Утворення союзу племен усі сприйняли з великим захопленням. З неменшою радістю вітав його і капітан Повелл. Він не приховував своєї надії, що, по суті, союз буде скерований проти іспанського деспотизму і рано чи пізно сприятиме вторгненню Англії на береги Оріноко. А щоб ще в цю хвилину індійці переконалися в щедрості англійців, Повелл, хитра бестія, подарував союзові десять нових рушниць і тридцять фунтів пороху, центнер свинцю та знаряддя для відливання куль. Я наказав варраулам, щоб вони з свого боку не залишалися в боргу перед англійцем і подарували йому відповідну кількість гамаків, яких у них було багато, а сам звернувся да капітана:

— Я дуже вдячний добродієві за добрий подарунок, але пам'ятай, що це не змінить моєї думки про майбутнє індійців і цієї країни. Мені було б дуже прикро, якби з одержаних від англійця рушниць ми мали б убивати англійців, коли вони безправно вторгнуться на Оріноко.

— Прийде час, ти згадаєш мою пораду і зміниш свої погляди!

— Прийде час, але своїх поглядів я не зміню! — відповів я рішуче.

Через годину почався відплив, і капітан Повелл та англійський екіпаж брига робили останні приготування до виходу в море. Ми по-дружньому прощалися з ними.

— Педро! — звернувся я до молодого іспанця, який стояв біля мене на березі річки. — Ще є час, подумай! Капітан Повелл буде плисти біля острова Трінідад і з охотою висадить тебе в іспанському порту.

— Ти дуже хочеш мене позбутися, Яне? — вигукнув юнак з докором.

— Що ти! Зовсім ні! Але ти мусиш вибрати зараз, друже!

— Я вирішив: залишаюся з вами! У мене тут є важливі справи.

— Справи? Які?

— Навчу індійців читати й писати…

— О, сучий син! — вирвалося у мене від здивування.

Але коли я подумав про своє майбутнє, то відчув, що і я вже не так сильно думав про повернення на північ, у Віргінію, немовби знайшов тут свою батьківщину, з якою був тісно зв'язаний.

Коли корабель Повелла відплив, я наказав привести до мене трьох звільнених полонених. У них були зажурені обличчя, і це мене вразило. Арнак повернув їм зброю, а Оронапі наказав видати запас їжі на дорогу і дав малий човен,

— Ви вільні, — сказав я акавоям. — Можете робити все, що належить вільним воїнам. Але коли б у ваших головах виникла думка і тепер нам шкодити, так знайте, що ті п'ятеро ваших земляків, затриманих як заложники, негайно вмруть. Я думаю, що зможу відіслати їх живими додому, коли вони видужають.

— Ми й не думаємо шкодити, — відповів Дабаро.

— Яким шляхом ви бажаєте повернутися до Куюні?

— Берегом моря.

— Чого ти так розкис? — запитав я його прямо. — Чи не радієш, що я врятував тобі життя?

— Не радію. Я вважав би за краще здохнути, як собака!

— Он як! Тебе мучить сором, що вам дали доброго прочухана?

— Так, мені соромно. В Куюні нас приймуть з презирством і глузуванням, а може й затовчуть на смерть.

— То передай їм, що ми перемагали не гіршого противника, хоча б і іспанців, озброєних до зубів. Я врятував тебе саме для того, щоб ти попередив своїх земляків у Куюні. Розкажи їм про все, що ти тут бачив і пережив, що ми кусливі шершні і ягуари, яких краще не чіпати…

Мені важко було відгадати, які думки сповнювали його голову: я не уявляв собі, щоб у ній зараз могли народжуватися мстиві думки. На його обличчі відбивався сором, почуття безчестя, переживання гіркої поразки.

— Не варто нас зачіпати! — крикнув я і показав на небо. — Глянь, Дабаро! Подивися!

Десятки, а може й сотні, чорних орлів зліталися з усіх боків і тепер голодною зграєю кружляли над каїївським островом. Убитих араваків і варраулів ми прибрали ще вчора, але трупи акавоїв залишилися там. Великими зграями стерв'ятники збиралися на страхітливий бенкет. Справді, це було неприємне видовище, коли огидні чорні птахи роздирали на шматки тіла воїнів, хоч це й були трупи жорстоких людей. Тому я наказав Оронапі, щоб якнайшвидше закопали решту трупів, і потім відпустив трьох акавоїв.

Так разом з цим днем минав період бурхливих переживань і важливих подій. Навкруги все застигало і затихало: на небі в кривавій заграві заходу сонця, на землі — в першому передвечірньому тумані і навіть у людських душах. Після таких збуджень людей опанувала якась втома і сумна задума. В повітрі все ще відчувався гар і запах пролитої крові, а коли надвечір наші нові друзі з північних берегів Оріноко — Абассі і його варраули, залишили Каїїву, повіяло навкруги ще більшою пусткою і тишею. До самого вечора над островом кружляли чорні орли.

Але наступного дня їх уже не було, не стало й того смутку. На зорі ми вирушили назад. Навколо прокидалася пуща. Прокидалась у радісному співі птахів, у ніжному захоплюючому багатстві зелені; пуща закипала жадобою життя, сповнена пристрасних криків і шаленства народження.

В перших променях ранкового сонця я побачив на небі великих птахів, які перелітали з одного берега на другий. Птахи були не чорні й не хижі. Це були благородні папуги-арарауни, такі яскраві і чарівні своїми барвами, вони здавалися мені в цю хвилину найкрасивішими птахами на землі. Їх вигляд осявав, надихав вірою в невисловлені сили цієї пущі, в її невивчену, вічну її красу.

Чи можна було дивуватися тому, що саме цього ранку моє серце переповнювала радість? Там, вгорі, кружляли чарівні птахи, а тут, внизу, біля мене були Лясана, Арнак, Вагура і Педро, були всі інші, всі мої друзі — і був бадьорий шум весел, якими ми дружно гребли до берегів нашої Ітамаки.