Джакомоне вернувся до своєї кімнати, поскидав усе королівське вбрання й надів костюм простого городянина. Він пошив його колись для того, щоб невпізнаним блукати по місту, але так ні разу й не скористався ним, бо посилав поміж люди своїх шпигунів. А як до цього коричневого костюма пасувала його оранжева перука! На жаль, її також довелося зняти, бо вона була скрізь відома більше, ніж королівська корона.

– О моя чарівна перуко, ой ні – мої прегарні перуки! – скрушно зітхнув Джакомоне і відчинив свою знамениту шафу.

Там стрункими рядами лежали найрізноманітніші перуки, що скидалися на голови маріонеток, приготовлених до вистави. І Джакомоне не зміг утриматися перед спокусою: він схопив з добрий десяток перук і жужмом кинув до своєї валізи.

– Повезу я їх з собою. У вигнанні вони мені будуть гарним спомином про щасливо прожиті тут роки.

Він спустився сходами, але не пішов у підвал, як це зробили всі його придворні, котрі, мов щури, втекли з палацу через підземні галереї з каналізаційними трубами.

Джакомоне вирішив вийти з палацу через свій прекрасний парк. Точніше сказати, тепер уже не його парк.

А парк, як і колись, буяв і пахтів.

Джакомоне вдихнув ще раз аромат королівського парку, потім відчинив потайні дверцята, які виходили в глухий провулок, і, пересвідчившись, що нікого не видно, швидко минув його і опинився на майдані, де вирував натовп, що захоплено аплодував Джельсоміно.

У коричневому костюмі, з лисою головою та з валізою в руці Джакомоне скидався на мандрівного комерсанта.

– Ви, певно, нетутешній? – несподівано спитав його хтось із натовпу, приязно поплескавши по плечу. – Хочете послухати разом з нами концерт тенора Джельсоміно? Он він, бачите? Той хлопчина, що схожий на велосипедиста. Судячи з вигляду, він і щербатого мідяка не вартий, а послухайте, який у нього голос!

– Чую, чую,– пробубнів Джакомоне. А про себе додав: «Та й бачу теж...»

Так, він побачив, як його улюблений балкон розлетівся на шматки, а невдовзі й весь палац упав, як картковий будиночок, здійнявши цілу хмару пилу. У цей час Джельсоміно взяв ще одну високу ноту, щоб розігнати хмару, і всі побачили на місці палацу лиш купу руїн.

– До речі,– знову звернувся до Джакомоне той самий співрозмовник,– ви знаєте, у вас чудова лисина! Тільки не ображайтеся, будь ласка, на мої слова. Якщо маєте охоту, гляньте й на мою.

Джакомоне провів рукою по голові, потім глянув, як йому було запропоновано, на лису голову свого співрозмовника, круглу й гладеньку, як новенький м'ячик для гри в пінг-понг.

– У вас теж дуже гарна лисина,– сказав Джакомоне.

– Що ви! У мене вона звичайнісінька, а от у вас – просто чудо. Особливо зараз під промінням сонця вона так виблискує, що й глянути не можна – сліпить очі.

– Ой, не треба, ви такі добрі до мене,– розчулився Джакомоне.

– Запевняю вас, я анітрохи не перебільшую! Знаєте, що я вам скажу? Якби ви стали членом нашого клубу лисих, ми неодмінно обрали б вас своїм президентом.

– Президентом?

– Атож, та ще й одноголосно!

– А у вас є клуб лисих?

– Аякже. До вчорашнього дня він був таємним, а від сьогодні існуватиме відкрито. Його члени – найшановніші громадяни міста. І не думайте, що до нього так легко вступити. Спочатку треба довести, що у вас на голові не залишилося жодної волосини. Знаєте, дехто, щоб стати членом нашого клубу, навіть чуба собі вискубує.

– І ви кажете, що я...

– Так, ви змогли б стати нашим президентом. Ладен побитися на що завгодно об заклад.

Джакомоне відчув: від розчулення от-от заплаче.

«Як я помилився,– думав він. – Жорстоко помилився, вибираючи свій життєвий шлях. Але тепер уже запізно починати все спочатку.

Скориставшись тим, що його раптом віднесло натовпом убік від випадкового співрозмовника, Джакомоне вибрався з майдану і почвалав порожніми вулицями. У валізі сумно шурхотіло двадцять перук. Ідучи містом, він помічав, як із каналізаційних люків виглядали чиїсь фізіономії, котрі здавалися йому знайомими. Чи це часом не його пірати? Та голови, забачивши голомозого незнайомця в коричневому костюмі, враз зникали.

Джакомоне простував до річки, щоб попрощатися з життям. Але, вийшовши на крутий берег, він передумав. Розкрив валізу, повитягав звідти свої перуки й одну за одною повкидав у воду.

– Прощавайте,– зітхнув він,– прощавайте, мої брехунці!

Однак перуки не втонули. Ще того самого дня їх повиловлювали хлопчаки, які бешкетували на річці незгірше крокодилів. Вони повисушували перуки на сонці, потім понатягали їх на голови і влаштували барвистий похід. Отак веселими розвагами та співом був відзначений кінець кривавого правління короля Джакомоне.

А поки Джакомоне іде назавжди, і треба сказати, йому добре поталанило, бо він ще може стати якщо не президентом, то хоча б секретарем шанованого клубу лисих,– ми з вами тим часом знову завітаємо на майдан.

Тут Джельсоміно, доспівавши грізну пісню, витер на лобі піт і сказав:

– Ну от, із палацом покінчено.

Однак серце його щеміло від неспокою: адже Шкандибчик так і не знайшовся.

«Куди він міг запропаститися? – питав себе наш герой. – Чи не залишився під руїнами божевільні? Адже я тільки великий мастак руйнувати». Проте збуджений натовп не давав йому спокою, аби відганяючи від нього сумні думки.

– Колону! Колону! – кричали йому звідусіль. – Треба звалити ще колону!

– А навіщо?

– Та на ній же змальовано походи короля Джакомоне. А то ж чиста брехня: він не ступав і за поріг свого палацу.

– Гаразд,– погодився Джельсоміно. – Я зараз і колоні заспіваю таку як слід серенаду. Тільки спочатку відійдіть чимдалі, щоб вона вас не придавила. 

Люди відступили, і майдан сколихнувся, ніби хвилі пішли по воді. І тут Джельсоміно, глянувши на колону, побачив метрів за два над п'єдесталом так добре знайомі йому обриси кота з трьома лапами...

– Шкандибчику! – радісно вигукнув він, і у нього враз відлягло від серця.

Зображення здригнулося, обриси його скривилися, а потім знову застигли.

– Шкандибчику! – покликав Джельсоміно голосніше. Цього разу голос проник у мармур, подолавши його опір.

Шкандибчик відокремився від колони, стрибнув на землю і, накульгуючи, підбіг до Джельсоміно.

– От добре! От добре! – занявкав на радощах Шкандибчик, цілуючи Джельсоміно в щоку. – Коли б не ти, залишився б я наведеним крейдою на колоні, аж доки мене змило б дощем. Я люблю вмиватися, це всім добре відомо. Проте мені зовсім не хотілося б загинути від зайвого миття.

– А я для чого? – несподівано озвався Бананіто, який, орудуючи то плечима, то ліктями, проклав нарешті шлях до своїх, а тепер і до наших друзів. – Якщо з тобою ще колись трапиться таке, Шкандибчику, я знову намалюю тебе – і ти будеш ще кращий і правдоподібніший, ніж досі!

Трьом друзям, які щойно зійшлися докупи знову, треба ще так багато розповісти один одному. Тому краще залишити їх самих.

Ну а як же колона?

А кому, власне, може завадити одинока колона? Зображена на ній брехня нагадуватиме людям про ті часи, коли цією країною правив великий брехун і достатньо було лише однісінької майстерно виконаної пісні, щоб руїною стало все його королівство.

Нашу оповідь буде вичерпано, коли ви дізнаєтеся, що написано в тих аркушах, які я забув у кишені, поспішаючи докінчити попередній розділ. Це останні аркуші з нотатками, які я зробив того дня, коли Джельсоміно розповів мені про свої пригоди в Країні брехунів. Отож, перечитавши їх, я помітив, що про дальшу долю Джакомоне нічого не відомо. Тому я не можу вам сказати, чи став він порядною людиною, чи піратські ноги знову вивели його на кривий шлях.

На другому аркуші записано, що хоча Джельсоміно й тішився тим, що йому вдалося зробити в Країні брехунів, проте щоразу, проходячи головним майданом, він почував себе кепсько, ніби людина, якій у черевику почав муляти камінець.