– Стрибаймо!

– Так, так, стрибайте,– сердито крикнув їм навздогін хлопчина,– і щоб ноги вашої більше на кухні не було!

Аж коли Бананіто вистрибнув разом із Шкандибчиком з вікна, у хлопчини закралася підозра, що тут щось негаразд. «А це ще хто такий?» – подумав він, чухаючи голову. І, щоб не вскочити в якусь халепу, вирішив тримати язика за зубами: він, мовляв, нічого не чув і нікого не бачив. Знайшовши в купі лушпиння качан від капусти, він мерщій заходився його гризти.

Невдовзі втечу Бананіто виявили. З вікон божевільні виглядали вартові й кричали:

– Тривога! Тривога! Втік небезпечний божевільний! А Бананіто й Шкандибчик у цей час, пригинаючись

у човні, щосили налягали на весла, аби якнайшвидше переплисти рів. Та їм не пощастило б далеко втекти, якби їх не чекав напоготові зі своїм візком Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай, що вчасно розгадав Шкандибчиків намір.

– Хутчій сюди! – прошепотів старий лахмітник. Він посадив утікачів у свій візок і накрив ганчір'ям. Стражникам, що зупинили його, він показав рукою у протилежний бік:

– Шукайте його отам. Я сам бачив, як він туди побіг!

– А ти хто такий?

– Я бідний лахмітник і зупинився тут перепочити.

Щоб стражники не запідозрили, що він і справді стомився, старий лахмітник присів на дишло візка і закурив люльку. Бідолашний Бенвенуто! Адже він добре знав, що від цього посивіє ще дужче, і хто знає, скільки років життя він втратить за ці кілька хвилин. Але отакий він уже був, наш Бенвенуто.

«Роки, що їх я втрачаю, продовжать життя комусь із моїх друзів. Отож як перед життям, так і перед смертю я рівний»,– подумав він і видихнув клубок диму просто у вічі стражникам.

На превеликий жаль, саме в цю мить у Шкандибчика залоскотало в носі. А все через те, що лахміття, під яким він лежав, було набите порохом і хіба що носоріг назвав би його духмяним. Шкандибчик спробував було затиснути собі носа передніми лапами, щоб не чхнути, та дуже пізно спохватився: у нього спереду залишилася тільки одна лапа. Тож він не стримався і чхнув, та ще так гучно і сильно, що знялася ціла хмарка пилу.

Щоб не видати своїм чмихом Бананіто, Шкандибчик вирішив зістрибнути з візка і дременути.

– Хто це? – спитали стражники.

– Якийсь собака,– відповів Бенвенуто. – Спочатку ховався під ганчір'ям, а тепер он втікає.

– Якщо тікає,– сказав стражник,– то совість у нього нечиста. Мерщій за ним!

Почувши за собою стукіт кованих чобіт і крики: «Держи його!», Шкандибчик радісно подумав: «Якщо вони ганятимуться за мною, то дадуть спокій Бенвенуто й Бананіто».

Він щодуху мчав містом, а за ним, повисолоплювавши язики, гналися стражники. Ось уже й майдан перед королівським палацом, а посеред нього колона, на якій Шкандибчик колись спокійно провів ніч.

– Ще кілька стрибків – і ми врятовані,– благав Шкандибчик свої лапи.

І лапи не просто послухалися, а й трохи навіть перестаралися й виконали його прохання. Замість того, щоб тільки схопитися за колону й видертися на її маківку, Шкандибчик з розгону вліпився в колону і знову став контурним рисунком кота з трьома лапами. Тієї миті це йому навіть сподобалося, бо стражники, як вони самі потім писали у своєму рапорті начальству, «схопили об лизня».

– Куди він зник? – питали вони один у одного.

– Я своїми очима бачив, як він стрибнув на цю колону.

– Але ж на ній нічого не видно.

– Видно тільки нечіткі кривульки. Певно, якийсь шибеник намалював контури собаки вкраденою у школі крейдою.

– Та хай йому грець, ходімо! Кривульки – то не наше діло.

А Бенвенуто тим часом підкочував свого візка все ближче додому, раз по раз зупиняючись перевести дух. 

Йому довелося ще двічі чи тричі сідати на дишлі візку бо від утоми він не мав сили іти далі. Словом, як виїжджав із дому, йому було вісімдесят, а зараз певно, перевалило за дев'яносто. 

Коли Бенвенуто підкотив візка до порога свого будинку підборіддя його геть звисало на груди, очі майже сховалися за плетивом глибоких зморшок, а голос звучав хрипло і тихо, наче долинав із-під землі.

– Бананіто, вставай! Ми приїхали. 

 Та Бананіто його не чув: він заснув, зігрівшись накиданим на нього ганчір'ям. 

– Ти що, розмовляєш із своїми лахами? – зненацька пролунало за спиною.

Бенвенуто, що саме будив художника, огледівся і побачив вуличного нічного сторожа.

– З якими ще лахами? – У свою чергу спитав Бенвенуто, щоб виграти час.

– Не треба прикидатися! Я добре чув, як ти щось сказав, звертаючись до цієї купи лахміття. А може, лічив, скільки дірок у тих лахах?

– Це, певно, я сам з собою розмовляв. Але я й мі помітив цього,– пробубнів Бенвенуто. – Я геть охляв, штовхаючи цілісінький день цього візка. Важкий він став для мене.

– То спочинь, якщо натомився,– співчутливо мови сторож. – Хто прийде купувати у тебе ці лахи в таку| пізню годину?

– Авжеж, зараз сяду,– відповів Бенвенуто, знов вмощуючись на дишлі.

– Якщо дозволиш,– попросив сторож,– то і я трохи коло тебе посиджу.

– Будь ласка, влаштовуйтесь он на тому дишлі.

– Дякую. Знаєш, теж стомлюєшся, працюючи нічній сторожем. Подумати тільки, я ж колись мріяв стати піаністом! Хіба не розкіш: граєш собі завжди сидячи живеш серед чарівної музики... Я навіть написав про це в шкільному творі. Нам тоді дали тему: «Ким ти хочеш стати, як виростеш?» От я й написав: «Коли я виросту, То стану піаністом, їздитиму по світу і даватиму концерти. Мені всюди аплодуватимуть, і я стану знаменитим». А вийшло так, що я не зажив собі слави навіть серед нічних злодіїв, бо мені ще не пощастило зловити жодного з них. До речі, ви часом не шахрай, га?

Бенвенуто заспокоїв його, похитавши головою. Йому так кортіло сказати щось втішне своєму нічному співрозмовникові, аби хоч трохи розрадити його, та сил у нього майже не було. Бенвенуто відчував, як з кожною хвилиною життя покидало його. Але йому нічого вже більше не лишалося, як мовчки слухати.

А нічний сторож, увесь час зітхаючи, довгенько ще теревенив про свою важку роботу, про піаніно, якого в нього так ніколи й не було, про своїх дітей.

– Найстаршенькому моєму оце вже десять,– вів далі сторож. – Учора в школі він теж написав непоганий твір. Учителі й тепер полюбляють задавати твори на тему про майбутнє. Мій син так і написав: «Коли я виросту, то неодмінно стану космонавтом і полечу на Місяць». Дуже хотілося б, щоб його мрія здійснилася. Але через пару років доведеться послати його працювати, бо моєї зарплати не вистачає, щоб прогодувати родину. Та й взагалі, хіба можна повірити, що мій син колись стане дослідником космосу?

Бенвенуто заперечливо похитав головою. Він хотів цим сказати, що якраз можна вірити, бо на світі немає нічого неможливого, і ніколи не треба втрачати надії на здійснення своєї мрії. Проте сторож не помітив цього. Він глянув на Бенвенуто, і йому здалося, що той заснув.

– Бідолашний дід,– зітхнув сторож. – Він таки й справді дуже стомився. Ну що ж, і мені треба оглядати Далі.

Сторож підвівся і пішов собі тихцем, а Бенвенуто зостався непорушно сидіти. Він не мав більше сил, щоб , устати.

– Зачекаю ще,– тихо зітхнув він,– посиджу трохи. Я зробив усе, що міг. Бананіто тепер у безпеці. Та й бідолашному сторожеві я дав змогу повністю вибалакатися... 

Думки його ставали нечіткими и суперечливими, плуталися. Йому здавалося, ніби здалеку долинає солодку колискова пісня. А потім і її не стало чути.

Але ця колискова, друзі мої, зовсім не приснилася Бенвенуто. Сталося так, що Джельсоміно, як це вже увійшло в нього в звичку, заходився співати уві сні. Його голос, скотившись сходами, вирвався надвір, залунав у провулку і розбудив Бананіто.

– Бенвенуто! – гукнув він лахмітника, висунувши носа з-під купи дрантя, яким був накритий. – Бенвенуто, де ми? Що скоїлося?