І тут Шкандибчик, який за той час, поки був на стіні, багато чого побачив і запам'ятав, детально описав Джельсоміно Країну брехунів.

– Ти повинен знати, що... – почав Шкандибчик... Однак, щоб не забирати у вас багато часу, я перекажу вам його розповідь.

Отож задовго до того, як Джельсоміно потрапив до тієї країни, туди приплив морем підступний і жорстокий пірат Джакомоне. Це був високий і товстий, уже літній чолов'яга, якому на схилі віку забажалося спокійного й осідлого життя. 

– Молодість давно минула,– казав Джакомоне,– і мені вже остогидло борознити моря. Захоплю-но я десь острівець та й покину піратське ремесло. Звісно ж, я не забуду своєї братії: кого призначу міністром, кого маршалом двору, кого камердинером або конюшим, і вони не будуть ремствувати на свого ватага.

Після того як у Джакомоне остаточно визрів цей план, він заходився підшукувати собі острівець. Але жоден із них його не влаштовував. Якщо ж він подобався йому, то не подобався друзякам. Одному потрібна була річка, щоб ловити форель, а річки не було; другий не уявляв собі життя без кінотеатру; третій не міг обійтися без банку, щоб покласти туди свої піратські заощадження.

– А чому б вам не захопити щось пристойніше, ніж якийсь там острівець? – щоразу говорив хто-небудь із піратів.

Зрештою скінчилося все тим, що вони загарбали цілу країну з великим столичним містом, де було вдосталь і банків, і кінотеатрів, і скільки хоч річок, щоб повудити форель, а по неділях покататися на човнах. І нічого дивного тут нема. Нерідко трапляється, що зграя піратів захоплює якусь країну в тій чи тій частині світу. Отож Джакомоне, загарбавши країну, взяв собі ймення короля Джакомоне Першого, а своїх підручних призначив адміралами, камергерами, придворними та начальниками пожежних дружин. Звісна річ, Джакомоне видав закон, який зобов'язував усіх називати його «ваша величність»; тим же, хто відмовлявся це робити, було наказано відрізати язик. А щоб нікому й ніколи не спало на думку повідати про нього правду, Джакомоне наказав своїм міністрам зробити реформу словника.

– Треба змінити значення кожного слова,– пояснив він. – Наприклад, слово «пірат» має означати «чесна, порядна людина». Тож коли хтось скаже, що я пірат, то новою мовою це означатиме: я чесна, порядна людина.

– Присягаємо всіма китами, яких ми бачили, коли ходили на абордаж, що це чудова ідея! – радісно закричали міністри. – її треба увічнити в анналах історії!

– Всі зрозуміли? – вів далі Джакомоне. – А тепер – до роботи! Треба змінити назви речей, тварин і людей. Для початку замість «доброго ранку» будемо казати добрий вечір». Так мої вірнопіддані починатимуть свій день із брехні. Само собою зрозуміло, що коли настане час іти спати, треба буде казати «на добридень».

– Ген-ніально! – захоплено вигукнув один із міністрів. – А замість того, щоб сказати комусь «який у вас чудовий вигляд», треба буде говорити «яка ж бридка фізіономія».

Після реформи словника було видано закон, який зобов'язував усіх перейти на брехню. Він уніс страшенну плутанину.

Спочатку люди дуже часто помилялися. Наприклад, хліб ішли купувати в булочну, забуваючи, що там тепер продаються зошити й олівці, а по хліб треба йти до крамниці канцелярських товарів. Або вибиралися погуляти в міський парк, милувалися квітами і зітхали:

– Які гарні троянди!

Аж тут із-за куща вискакував стражник короля Джакомоне, тримаючи напоготові наручники.

– От ви й попалися, голубе! А чи знаєте ви, що порушили закон? Як це вам стукнуло в голову називати моркву трояндами?

– Пробачте мені,– бурмотів застуканий винуватець і враз починав вихваляти інші квіти. – Яка дивовижна кропива! – казав він, показуючи на братки.

– Ні-ні, не викручуйтеся! Ви вже вчинили злочин. Посидите трохи у в'язниці та потренуєтесь говорити брехню.

А те, що сталося в школах, просто неможливо описати. Джакомоне наказав поміняти всі арифметичні дії. Щоб виконати додавання, треба було віднімати, щоб поділити – множити. Навіть учителі не в змозі були перевіряти завдання.

Розкошували тільки ледарі: чим більше вони робили помилок, тим певніші були, що дістануть найвищу оцінку.

А твори?

Можете собі уявити, що то були за твори, які писалися навпаки. Ось як, наприклад, один учень розкрив тему «Гарний день», за що його було нагороджено фальшивою золотою медаллю:

«Учора йшов дощ. Ой, яка-то насолода гуляти під холодним дощем, що ллє як із відра! Нарешті люди змогли залишити вдома свої парасольки та плащі й ходити в самих сорочках. Я не люблю, коли світить сонце: доводиться сидіти вдома, щоб не намокнути, і всеньку ніч дивитися, як його промені сумно ковзають по черепиці дверей».

Щоб сповна оцінити цей твір, не забудьте врахувати, що «черепиця дверей» цією мовою означало «шибки вікон».

Та годі про це. Тепер ви вже знаєте, про що йдеться. У Країні брехунів навіть тварини були змушені говорити неправду: собаки – нявкали, коти – гавкали, коні – мукали, а лев, що сидів у клітці в звіринці, мусив пищати, бо рикати наказали мишам.

Тільки риба в воді та птахи в повітрі могли не зважати на всі закони короля Джакомоне. Адже риба завжди мовчить, і тому її ніхто не може примусити брехати. Ну, а птахів не могла заарештувати королівська сторожа. Птахи, як і досі, виспівували собі кожне не свій лад, а зажурені люди з заздрістю поглядали на них.

– Які ви щасливі,– казали вони, зітхаючи. – Вас ніхто не може заарештувати...

Джельсоміно слухав розповідь Шкандибчика, і йому ставало дедалі сумніше.

«Як же я житиму в цій країні, та ще з таким сильним голосом? – думав він. – Адже варто мені ним сказати правду, як її почують усі охоронці в королівстві Джакомоне. А голос у мене такий неслухняний, що стримати мені його дуже важко».

– Ну от, тепер тобі все відомо,– закінчив свою розповідь Шкандибчик. – А знаєш, що я тобі ще скажу? Я зголоднів.

– Я теж. Але я майже забув про це.

– Голод – це єдине, про що не можна забути. Час йому не страшний. Навпаки, що більше минає часу, то дужче відчуваєш голод. Та дарма, зараз ми щось роздобудемо, ось побачиш. Але спершу мені хотілося б залишити про себе пам'ять на цій стіні, полоненим якої я так довго пробув.

І він своєю лапою, намальованою червоною крейдою, надряпав на тому місці, де від нього зостався ледь помітний слід:

НЯВ! ХАЙ ЖИВЕ ВОЛЯ! 

Роздобути щось попоїсти було не так просто. Поки вони блукали містом, Джельсоміно весь час дивився під ноги, сподіваючись знайти фальшиву монету. А кіт Шкандибчик пильно придивлявся до перехожих, ніби шукав серед них когось знайомого.

– Он вона! – вигукнув нарешті Шкандибчик, показуючи на підстаркувату синьйору, що поспішала тротуаром із згортком у руках.

– А хто це?

– Це тітка Кукурудза, заступниця котів. Вона щовечора приносить пакунок із недоїдками для бродячих котів, які збираються під парком короля Джакомоне.

Тітка Кукурудза була пряма, як палиця, сухорлява, сувора на вигляд бабуся заввишки майже два метри. Глянувши на неї, можна було подумати, що вона з тих бабусь, які ганяють котів мітлою. Насправді ж, як казав Шкандибчик, усе було якраз навпаки.

Простуючи за нею, Джельсоміно зі своїм товаришем вийшли на невеличкий майдан, у глибині якого височів парковий мур із зубцями, поверх яких стирчали гострі шпичаки з розбитих пляшок. Тут тітку Кукурудзу зустрів безладним гавкотом десяток худющих, облуплених котів.

– Пришелепуваті! – процідив крізь зуби Шкандибчик. – Дивись, як я їх зараз обдурю.

Діждавшись, коли тітка Кукурудза розгорнула свій пакунок і почала викладати з нього недоїдки на тротуар. Шкандибчик стрибнув усередину котячої зграї й щосили вереснув: «Ня-ав!»

Щоб кіт нявчав, а не гавкав,– такого тутешні коти давно не чули! Вони від здивування заклякли на місці й стояли мов укопані. А Шкандибчик тим часом схопив своїми гострими зубами дві голови тріски й хребет камбали, чотирма сягнистими стрибками досяг гребеня паркового муру і з нього шаснув у кущі.