— Залишається один вихід: зараз же тікати, — заявив я. — Всі, хто не доторкався до смертоносної повсті, мусить звідси втікати!

— А може, відійдемо тільки до затоки Потаро, де ми заховали шхуну? — сказав Манаурі.

— А скільки це миль звідси? Три.

— Більше як три.

— Думаю, що вистачить, — висловив я припущення. — Тільки щоб піхто з наших не зустрічався в наступні дні з хворими, якщо вони будуть! Це найважливіша умова…

— Чи довго триває пошесть?

— Після кількох днів з'являються перші ознаки, а потім десять, п'ятнадцять днів залишається до смерті — або до повільного видужування.

— А як лікувати цю недугу?

— Я цього добре не знаю. Колись мені казали, що треба лежати спокійно, не розкриватися, коли гарячка палить, мало їсти.

— Якщо так, то ми повинні повідомити Серіму, як належить поводитися хворим, — задумався Манаурі.

— Обов'язково…

Мене втішало те, що друзі серйозно сприймали мої застереження. Ми негайно скликали всіх жителів галявини. Наша шхуна, на щастя, повернулася попереднього дня з затоки Потаро. Отже, тепер залишалося тільки навантажити на неї все майно і запаси, які ми мали, а саме: гончарні, ткацькі верстати, навіть стовпи, стіни і дахи деяких хатин, які нашвидкуруч розбиралися, Люди випереджали одно одного в роботі, щоб якнайшвидше залишити лиховісну околицю. Десятеро варраулів при повному озброєнні, яке одержали від нас, вишикувались перед моєю хатиною в один ряд, немов загін воїнів, після чого Мандука підійшов до мене разом з перекладачем Аріпаєм і попросив дозволу висловитися.

— Слухаю! — вигукнув я, трохи здивований його урочистістю й виправкою.

— З двох причин, пане, — сказав Мандука, — ти не дозволив нам переслідувати іспанців, а ми послухали тебе і скорилися. А тепер дозволиш?

— Тому що причини ці зникли?

— Так точно, Білий Ягуаре! Іспанці виявилися зрадниками — це перша причина. Друга — Педро з нами.

— Правильно, — підтвердив я і зам'явся. — А ви все ж таки хочете їх укусити?

— Ми можемо відібрати у них вогнепальну зброю.

— Не кусаючись?

— Кусаючись.

Я допитливо глянув на Манаурі, який був свідком розмови. Іспанців слід було б провчити за зрадництво, чого не заперечував і Манаурі.

— Погоджуюсь, — сказав я, — але пливіть на власну відповідальність, ми в це не втручаємось. Дамо найшвидшу ітаубу і запас їжі, додамо вам також ще трохи зброї — але потім доповісте, як вам пощастило.

— Доповімо.

Не минуло й півгодини, як варраули швидко помчали вниз по річці. Народжені на воді, вони були найкращими гребцями серед індійців. Ніхто не сумнівався, що вони легко доженуть іспанців.

Тимчасом велика мандрівка в затоку почалася. Разом з нашим родом вирушило понад п'ятнадцять араваків — чоловіків, жінок і дітей. Більшість з них ішли пішки стежкою вздовж берега річки; інші — пливли на шхуні, а решта на численних ітаубах і легких човнах. Люди втікали не лише від поганих вождів і від пошесті, вони хотіли нового життя і несли в серцях надію і радість.

Затоку Потаро утворювало схоже своєю формою на кишку озеро, яке простягалося паралельно ріці Ітамака і було відділене од неї довгим, вузьким півостровом, настільки вузьким, що в деяких місцях ширина його не перевищувала ста кроків, зате завдовжки він був з милю. На цій косі, вкритій, як і всі прибережні місця, буйною рослинністю, ми й вирішили стати табором. Хатини й курені збудували на другому боці озера, очистивши пущу від дрібнолісся, кущів і бур'янів. Це місце, заховане від ока непрошених гостей, було вигідне для оборони, а коли ми ще виставили варту в обох кінцях півострова, ніхто не міг пройти з боку суші без нашого дозволу. Індійці любили давати всьому назви, і тому зараз же назвали наше селище Кумакою, що на їх мові означало просто півострів.

Щоб добратися до великої пущі, треба було проплисти озеро, ширина якого в цьому місці досягала трьох гонів; трохи далі було до самої Ітамаки. До неї можна було дістатися човном, просуваючись уздовж півострова, а потім гирлом озера, звідки починалися широкі води ріки.

Озеро, — така назва буде точнішою, ніж затока, — багате на чудові, незвичайні краєвиди, дуже радувало око. Щоправда, й тут, як і в інших місцях, берег був укритий неприступними заростями, які похмурою стіною високо піднімалися над поверхнею води і хижо нависали над нею дикою гущавиною, але не всюди. В непрохідній гущавині були великі прогалини, були навіть піщані береги, що золотими смугами входили в воду. Тут, на принадному фоні піску, росли стрункі пальми, а між ними казково чудові асаї і навіть кокосові пальми: аж сюди, за сто миль від моря, забрели ці розкішні доньки солоної води і морського піску. Тут можна було почувати себе, як в раю, якби не жахливо настирливі комарі.

Селище, яке щойно виникло, зберегло родовий поділ на зразок Серіми, і роди будували свої хатини окремими групами, утворюючи немовби різні райони селища. Був і рід черепах, і рід шулік, і рід аракангів, і рід кайманів. Старшини залишилися в Серімі при Конесо, тому ще ввечері першого дня жителі Кумаки зібралися поблизу моєї хатини, щоб провести нараду. При світлі більш як двадцяти вогнищ, між стовбурами лісових велетнів, верхів'я яких утворювало темне склепіння над нашими головами, кожен рід провів вибори нового вождя. Після цих урочистих виборів настала черга обрати й головного вождя. З запалом індійці почали вигукувати ім'я Білого Ягуара. Я рішуче перечив цьому.

— Найкращим вашим начальником буде ваш земляк і випробуваний вождь — Манаурі! — закричав я.

Своєю відмовою я спантеличив більшість присутніх араваків, які по-різному пояснювали мою стриманість, а старшина роду кайманів вигукнув:

— А чи не значить це, що в таку тяжку хвилину ти хочеш залишити нас?

— Що ви, зовсім ні! Я буду разом з Манаурі і з усіх сил допомагатиму йому і кожному з нас.

— Так само, як і досі?

— Так, як і досі.

Вони заспокоїлись і одноголосно обрали Манаурі. Очі у вождя сяяли від радості і щастя, безмежне задоволення відбивалося на його обличчі: здійснилися най-сміливіші сподівання, про які рік тому невільник з острова Маргарита навіть не міг мріяти. Манаурі кинув на мене погляд, сповнений великої подяки і відданості.

Цього вечора всі довго були в радісному піднесенні. Наступні дні показали, що ця радість була не на один день, що це був не солом'яний запал. Перед жителями Кумаки стояло три завдання: захиститися від багряної пошесті, зробити якнайбільші запаси продовольства і пройти військову підготовку. До виконання цих завдань усі приступили з тим же невтомним, неослабним запалом.

Я вже казав, що серед лісових індійців це плем'я було найбільш розумне і працьовите. Досить було вказати на головну ціль, поставити ясне завдання, і плем'я виявляло небачену наполегливість і витримку. Так було й тепер.

До відвідин Серіми всі ставилися дуже обережно. Індійці навіть відмовилися від оброблених полів біля старих хатин, щоб тільки не зустрічатися з серімськими жителями. І тим старанніше кожен почав полювати в пущі, ловити рибу, приносячи до табору велику здобич. Треба було мати чималі запаси. Передбачаючи воєнні напади, селище Кумака поставило собі на меті якнайшвидше заготовити стільки сушеного м'яса, риби, а також свіжих лісових плодів, щоб п'ятдесят воїнів могло прожити півроку.

Отак день за днем загони мисливців вирушали до пущі і на річку, а коли поверталися, віддавали здобич жінкам для дальшої обробки, а самі йшли на військові заняття. Араваки, здебільшого добрі хлібороби, за своїм характером не були войовничі. Тому їм треба було добре підтягнутися в цій справі. І вони з запалом доробляли те, чого їм бракувало. Останні події з іспанцями навчили їх обережності. Кожен хотів стати тепер вправним мушкетером, стрільцем з лука, влучно кидати спис, а в руках мати силу, пружність, як у ягуара.

Воєнному мистецтву вчили їх люди з нашого роду, які вже заслужили славу майстрів своєї справи і непереможних воїнів. Арнак і Вагура працювали від зорі до зорі, не маючи й хвилини відпочинку, і були щасливі. Щодо мене, то я, здійснюючи загальне керівництво, створив собі загін з кількох розвідників, вибравши найбільш кмітливих юнаків з кожного роду. Я вчив їх різноманітним способам викривати і переслідувати ворога, вчив, як розгадувати його наміри, а самому залишатись непоміченим. Це все я знав з Віргінії. Це були не лекції, як при вивченні вогнестрільної зброї, а вільні бесіди і обмін досвідом під час наших частих мандрівок у пущу, коли кожний з загону ділився своїм досвідом, розповідаючи про те, що сам пережив. З юних років вони весь час були зв'язані з таємницями природи, і завдяки цьому, а також індійській тонкості відчуття мої люди дійшли до такої досконалості, яку в цих справах мали лише північні індійці.