Моїй донечці Паолі та всім іншим дітям

Джельсоміно сам розповів мені свою історію. І поки я дослухав її, то ледве не оглух, хоч і понапихав у вуха з півкіла вати. А все через те, що у Джельсоміно такий сильнющий голос, що навіть коли він розмовляє впівголоса, його чують пасажири в реактивних літаках, які пролітають на висоті десяти тисяч метрів над рівнем моря.

Сьогодні Джельсоміно – славетний тенор. Його знають усюди – від Північного полюса до Південного під гучним, навіть трохи пишним ім'ям, яке тут нема потреби називати, бо ви його сотні разів зустрічали в газетах. Змалку ж хлопчика звали Джельсоміно, тобто Жасмин. Під цим іменем він і лишиться в нашій оповіді.

Отож жив собі нічим не примітний на вид хлопчина, може, навіть нижчий за ровесників, але з оглушливим голосом. Це підтвердив уже його перший крик.

Коли Джельсоміно народився, а сталося це глибокої ночі, всі односельці посхоплювалися з ліжок і подумали, що то реве заводський гудок, кличучи їх до праці. Насправді ж то плакав Джельсоміно, пробуючи свій голос, як це роблять немовлята, щойно з'явившись на світ. На щастя, невдовзі він навчився спати з вечора до ранку, як усі добропорядні люди, окрім журналістів та нічних сторожів. Тепер він починав плакати рівно о сьомій ранку – саме в той час, коли людям треба прокидатися, щоб іти на роботу. Відтоді заводський гудок став зайвим. Його вимкнули, і згодом він заіржавів.

Коли Джельсоміно виповнилося шість років, його відвели до школи. Вчитель почав перекличку і, дійшовши до літери «Д», сказав:

– Джельсоміно!

– Тут! – радісно відповів новий школяр.

Цієї ж миті в класі пролунав гуркіт і на підлогу посипались уламки: це розлетілася на друзки грифельна дошка.

– Хто з вас кинув камінь у дошку? – суворо запитав учитель і простяг руку по лінійку.

Всі мовчали.

– Гаразд, почнемо перекличку спочатку,– мовив учитель. – Це ти кинув камінь у дошку? – запитував він по черзі в кожного учня.

– Не я, не я,– злякано відповідали хлопці.

Коли вчитель дійшов до літери «Д», наш герой також підвівся і чесно сказав:

– Не я, синьйоре вчит...

Та не встиг Джельсоміно докінчити слова «вчителю», як на підлогу із дзенькотом посипалися шибки. Цього разу вчитель пильно стежив за класом і добре бачив, що жоден із його сорока учнів навіть руки не простяг до рогатки. І він подумав: «Це хтось пожбурив каменем знадвору – один із тих шалапутів, які, замість того, щоб ходити до школи, шастають по кущах і руйнують пташині гнізда. От піймаю його та й відведу за вухо в поліцію».

Того ранку на цьому все й скінчилося. А другого дня вчитель знову заходився робити перекличку і знову дійшов до імені Джельсоміно.

– Тут! – відповів наш герой, пишаючись тим, що став повноправним школярем.

«Дзень-дзелень!» – відгукнулося й вікно. Його шибки, вставлені лише півгодини тому, дрібними скалками посипалися на тротуар.

– Диво та й годі, – промовив учитель,– нещастя трапляється саме тоді, коли я доходжу до твого імені. А, он воно що! У тебе, мій хлопчику, незвичайної сили голос. Від нього повітря здригається, як під час циклону. А тому, щоб не перетворити школу і все село в руїни, відсьогодні ти повинен розмовляти тільки впівголоса. Згода?

Зашарівшись від сорому, розгублений Джельсоміно спробував було заперечити:

– Синьйоре вчителю, та це ж не я! «Трісь-трах!» – відповіла, розлетівшись на друзки, нова класна дошка, яку вранці почепив шкільний сторож.

– Ось тобі ще один доказ,– сказав учитель.

Але, завваживши, як по щоках у сердешного хлопчини градом котяться сльози, вийшов із-за кафедри, повагом наблизився до Джельсоміно і по-батьківському погладив його по голові: 

– Слухай мене уважно, синку. Твій голос може принести тобі або багато лиха, або велику славу. А поки що краще буде, коли ти більше мовчатимеш. Хто мовчить – десятьох учить.

Відтоді для Джельсоміно почалися пекельні муки. У школі, щоб не скоїти нового лиха, він затикав собі рота носовичком. Але й через нього голос лунав так гучно, що товариші в класі змушені були затикати ватою вуха. Тому і вчитель намагався викликати Джельсоміно якомога рідше. Щоправда, в цьому не було потреби, бо Джельсоміно був зразковим учнем і вчитель ніколи не сумнівався, що він відповість правильно на будь-яке запитання.

А вдома вже після першої завданої шкоди (він за столом заходився розповідати про випадки в школі, і від двадцяти склянок залишилися тільки скалки) йому було суворо заборонено навіть розтуляти рота.

Отож, щоб хоч трохи розважитися, Джельсоміно йшов чимдалі від села – до лісу, на берег озера чи в поле. Коли він упевнювався, що вже нарешті сам-один і на безпечній відстані од вікон своїх односельців, то лягав долілиць на землю й починав співати. За кілька хвилин уся земля, здавалося, починала ворушитись: кроти, черв'яки, мурашки та інші підземні мешканці вилазили на поверхню і чимдуж тікали від Джельсоміно на багато кілометрів, гадаючи, що почався землетрус.

Тільки один-єдиний раз Джельсоміно забув про свою звичну обережність. Сталося це в неділю на стадіоні під час дуже важливого футбольного матчу.

Джельсоміно не був запеклим уболівальником, але помалу-малу гра захопила і його. Десь у середині першого тайму команда його села під запальні вигуки глядачів повела атаку на ворога суперників. (Я не дуже тямлю в футболі, а тому й не зовсім розумію, як це можна «вести атаку на ворота», проте саме цей вислів я почув від Джельсоміно в його оповіді і чомусь певен, що він вам знайомий, якщо ви читаєте спортивні газети.)

– Уперед! Уперед! – підбадьорливо кричали вболівальники.

– Уперед! – закричав і собі на повен голос Джельсоміно. 

Саме цієї миті правий крайній перепасовував м'яч у центр нападу. Але на очах у всіх м'яч під дією якоїсь невидимої сили раптом змінив напрямок і проскочив у сітку поміж ногами розгубленого воротаря.

– Гол! – заревів стадіон.

– Оце так удар! – вигукнув один із уболівальників. – Ви помітили, як зрізано м'яч? Усе розраховано до міліметра! Що не кажіть, а в цього футболіста золоті ноги!

А Джельсоміно, оговтавшись, відразу збагнув, що він накоїв.

«І сумніватися не варто,– думав він,– цей гол забив я своїм голосом. Тепер треба мовчати, бо в що ж тоді перейде спорт? А втім, щоб було справедливо, треба зрівняти рахунок, тобто забити гол і в протилежні ворота».

У другому таймі випала така нагода.

Суперники пішли в атаку і прорвалися в штрафний майданчик односельців. Джельсоміно крикнув, і м'яч опинився в воротах. Серце його, як легко зрозуміти, обливалося кров'ю. Навіть через багато років, розповідаючи мені про цей випадок, Джельсоміно зауважив:

– Я радше дав би відрізати собі палець, аніж забити той гол, проте мусив тоді так учинити.

– Будь-хто інший на твоєму місці,– заперечив я йому,– завжди допоміг би виграти своїй улюбленій команді.

Так, будь-хто інший, але тільки не Джельсоміно – він був чесний і чистий, як джерельна вода. Отаким він і ріс, аж поки став юнаком,– невисоким, худорлявим; тож ім'я Жасмин йому дуже пасувало. А мав би він якесь важче ім'я,– чого доброго, ще згорбився б, носячи його.

Джельсоміно давно вже не школяр, а хлібороб і так би й зостався ним довіку, і мені не довелося б розповідати вам про нього, якби не трапилася з ним страх неприємна пригода, про яку ви зараз дізнаєтеся.