— Добре, Яне.

Під час обговорення питання про те, як найкраще стежити за вісьмома акавоями, Мабукулі, Які і Конауро почали чогось крутити носом і проявляти незадоволення.

— Сам Білий Ягуар визнає, — доводив Конауро, — що це шпигуни. Немає сумніву в тому, що це наші вороги. Убивши їх зараз, ми ліквідуємо нарив, що виник на нашому тілі. Усунемо небезпеку — і одночасно помстимось за смерть наших мисливців, які загинули минулої сухої пори в горах.

— Так, убити їх! — сказали разом Які і Мабукулі.

Манаурі відсахнувся, наче вжалений змією. Він мовчав, сопів і лютим поглядом міряв своїх вождів. Тривало це довгу хвилину, поки він не промовив:

— Люди ви, здається, дорослі, але міркуєте, як діти. Ми не дикі звірі, щоб не шанувати мандрівних торговців! Хіба ніхто не бачив, як Манаурі від імені усієї Кумаки дружньо, по-гостинному приймав прибулих? Чому ж ви мене так ображаєте, ви, мої друзі і вожді, тим, що безсоромно вимагаєте, щоб я став підлим і не виконав своїх обіцянок? Невже ви хочете мене знеславити?

Головний вождь розлютувався не на жарт, а я в душі радів, бо бачив у його справедливому гніві наслідки і свого впливу. Його обурення вожді сприйняли спокійно, з деякою покірністю, тільки Мабукулі, найближчий друг Манаурі, сказав:

— А якщо акавої виявляться зрадниками, тоді що?

— Це вже інша справа. Тоді знищимо їх!

— Щоб тільки не було пізно, — буркнув застережливо Мабукулі.

Вожді подивилися на мене, ніби все ще сподіваючись, що я підтримаю їх, але даремно. Я цілком погодився з думкою Манаурі, додаючи, що восьмеро гостей повинні жити ще й тому, щоб можна було якось виявити сховище інших акавоїв, якщо вони взагалі перебувають десь поблизу.

Надвечір ми відвідали гостей в їх хатах і переконалися, що їм нічого не бракувало. Потім ми по-приятельському порадили їм, щоб вони для власного добра в темряві не залишали місця ночівлі, і попрощалися з ними.

Арнак, а також інші розвідники повернулися в Кумаку пізно ввечері. Вони не знайшли ніяких чужих слідів.

Десь, мабуть, за північ мене розбудили. Прийшов Фуюді. Він був схвильований завданням, яке мав виконати, і радів з того, що йому довіряли. Він непогано володів акавойською мовою.

— Доручаю тобі акавоїв, будеш їм допомагати у всьому і одночасно підслуховуватимеш кожне їх слово, та так, щоб вони не догадались, що ти розумієш їх, — навчав я його. — Найголовніше, щоб вони тебе не знали з давніших часів.

— Вони не знають мене, — відповів Фуюді, — бо їх мову я вивчав від двох акавоїв, які весь час жили в нашому племені над Померуном. Я ніколи не був над Куйюні…

— Тим краще!.. Які вісті з Серіми?

— Пошесть ніби вщухла. Ті, що залишились живими, набираються сил.

— А Конесо?

— Зламаний, отупілий, покинутий, цілими днями мовчить…

— А інші?

— Вірять тобі, Білий Ягуаре, і хочуть об'єднатися з рештою племені під керівництвом Манаурі. Вони зроблять усе, що ви їм скажете.

— Коли вони спалять заражені хати?

— Як тільки настане день.

Це були добрі новини. Вони пророкували світле майбутнє, тільки б вдалося нам тепер успішно подолати акавойську небезпеку, якщо вона існувала.

— А жителі Серіми як слід попереджені про появу акавоїв?

— Так. Вони будуть напоготові.

Після розмови з Фуюді я наказав йому піти поспати кілька годин, а сам обійшов виставлену варту і всіх застав на своїх місцях. Відвідав також пальмовий гай буріті: частина воїнів ще танцювала мукуарі, і барабани лунали аж до самого ранку. Ніч минула спокійно.

На світанку вся Кумака була на ногах. Я вислав варту якнайдалі за селище, а загони особливо досвідчених мисливців і рибалок послав на розвідку в ліс і на ріку Ітамаку.

З самого ранку довкола хат, де були акавої, виник жвавий рух. День був погожий. Чужинці виклали з мішків усе на землю і повтикали поряд свої списи і палиці. Палиці у них були особливої форми, схожі на великі кинджали.

Чого тільки серед товарів не було! Були маленькі глечики, повні цінної отрути кураре, виготовленої індійцями макуші, що жили біля підніжжя гір Пакарайма. Були різноманітні намиста й інші прикраси, виготовлені з зубів ягуара, каймана, мавпи, а також з рідкісних плодів — справжня розкіш для ока. Дабаро охоче пояснював нашим чоловікам і жінкам, які племена постачають ці товари: карабісі, віпісана, арекуна, навіть араваки з берегів річки Ессеквібо.

Було також багато кольорових скляних бус різних розмірів, звичайно, європейського виробництва, на які наші люди не могли надивитися. Були й бавовняні голландські хустки, і сокири, теж із Голландії, і різні ножі, великі й малі, а між ними й такі, що здалися мені чомусь знайомими. Коли я взяв один із них і придивився уважніше, то помітив, вирізьблений на клинку напис: Ліверпуль. Я немов відчув на щоках вітер з рідних країв, від якого моє серце сповнилося щирим хвилюванням.

Дабаро цього дня прикрасив свої уста кільцем із срібної пластинки завбільшки з талер^[9], яке він прикріпив завдяки дірці в нижній губі. Він помітив мою зацікавленість англійськими виробами, підійшов до мене і, показуючи на ніж, сказав по-аравакськи:

— Це з факторії твоїх земляків над річкою Ессеквібо, від паранакеді — англійців.

— А звідки тобі відомо, що я англієць, адже тобі ніхто тут про це не казав? — запитав я.

На замкнутому і похмурому обличчі акавоя з'явилась чванлива посмішка:

— Між ріками Оріноко, Ессеквібо і Куйюні простягаються великі гори, а на них ростуть могутні, густі ліси, однак вісті доходять до нас з швидкістю вихора, Білий Ягуаре!

— Ти знаєш також і моє прізвисько?

— Як бачиш.

— А що ви ще знаєте про нас?

— Все, — відповів він поважно і спокійно.

Придивляючись до акавоїв, що показували свої товари з майстерністю вправних торговців, і охоплюючи поглядом велику кількість предметів, які вони принесли, я мимоволі почав сумніватися в наших підозрах. Між племенами існувала жвава обмінна торгівля, і, може, це були таки справжні торговці, а не воїни, що прибули з ворожими намірами.

Раптом на півночі високо в небо піднявся стовп чорного диму: це в Серімі палили хати після багряної хвороби. Дим з'явився в кількох місцях одразу і з'єднався над пущею у велику хмару. Це було жахливе видовище. Жителі Кумаки не знали про вказівки старшин, і їх охопив страх. Ніхто вже не дивився на товари акавоїв. Пішли гадки, що на Серіму напали, і хоча не називали хто, але крадькома кидали гнівні погляди на акавоїв. Дехто з переполоху поспішив до своїх хат за зброєю.

Акавої в першу ж хвилину помітили клуби диму і теж чули недвозначні припущення наших людей, а Дабаро ж їх добре розумів. Гість наче остовпів. Більше того, акавої, певно, розгнівалися на мнимих винуватців нападу, в усякому разі мені здавалося, що це був гнів. Вони почали між собою запально, але тихо розмовляти. Недалеко від них стояв Фуюді і пильно прислухався.

Він міг небагато підслухати, бо акавої обмінялися лише кількома короткими реченнями і замовкли. Тоді Фуюді почав відходити, а за хвилину і я за ним. У безпечному місці між хатинами я наздогнав його.

— Ну що? — запитав я.

— Дабаро, як тільки побачив дим, сказав: «Недотепи, не стрималися, передчасно видали себе». Другий акавой відповів на це: «Зірвали паші плани».

— Отже, Дабаро припускає, що загін їх земляків напав на Серіму?

— Не інакше. Вони ще щось прошепотіли, нібито повинні зараз же втікати до наших човнів на озері.

— Цьому треба негайно перешкодити. Біжи швидше до них і заяви голосно, що поява диму над Серімою з'ясована: це наші палять хати після пошесті.

Він побіг, виконав доручення і справді заспокоїв усіх: і жителів Кумаки, і акавоїв.

З тяжкими думками я пішов до хати Манаурі. Сумніви розвіялися: акавоїв прибуло більше, це факт! Вони переховувалися десь недалеко. Вірно також і те, що вони мали лихі наміри. Напад був неминучий — і саме про це без будь-яких застережень я сказав через кілька хвилин Манаурі і решті вождів.