І наш маленький герой, відчайдушно нявкнувши, стрибнув з усіх трьох лап у кімнату. Тієї ж самої миті відчинилися навстіж двері, і на піддашшя ввірвався захеканий, спітнілий, весь у вугільному поросі й вапні... Вгадайте, хто?

– Джельсоміно!

– Шкандибчику!

– Який я радий, що знов бачу тебе!

– Невже це й справді ти, мій Шкандибчику?! 

– Якщо ти ще не певен, то полічи, скільки в мене лапок.

І на очах у художника, який від подиву розкрив рота й закляк із піднятим ножем, Джельсоміно і Шкандибчик міцно обнялися й на радощах пішли в танок.

Про те, чому наш тенор опинився на піддашші й чому саме в цю мить він розчинив двері, ви до найменших подробиць дізнаєтеся з оцього розділу.

Джельсоміно, як ви, напевне, пам'ятаєте, заснув у підвалі на купі вугілля. Правду кажучи, це була не вельми зручна постіль, але хто молодим зважає на зручності! І хоч гострі вуглини добряче кололи в боки, Джельсоміно міцно спав і навіть бачив сон.

Уві сні він заходився співати. Багато хто має звичку розмовляти вві сні, а от Джельсоміно мав звичку співати. А коли він прикидався, то вже нічого не пам'ятав. Мабуть, голос Джельсоміно таким нічним жартом помщався йому за те, що він довго змушував його мовчати вдень. Отак голос, напевно, хотів відігратися за всі випадки, коли господар не дозволяв йому вириватися на волю.

Джельсоміно наспівував уві сні півголосом, але цього було цілком достатньо, щоб розбудити півміста.

Жителі кидалися до вікон і обурювалися:

– Куди поділася нічна сторожа? Це неможливо витримати, невже ніхто не змусить замовкнути того пияку?!

Стражники бігали туди-сюди, але нікого не бачили на безлюдних вулицях.

Прокинувся й директор міського театру, який мешкав на протилежному кінці міста, кілометрів за десять від підвалу, де спав Джельсоміно.

– Який чарівний і сильний голос! – вигукнув він. – Оце так тенор! Але ж хто може так співати? Ех, мав би я такого співака, мій театр був би завжди переповнений. Цей незнайомець міг би врятувати мене.

А театр у цьому місті справді переживав кризу, навіть був на межі краху. Співаків у Країні брехунів було мало, та й ті вважали своїм обов'язком співати фальшиво. А все тому, що, коли вони співали гарно, глядачі горланили: «Перестань гавкати, собако!» А коли співали погано, публіка кричала: «Браво! Бравіссімо! Біс!» Співаки, ясна річ, хотіли, щоб їм кричали «браво!», і співали погано.

Директор театру похапки одягнувся, вийшов на вулицю і рушив до центру міста, звідки нібито долинав голос. Не буду вам розповідати, скільки разів йому здавалося, що він нарешті натрапив на нього.

– Оце вже він у цьому будинку,– запевняв себе щоразу директор театру. – Сумніву бути не може: голос лине он із того вікна на горішньому поверсі...

Через дві години, напівмертвий від утоми і вже майже ладний відмовитися від дальших пошуків, він набрів нарешті на підвал, де спав Джельсоміно. Можете собі уявити подив маестро, коли при тьмяному світлі своєї запальнички він побачив, що незвичайний голос линув із грудей хлопчини, який спав на купі вугілля.

– Якщо він уві сні співає так добре, можна собі уявити, як він співатиме наяву,– сказав директор театру, потираючи від радості руки. – Цей хлопець просто скарб, і сам, напевно, не знає цього. Я знайшов цей скарб, і він допоможе мені розбагатіти.

Директор театру розбудив Джельсоміно й відрекомендувався йому:

– Я маестро Домісоль, і я пройшов десять кілометрів, щоб розшукати тебе. Ти неодмінно завтра ж увечері співатимеш у моєму театрі. А зараз уставай, підемо до мене додому порепетируємо.

Джельсоміно пробував відмовитися. Він казав, що йому страх хочеться спати, але Домісоль відразу ж пообіцяв дати йому найзручніше двоспальне ліжко. Тоді Джельсоміно сказав, що він нічогісінько не тямить у музиці, але маестро запевнив його, що з таким голосом не обов'язково знати ноти.

Голос Джельсоміно не проминув скористатися слушною нагодою. «Сміливіше,– підбурював він свого господаря. – Хіба ти не хотів стати співаком? Згоджуйся, можливо, це стане початком твого щастя». 

Тим часом маестро Домісоль поклав край сумнівам Джельсоміно, він схопив його за руку і силоміць потяг за собою.

Прийшовши додому, він сів за піаніно і, взявши акорд, наказав Джельсоміно:

– Співай!

– Може, краще повідчиняти вікна? – боязко спитав Джельсоміно.

– Ні, ні, я не хочу турбувати сусідів.

– А що мені співати?

– Співай, що хочеш. Ну, скажімо, якусь пісню з тих, що їх співають у твоєму селі.

І Джельсоміно почав співати одну з тих пісень, які виконували в його селі. Він намагався співати якнайтихіше і при цьому не зводив очей із шибок, що сильно тремтіли і, здавалося, от-от ладні були посипатися.

Шибки, правда, не посипалися, але зате на початку другого куплета розлетілася вщент люстра – і в кімнаті стало темно.

– Оце сила! – вигукнув маестро Домісоль і запалив свічку. – Дивовижно! Нечувано! Ось уже тридцять років, як у цій кімнаті співають тенори, й досі жоден із них не спромігся розколоти навіть чашечки від кавового сервізу.

У кінці третього куплета шибки у вікнах, чого Джельсоміно ще від початку боявся, таки посипалися. Тут маестро Домісоль схопився від піаніно і кинувся обнімати Джельсоміно.

– Хлопчику мій! – кричав він, плачучи від захвату.– Оце тобі найкращий доказ того, що я не помилився. Ти будеш найславетнішим співаком усіх часів! Публіка познімає колеса від твого автомобіля, щоб носити тебе на руках.

– А в мене нема автомобіля,– сказав Джельсоміно.

– Ти їх матимеш не один, а десятки. Ні, ти щодня будеш їздити на новому автомобілі. Подякуй небесам за те, що на твоєму шляху зустрівся маестро Домісоль. А тепер заспівай мені ще якусь пісню.

Джельсоміно відчув приємне хвилювання. Ще б пак: уперше в житті його хвалили за спів. Він не був марнолюбним, але похвала подобається всім. І Джельсоміно заспівав ще одну пісню, цього разу вже не дуже стримуючи свій голос. Він узяв лише одну чи дві високих ноти, проте й цього виявилося достатньо, щоб викликати повальний переполох.

У сусідніх будинках одна за одною сипалися шибки, перелякані люди висовувалися з вікон і щосили верещали:

– Землетрус! Допоможіть! Допоможіть! Рятуйтеся, хто може!

Пронизливо завиваючи, вулицями промчали пожежні машини. Юрби людей висипали з будинків і тікали за місто, тримаючи на руках сонних дітей і штовхаючи поперед себе візочки з пожитками.

Маестро Домісоль не тямив себе від захоплення.

– Неймовірно! Феноменально! Такого я ще не чув і не бачив!

Він кинувся обціловувати Джельсоміно, обкутав йому шию теплим шарфом, аби той не застудив горло, а потім запросив його до їдальні й почастував таким обідом, що ним можна було б нагодувати з десяток безробітних.

– Їж, синку, їж,– примовляв він. – Покуштуй-но отієї смачної курятини: вона допомагає краще брати високі ноти. А оця бараняча ніжка надає особливої бархатистості низьким нотам. їж! Відсьогодні ти мій гість. Ти житимеш у найкращій кімнаті мого помешкання. Я накажу оббити стіни повстю, тоді ти зможеш скільки завгодно співати і ніхто тебе не почує.

Джельсоміно все поривався вибігти на вулицю і заспокоїти переляканих жителів або хоч зателефонувати пожежникам, щоб вони не гасали марно по місту. Але маестро Домісоль розрадив його:

– Ти й не думай про це, синку. Адже тобі довелося б заплатити за всі побиті шибки, а ти поки що не маєш ні шеляга. Я вже не кажу про те, що тебе можуть заарештувати. А якщо ти потрапиш до в'язниці, тоді прощавай твоя музикальна кар'єра.

– А що, як і в театрі мій голос наробить біди? Домісоль зареготався.

– Театри для того й створені, щоб співаки могли в них співати. Вони можуть витримати не тільки наймогутніші голоси, а й вибухи бомб. Отож лягай спати, а я заготую афішу і мерщій віднесу її друкувати.