як запахи бездонної трясовини та гнилих дерев у близькій пущі, як пронизливі крики нічних звірів. Вони бентежили нас, плутали думки, приголомшували.

Плавання вверх по річці, яке ми розпочали на другий день, не становило великих труднощів: під час припливу швидка течія несла нас в глиб материка, і шхуна, яку до того ж підганяв рвучкий вітер з океану, швидко посувалася вперед. Через кілька годин відплив моря змінював напрям течії, тоді ми кидали під берегом якір і чекали, коли знову настане приплив.

Хай йому чорт, яка фантастична, та де там, — шалено багата природа буяла навкруги! Я багато чув про неї, але зараз важко було не захоплюватися цією чудовою картиною. Скільки тут різних величезних риб переверталося в каламутних вирах, вискакуючи на поверхню води; скільки мавп пустувало на гілках прибережних дерев! Які таємничі звуки тривожили нашу уяву! А що то була за насолода для очей і серця, коли високо над нами, в небі, летіли найпрекрасніші з птахів, величезні папуги, вкриті пір'ям, що виблискувало всіма барвами у найрізноманітнішому сполученні їх, — чудові птахи, яких індійці називали араканга і арарауна! А той ліс по обох берегах! Дика пуща, примарна казка, зачарована в зелень, яка пульсує дзижчанням мільярдів комах, страшенно заплутана, густа, переплетена, недоступна без меча, — така пуща перевершувала людські поняття!

Пуща, яка кишіла мільярдами комах! Ото ж бо й воно! Я народився і виховувався у віргінських лісах, лісом вигодований, вірний друг лісу, міг би вважати себе в раю, коли б не ці огидні комахи. Хмари їх, особливо кусливі комарі і мушки, люті, неначе вони вилетіли з пекла, вдень і вночі отруювали нам життя. Я зрозумів, що треба буде просити пробачення у іспанської сорочки і штанів і одягнути їх знову, особливо на той час, коли доведеться продиратися крізь зарості. Ноги теж слід було б захистити, тому я звелів жінкам виготовити сандалі з кінської шкіри, яка була на кораблі.

Каліцтво Арасибо полягало тільки в тому, що його ліва нога, колись зламана, погано зрослася і була коротша від правої. Носити важкі іспанські чоботи йому було не під силу. Ламаючи голову над проблемою взуття, я подумав, що і кульгавому треба носити такі ж сандалі, які вирішив зробити я, тільки лівий має бути на значно товстішій підошві. Задум був простий, але наслідки — над усякі сподівання. Арасибо майже перестав шкутильгати. Каліка не вмів по-людському дякувати, одначе я помітив, що він дуже зворушений і готовий для мене навіть зірку з неба зняти.

Крім подарованого мені човна, за нами плив до верхньої течії Оріноко ще один човен з командою понад двадцять варраулів. Сам Єкуана плив з нами на шхуні, в той час, як більшість моїх друзів-араваків захотіли пересісти з парусника в човен і веслувати. Добрий настрій, що панував у селищі Єкуани, тривав і надалі. По дорозі не було кінця веселим співам, люди охоче і приязно розмовляли між собою.

Попереду у нас лишався ще цілий день плавання до Каїїви, а Оріноко, біля гирла схожа на величезну затоку, тепер уже перетворилася в ріку завширшки декілька миль. До цього часу ми ще не бачили людей, але тепер із пущі до нас уже долітали відголоси бубнів. Побачивши нас, берегові жителі, невидні в заростях, ударяли в свої дерев'яні ящики і потім били безперестану. Їх було чути здалеку, і звуки ці здавалися радісними і одночасно якимись диявольськими. Єкуана задоволено гукав до мене:

— Вони вітають тебе, Білий Ягуаре! Ти їх любий брат!

— Це варраули?

— Еге!

Часом бувало маленький човник з двома-трьома веслярами відходив од берега, люди в ньому махали нам руками, посилаючи якісь дружні знаки.

Ще не допливши до селища Оронапі, я покликав Манаурі, Арнака і Вагуру на нараду.

— Хіба араваки і варраули завжди були такими великими друзями? — запитав я їх.

— Ні, — коротко відповів вождь. — Варраули часто сварилися з нами.

— То чим же пояснити їх теперішній запал?

— Тепер усе змінилося.

— А тобі не здається дивною така раптова зміна?

— Ні.

— А мене це дивує! — втрутився Арнак.

— Я кажу вам, що тут немає нічого дивного! — заспокоював нас Манаурі з цілковитим переконанням і з загадковою посмішкою, ніби він знав якусь таємницю. — Зрештою, тут ідеться не тільки про нас, араваків, а насамперед про тебе, Яне. Вони тебе вітають!

— Саме цього я й не розумію.

— А я розумію. Ти пригадуєш, як Єкуана натякав на війну, що начебто підстерігає нас за кожним кущем? Мені здається, це були не тільки жарти. А ти ж маєш славу непереможного вождя.

— Бо ти наговорив їм про мене більше, ніж треба, базіка! — обурився я.

— Наговорив, Яне, але не дуже багато. Так треба було!

— То на яку ж війну він натякає? З іспанцями?

— Ні.

— А з ким же, чорт візьми?

— Я ще не знаю. Але хіба мало диких караїбів у глибині материка!

— А варраули це караїбське плем'я?