Джельсоміно поки що облишив співати і в усіх, хто виходив на волю, запитував про Шкандибчика. Проте ніхто не міг дати йому втішної відповіді. Тоді Джельсоміно, втративши терпець, гукнув:

– Чи зостався хто-небудь там, усередині?

– Нікого, Там нема ні душі,– почулося у відповідь.

– Ну, тоді начувайся.

Він набрав повні груди повітря, як це роблять водолази перед тим, як іти під воду, склав долоні рупором біля рота, щоб звук пішов у потрібному напрямку, і крикнув на найвищій ноті. Якби на Марсі чи Венері були жителі з вухами, то й вони почули б той крик Джельсоміно. Досить вам сказати, що вся велетенська будівля похитнулася, ніби на неї налетів циклон. Черепицю з даху і димарі знесло, мов пушинки. Потім, починаючи з найвищого поверху, нахилилися стіни і, здригаючись та розколюючись на шматки, з гуркотом упали вниз, заповнюючи рів і розбризкуючи воду навсібіч.

Усе це тривало якусь хвилину. Це може підтвердити і кухарчук, який, залишившись у божевільні навіть після втечі в'язнів, ледве встиг вистрибнути зі свого вікна у воду, перепливти рів і вискочити на майдан, перш ніж у нього за спиною з гуркотом завалилася будівля.

Над майданом пролунало гучне «слава!», і саме цієї миті зійшло сонце, ніби теж не хотіло проґавити такого рідкісного видовища.

Люди, що заповнили майдан, дружно підхопили Джельсоміно на руки і понесли його. А журналісти не змогли пробратися до нього й розпитати, як це йому вдалося голосом розвалити божевільню. Тож вони змушені були вдовольнитися інтерв'ю з Калімеро Векселем, що стояв осторонь і понуро дивився в землю.

– Скажіть, будь ласка,– звернулися до нього журналісти,– ви нічого б не хотіли повідомити читачам газети «Витончений брехун»?

– Няв,– відповів Калімеро, повертаючись до них спиною.

– Чудово! – вигукнули журналісти. – Ви один з очевидців. Не могли б ви нам пояснити, чому тут нічогісінько не сталося?

– Няв,– знову відповів їм Калімеро.

– Прекрасно! Ми рішуче відкинемо твердження, нібито божевільню розвалено, а самі божевільні розбіглися по місту.

– Та чи до вас нарешті дійде,– визвірився на них Калімеро,– що я кіт!

– Ви хочете сказати – собака, раз ви нявкаєте?

– Ні, ні, кіт! Я звичайний кіт і ловлю мишей. І не смійтеся. Я вас добре запам'ятав, і тепер ви хоч куди ховайтеся, а від мене не втечете. Ви миші і зараз попадетеся мені в лапи. Ня-ав! Ня-а-ав!

І Калімеро напружився й по-котячому стрибнув. Журналісти ледве встигли повскакувати до своїх автомашин. А бідолаха Калімеро впав на землю і, нявкаючи в розпачі, пролежав так до самісінького вечора, аж поки якийсь жалісливий перехожий зглянувся на нього і відвів до лікарні.

Через годину після цих подій вийшов екстрений випуск газети «Витончений брехун». На всю її першу сторінку величезними літерами був надрукований заголовок: 

Нова невдача тенора Джельсоміно: і своїм співом йому не пощастило зруйнувати божевільню

Редактор газети аж руки потирав від утіхи:

– Спростування вийшло на славу. Сьогодні продамо щонайменше сто тисяч примірників.

Та досить скоро розповсюджувачі «Витонченого брехуна» стали повертатися до редакції з товстезними паками нерозпроданих газет. Ніхто не захотів купити в них жодного примірника.

– Що-о?! – аж скрикнув редактор. – Невже не продано жодного номера? Що ж тоді люди читають? Календар?

– Ні, синьйоре редакторе,– відповів йому найвідважніший з рознощиків. – І календаря вже ніхто не читає. Та й кому потрібен такий календар, у якому грудень називається серпнем? Навряд чи людям стане тепліше від того, що змінили назву місяця. Вони сміються нам в обличчя і радять із нашої газети робити паперові кораблики.

У цю мить до кабінету редактора вбіг його собака, який вирішив, мабуть, сам прогулятися містом.

– Іди сюди, мій котику! – машинально покликав його редактор.

– Гав-гав! – відповів собака.

– Що-о? Ти не нявкаєш, а гавкаєш?

Замість відповіді пес завиляв хвостом від радості і загавкав ще голосніше.

– Ой лелечко, та це ж кінець світу! – вигукнув редактор, витираючи піт з чола. – Справжнісінький кінець світу.

Ні, це був кінець усякої брехні. Після зруйнування божевільні на волі опинилися сотні людей, котрі говорили правду, не рахуючи собак, які гавкали, котів, які нявкали, коней, які іржали, як цього вимагають закони зоології та граматики. Правда ширилася, мов пошесть, і вже більшість народу була нею заражена. Власники магазинів заходилися міняти етикетки на своїх товарах. 

Один булочник зірвав вивіску з написом «Канцелярське приладдя», перевернув її і вивів на ній коротке слово «Хліб». Тут же як стій виросла юрба людей, які оплесками зустріли зміну вивіски. Та ще більша юрба пливла на майдан перед королівським палацом. її вів за собою Джельсоміно. Він співав, і на його спів збігалися люди з усіх кварталів міста й навіть із довколишніх сіл.

Забачивши з вікна своєї кімнати цей величезний людський потік, Джакомоне на радощах заплескав у долоні.

– Біжіть сюди! – вереснув він, кличучи придворних. – Та хутчій же! Мій народ воліє, щоб я виголосив промову. Дивіться, он усі підходять, аби привітати мене зі святом.

– А хіба сьогодні свято? – дивувалися придворні. Вам може здатися неймовірним, але ні придворні, ні король ще не знали, що сталося. Шпигуни не повідомили їм про останні події, бо всі порозбігалися, шукаючи собі безпечних схованок.

У палаці короля Джакомоне коти ще й досі гавкали. Та це були останні нещасні коти у всьому королівстві.

Книги людських доль, як вам відомо, на світі нема. Тобто нема книжки, в якій були б записані події, що відбудуться в майбутньому. Для того, щоб написати таку книжку, треба було б бути принаймні редактором газети «Витончений брехун». Одне слово, такої книжки не існує і не існувало навіть за часів правління короля Джакомоне.

І дуже шкода! Бо якби така книжка була і бідолаха-король у перуці міг заглянути в неї, він прочитав би того дня: «Сьогодні король Джакомоне не виголосить промови».

Отож поки він з нетерпінням чекав, коли слуги розчинять перед ним скляні двері, щоб йому вийти на балкон, голос Джельсоміно почав робити свою справу: скло в дверях дзенькнуло й посипалося на підлогу.

– Обережніше ви там! – гримнув Джакомоне на слуг. «Дзе-е-ень!» – пролунало у відповідь із його кімнати.

– Це дзеркало! – закричав Джакомоне. – Хто розтрощив моє чудове дзеркало?! 

Його величність, здивований тим, що йому ніхто не відповідає, оглянувся – за ним не було ні Душі. Міністри, адмірали, камергери та придворні ще за першим сигналом – після першої високої ноти, яку взяв Джельсоміно,– притьмом кинулися до своїх покоїв переодягатися. Вони жбурляли під ноги розкішні убори, які носили впродовж стількох років, гарячково витягали з-під ліжок обшмульгані валізи з піратською одежею, бабралися в них і міркували собі вголос: .

– Якщо не надіну чорної пов'язки на око, можуть подумати, що я двірник.

– А мене в старому бушлаті, якщо поздирати з рукавів якорі, теж ніхто не впізнає.

Біля Джакомоне залишилося тільки двоє слуг, що мали відчиняти й зачиняти скляні двері, які ведуть на балкон. Навіть зараз, коли двері розлетілися й скло посипалося, вони й далі з гідністю тримали в руках самі ручки від дверей і натирали їх до блиску мереживом своїх манжет.

– Ідіть і ви,– зітхнув Джакомоне,– все одно довкола мене вже самі руїни.

Не встиг він договорити цих слів, як у люстрах лопнули тисячі лампочок. Джельсоміно цього разу розспівався, як ніколи.

Слугам не треба було повторювати вдруге: задкуючи і вклоняючись через кожні три кроки, вони підійшли до дверей, що вели на сходи, круто повернулися і, щоб швидше спуститися, шугнули вниз по перилах.